Історичний процес формування економічного розвитку Китаю
Характерною особливістю початку нового тисячоліття стало подальше прискорення глобалізації та міжнародної інтеграції. Як наслідок – помітні зрушення у відносинах між країнами чи групами країн, започаткування нових геоекономічних та геополітичних союзів та утворень, послідовне перенесення центрів економічного впливу у нові регіони, до нових країн.
Останніми роками прискорилася значимість країн, які почали активно розвиватись у світовій економічній системі. Так, якщо на початку 1990‑х рр. частка таких країн (включаючи Китай) у світовому виробництві складала трохи більше 20%, то у 2010 р. така частка сягнула 35%, переважно за рахунок розвинутих країн (без врахування США, які практично зберегли свою значимість у світовій економіці, де формується більше 23% світового ВВП). Звичайно, такому економічному перерозподілу сприяла висока економічна динаміка Китаю, яка стала можлива завдяки успішній реалізації країною експортної експансії, насамперед, на високо поглинаючі ринки США [21].
Посилення ролі Китаю на світовій економічній та політичній арені є наслідком комплексу внутрішніх і зовнішніх процесів, що відбуваються як безпосередньо в Китаї, так і в світовому економічному просторі. Динамічне і інтенсивне зростання китайської економіки, на тлі періодичного уповільнення і зниження темпів економічного розвитку провідних світових економік, зумовлює геополітичні та геоекономічні зміни, які відбуваються у світовому співтоваристві протягом останнього десятиліття.
Поштовхом посилення зазначених тенденцій стала світова фінансово-промислова криза 2007-2008 рр., коли практично всі країни з розвиненою економікою зіткнулися з гострою необхідністю оздоровлення банківської системи і державних фінансів. У той же час Китай, завдяки колосальним державним інвестиціям та значним масштабам внутрішнього ринку, відносно швидко подолав наслідки кризи і продовжив нарощувати економічну і фінансову міць [22].
Протягом століть Китай існує як провідна цивілізація, випереджаючи решту світу в мистецтві і науці, але і в ХІХ і початку ХХ століть, країна потерпає від цивільних заворушень, голоду, військових поразок, й іноземної окупації. Після Другої світової війни, комуністи під керівництвом Мао Цзедуна встановили самодержавну соціалістичну систему, що, в той час була як забезпечення суверенітету Китаю. Проте з початку 1990-х років Китай збільшив своє глобальне охоплення та участь у міжнародних організаціях.
З кінця 1970-х років Китай перейшов від закритої, централізованої планової системи до більш ринково-орієнтованої, яка відіграє важливу глобальну роль. Реформи почалися з поступової відмови від колективізованого сільського господарства, а також відбувалась лібералізація цін, фінансова децентралізація, підвищення автономії для державних підприємств, створення диверсифікованої банківської системи, розвиток фондового ринку, швидке зростання приватного сектора та відкриття для зовнішньої торгівлі та інвестицій.
В останні роки Китай відновив свою підтримку державних підприємств у секторах, які є важливими для економічної безпеки. Після збереження своєї валюти, жорстко прив’язаної до долара США протягом багатьох років, в липні 2005 р. Китай здійснив переоцінку своєї валюти на 2,1% проти долара США і перейшов на систему обмінних курсів, яка базується на кошику валют. З середини 2005 р. до кінця 2008 р. відбувалось підвищення курсу юаня по відношенню до долара США більш ніж на 20%, а обмінний курс залишався практично прив’язаним до долара з початку глобальної фінансової кризи до червня 2010 р. В результаті структурної перебудови економіки та підвищення ефективності, відбулось більш ніж десятикратне збільшення ВВП, починаючи з 1978 року [23].
Сьогодні китайська економіка змішаного типу – це своєрідна сукупність соціалізму із китайською специфікою або “соціалістична ринкова економіка”, за якого переважна частина ВВП (70%) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Проте, урядом країни визначено новий шлях подальшого розвитку країни – формування інноваційної системи [24].
Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп’ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична, медичного приладобудування й авіакосмічна галузі. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв’язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70% устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95% складного медичного обладнання, 100% устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів [25].
Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій [24].
Співробітники Інституту економічного аналізу виділяють 5 гіпотез, що намагаються розкрити та пояснити секрети “китайського чуда”[26]:
гіпотеза 1 – відсталість. Стверджується, що зростання китайської економіки відбувається так швидко у зв’язку з тим, що раніше рівень розвитку там був низький, а темпи розвитку слаборозвинутих країн вищі, ніж розвинутих. Однак більш детальне вивчення дало змогу ствердити, що такої закономірності не існує. Адже при одних і тих же середньодушових показників ВВП можливі стрімке зростання і глибоке падіння. Жодна інша з слаборозвинутих країн не досягла темпів, хоча б в якісь мірі наближених до китайських. Слід зазначити, що темпи зростання економіки Китаю виявилися унікальними для всієї світової спільноти.
- гіпотеза 2 – особливості структури виробництва. Стверджується, що вирішальний внесок у прискорення економічного зростання внесла структура китайської економіки – низька частка промисловості та висока частка сільського господарства [27]. У дійсності, на противагу широко поширеній омані, частка промисловості у ВВП Китаю (48,4% – 1995 р.) вища, ніж, наприклад, у Росії (35,8% – 1997 р.). Однак, значна частка промисловості в Росії не сприяла підвищенню економічного зростання, а навпаки – значно вищий показник Китаю не спричиняв зниженню темпів зростання порівнюючи з російським.
- гіпотеза 3 – особливості структури зайнятості. Стверджується, що вищі темпи зростання в Китаї пояснюються високою часткою сільського населення під час започаткування реформ. Хоча поглиблене аналітичне дослідження свідчить про те, що це не залежить від структури зайнятості, тому що при частці зайнятих у сільському господарстві на рівні 70,5% (Китай, 1978 р.) значення середньорічних темпів економічного зростання в різних країнах коливалося від -6,0% до +8,2%. Отже, як бачимо, структура зайнятості не сприяла високим темпам економічного зростання в Китаї.
- гіпотеза 4 – національна специфіка. Аргументується, що феноменальні результати економічного розвитку Китаю обумовлені унікальністю рис китайського національного характеру, зокрема такими, як працелюбність, самовідданість, невибагливість. Проте, якщо б це було так, тоді б Китай відрізнявся високими темпами економічного зростання протягом усієї своєї історії. Однак протягом перших трьох чвертей ХХ ст. китайська економіка мала дуже низькі темпи зростання, які періодично набували негативного значення. Донедавна Китай належав до найбільш бідних країн світу, і реальна загроза голодування була ліквідована не так давно. До початку реформ (1976 р.) показник ВВП за середньою купівельною спроможністю на душу населення становив лише 13,2% (619 дол. США) від світового показника (4586 дол. США). І тільки на початку 80-х рр. відбулися зрушення в тенденціях розвитку і Китай з шаленою швидкістю став скорочувати своє відставання від багатьох країн світу. Відбулося те, що привело в рух гігантський потенціал розвитку, про існування якого мало хто й міг передбачити.
- гіпотеза 5 – характер економічної політики. Стає цілком очевидним, що успіхи китайської економіки обумовлені застосованою моделлю економічного реформування. На відміну від інших країн, у тому числі й України, де здійснювалися ліберальні реформи, в Китаї реформи мали поступовий градуалістичний характер [28].
На думку Ілларіонова А., серед основних факторів, що зумовили настільки масштабні позитивні результати, можна відзначити такі:
- Китай зосередив зусилля на створенні нового, а не руйнуванні й критиці минулого;
- реформи із самого початку були зорієнтовані в соціальному напрямі;
- головним методом реформування було визнано еволюційне, поетапне, з експериментальними перевірками просування до ринку, а не обвальна лібералізація економіки;
- практика вже перших років реформ показала, що природний шлях до ринку – розвиток господарств різноманітних форм власності: колективних, одноособових, приватних, спільних (з іноземною участю). Просуваючись по-такому шляху, можна не тільки забезпечити швидкий ріст суб’єктів ринку, але, міняючи структуру національного господарства за формами власності;
- суб’єкти ринку формувалися не через руйнування існуючих державних структур, а в основному заповненням ніш, що пустують, новими комерційними структурами, тобто з перших кроків реформи були спрямовані на зменшення дефіцитності економіки;
- стимулюючи господарську ініціативу на мікрорівні, керівництво країни не випускало з рук макроконтроль над економікою й у періоди небезпечного наростання її незбалансованості відразу ухвалювало контрзаходи;
- вивчивши власний і закордонний досвід, уряд дійшов висновку про необхідність здійснювати реформи не за чужими рецептами, а виходячи з особливостей країни й рішуче взялося до “будівництва соціалізму з китайським обличчям”. Це першочергово передбачало врахування такого основного фактора, як величезна чисельність населення в умовах обмеженості ресурсів [29].
Інший науковець, Міхеєв В., зазначає, що однією з головних причин, що зумовила прискорений розвиток Китаю, – характер економічної політики. На противагу Україні, де держава “відійшла” з економіки, у Китаї держава зберегла значний контроль за економікою, і її роль в економічному розвитку помітно зростала. Результатом утілення на практиці ліберальної економічної моделі стало безпрецедентне скорочення масштабів державного навантаження в усіх напрямах, що забезпечило економіці КНР рекордні темпи росту.
Ліберальна економічна політика в Китаї забезпечила не тільки феноменальні результати, але й сприяла істотному поліпшенню всіх показників людського розвитку. Водночас у реформуванні китайської економіки стратегія “сфокусованого” розвитку відіграла важливу роль, маючи подвійні корені:
- природне геоекономічне положення регіонів країни. Портові міста й прилеглі до них акваторії великих рік на сході Китаю виявилися в найкращому становищі для розвитку економічних зв’язків зі світовою економікою;
- у КНР було застосовано стратегію “точкового” залучення іноземного капіталу. Китай за допомогою створення 60 спеціальних економічних зон у найбільш розвинутих приморських районах стимулював надходження закордонних капіталовкладень у країну. Прямі іноземні інвестиції, проте, відіграли роль каталізатора експортного виробництва, половина якого продукувалася спільними чи іноземними підприємствами;
- створення територіальних “точок зростання” мало в Китаї і політичний підтекст. За 20 років, починаючи з кінця 1970-х рр., поруч із Гонконгом і Макао було створено низку найбільш процвітаючих нині китайських “спеціальних зон” – Шеньчжень (біржова торгівля, фінансовий і електронний центри – подібні до Гонконгу) і Чжухай (туристичний і високотехнологічний бізнес – подібний до Макао). Політичний задум цих “точок зростання” полягав у тому, щоб продемонструвати громадянам Гонконгу й Макао, що після їхнього приєднання до КНР вони виявляться у звичному для них ринковому середовищі. Далі у 2000-х рр. територіальна стратегія Китаю змінюється з концепції “сфокусованого” розвитку на концепцію “створення рівних умов конкуренції” в усіх регіонах КНР.
Включення в стратегічне планування розвитку економіки просторового аспекту спонукає китайський уряд постійно шукати баланс між заходами для формування “точок зростання” і “вирівнювання” умов господарювання та рівнів розвитку [26].
Відносини ЄС з Китаєм були встановлені в 1975 р. і регулюються з 1985 р. Угодою про торгівлю і співпрацю Китай-ЄС. Європейський Союз є найбільшим торговим партнером Китаю, а Китай є найбільшим джерелом ЄС щодо імпорту та другим за величиною двостороннім торговим партнером [30].
Протягом 15 років Китай намагався вступити у Світову організацію торгівлі шляхом тривалих переговорів. У листопаді 1995 р. Китай офіційно запрошено приєднатися до СОТ та, 11 грудня 2001 р., Китай офіційно став 143‑м членом організації.
З моменту вступу у СОТ, Китай домігся помітних успіхів в економічному і соціальному секторах, в тому числі, став другою країною світу за величиною ВВП, найбільшим експортером та імпортером світу, 4 та 3 місце у світі за експортом та імпортом комерційних послуг, перше місце серед країн, що розвиваються за ввезенням прямих іноземних інвестицій.
Китай бере активну участь у всіх видах діяльності СОТ, включаючи регулярну участь у Раді Комітету та переговорах. Китай також робить все можливе, щоб допомогти іншим країнам, що розвиваються.
З часу вступу в організацію, Китай обмежив методи в управлінні економікою, забезпечив нижчий рівень тарифів, що є досить низьким, навіть порівняно з розвинутими країнами, здійснює реструктуризацію китайської економіки, проте залишається надмірна залежність Китаю від торгівлі та він все ще залишається країною, що розвивається.
За даними СОТ серед перших найбільших торгових партнерів Китаю є: Австралія, Чилі, Японія, Південна Корея, Малайзія, Росія, Бразилія, ПАР, Саудівська Аравія. Другими за величиною торговими партнерами є: Аргентина, Канада, Євросоюз, Індія, Індонезія, Мексика, Нова Зеландія, Сінгапур, Сполучені Штати. Третіми за величиною торговими партнерами є: Туреччина, Німеччина та Італія [31].
Природно, враховуючи значні фінансові ресурси, а також історичні особливості розвитку, Китай почав проводити більш агресивну зовнішньоекономічну політику, спрямовану на посилення своїх позицій у міжнародному співтоваристві. Зберігаючи статус найбільшого зовнішнього кредитора США, Китайська народна республіка планує зміцнити свою кредитну присутність в Європі, яка впродовж останніх років є найбільшим торговим партнером Китаю.
Крім геополітичних мотивів, важливими факторами, що спонукають Китай ініціювати свою участь у вирішенні боргових проблем європейських країн (Греції, Португалії, Іспанії), є наміри підтримати платоспроможний попит і створити передумови для збереження і примноження китайських активів у Європі. Крім цього, не варто також забувати про доцільність валютної диверсифікації кредитного портфеля Китаю, в якому переважають зобов’язання, номіновані в доларах США [21].
З початку 1500-х рр. до початку 1800-х рр. китайська економіка була найбільшою у світі. До 1820 р. країна складала третину світового валового внутрішнього продукту. Але наступні два століття були бурхливими для Китаю. У країні відбулось катастрофічне скорочення в період з 1820 р. по 1950 р., а потім, починаючи з 1978 р. – стрімкий зліт (рис. 1.3) [32].
Рис. 1.3. Частка Китаю у світовому ВВП з 1820-2012 рр., %
*Складено автором на основі даних Міжнародного Валютного Фонду
За даними дослідження економіста Ангуса Медісона, Китай був найбільшою економікою у світі в 1820 р., частка якого у світовому ВВП за оцінками експертів становила 32,9%. Тим не менш, іноземні та громадянські війни, внутрішні чвари, слабкий і неефективний уряд та стихійні лиха спотворили таку економічну політику в країні, що, в свою чергу, викликало значне зниження частки Китаю в глобальному ВВП на основі ПКС. До 1952 р. частка Китаю у світовому ВВП впала до 5,2%, а до 1978 р. знизилась до 4,9%. Проведення економічних реформ в Китаї в кінці 1970-х рр. призвели до збільшення темпів економічного зростання в країні, чим допомогли відновити Китай в якості основної глобальної економічної сили [33].
Підсумовуючи вище сказане, можна робити висновок, що Китай пройшов досить тривалий, важкий та гнучкий шлях реструктуризації та модернізації своєї економіки. Ставши однією з перших країн світу, китайська економіка перейшла від “соціалізму із китайською специфікою” або “соціалістичної ринкової економіки” до ряду країн, які спрямовують свою економіку на формування інноваційної системи. Китайська економіка стає потенційним лідером на світовій арені та має доволі значний вплив як на окремі країни, так і на світове господарство в цілому.