81

Розділ 1. Теоретичні аспекти зовнішньоекономічної діяльності та міжнародних економічних відносин у світі

1. Світове господарство та його сутність

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку, в умовах глобалізації, характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв’язки. Це пов’язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація не лише виробництва а й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

На думку Антонюка Л.Л., світове господарство – це динамічна система взаємозв’язаних національних економік та відносин між належними до них суб’єктами економічного життя, яка діє на принципах міжнародного поділу праці та охоплює усі стадії циклу економічного відтворення [1]. Як вважає Авдокушин Е.Ф., світове (всесвітнє) господарство – це сукупність національних господарств, взаємозв’язаних міжнародним поділом праці та міжнародними економічними відносинами [2, с 7].

Проте, А.С. Філіпенко визначає світове господарство як сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва [3, с. 33]. Кіреєв А.П. також вважає, що сучасне світове господарство є сукупністю національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об’єктивним законам ринкової економіки [4, с. 6].

На думку І.П. Ніколаєвої, світове господарство – це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління [5, с 15].

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів. Для світового ринку характерне переважно міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує всі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов’язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва [6].

Авдокушин Е.Ф. виділяє такі характерні риси сучасного світового господарства, як:

• розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення – вивезення капіталу, робочої сили і технології;

• зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

• економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань.

Світове господарство регулюється заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво [2, с.33].

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн [7].

Такі вчені-дослідники як К.Т. Кривенко, В.С. Савчук та О.О. Бєляєв зазначають, що основними віхами у розвитку світового господарства є:

- виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

- територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

- виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем [8].

У розвитку світового господарства Ніколенко Ю. В. виділяє декілька етапів за функціональною ознакою:

1. Етап світової торгівлі – абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках; відсутність стійких зв’язків та нееквівалентність обміну.

2. Етап іноземних інвестицій – активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв’язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності; розвиток промислової кооперації).

3. Етап економічної інтеграції – активний розвиток виробничої діяльності за кордоном; створення міжнародних економічних організацій.

Щодо організаційної ознаки, то вчений Ніколенко Ю. В. виділяє такі етапи:

• друга половина ХІХ-го ст. – початок ХХ-го ст. – етап формування сучасного світового господарства: експорт капіталу як наслідок монополізації виробництва; наявність колоніальної системи; гострі протиріччя між державами призводили до локальних і світових війн, породжували нестійкість;

• 20-30-ті рр. ХХ сторіччя – до 80-х років – світове господарство поділено на дві системи: світове капіталістичне й світове соціалістичне господарство; протиборство й змагання цих двох світових систем. В 60-і роки відбулося входження у світову економіку великої групи країн, що розвиваються, внаслідок ліквідації колоніальної системи. В 50-60-і роки починають розвиватися інтеграційні процеси в різних регіонах світу [9].

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав [8].

• 80-90-і роки ХХ сторіччя – дотепер – набуття світовим господарством ознак єдиного цілісного утворення, яке базується на ринкових відносинах; глобалізація світового виробництва, яка проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств, в інтенсифікації господарських зв’язків, у формуванні міжнародного виробництва, в активізації діяльності та посиленні позицій транснаціональних корпорацій, в підвищенні ролі міжнародних економічних організацій [9].

Багато вчених погоджуються з думкою, що період 1980-90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн – ерою активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому – лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.

Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо) [8].

У 80-90-і роки ХХ ст. склався принципово новий міжнародний розподіл праці, що грунтується не лише на звичній спеціалізації за сферами та галузями виробництва, або ж предметної спеціалізації, але й на випуску та поставці на світовий ринок компонентів, вузлів, деталей. Стало можливим спеціалізуватись на окремих стадіях технологічних процесів. У ці ж роки стрімко удосконалювались засоби зв’язку та інформаційні мережі, на базі яких фінансова сфера отримала можливості перейти до нової ланки глобалізації та відомої самодостатності, що призвело до нових можливостей в галузі інвестування та кредитування, а також можливості небачених за масштабами спекуляцій [10].

Загалом світове господарство наприкінці XX – на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв’язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють [11].

Одним з ключових процесів розвитку світового господарства на межі ХХ–ХХІ століть є прогресуюча глобалізація, яка являє собою якісно новий етап розвитку інтернаціоналізації господарського життя.

Процеси інтернаціоналізації економічного життя помітно посилилися в останній третині минулого століття та породили процеси, названі глобалізацією (від фр. global – планетарний, всеосяжний).

Розвитку процесу глобалізації сприяли дві тенденції:

- лібералізація ринків (як товарів та послуг, так і ресурсів), зняття обмежень на пересування через кордони людей, товарів та інформації;

- розвиток інформаційних технологій: виникнення радіо, телебачення, нарешті, Інтернету, що дозволяє встановлювати контакти між різними куточками землі практично миттєво [12].

З економічної точки зору, під глобалізацією розуміють зростаючу інтеграцію національних економік в єдиний світовий ринок. Її характерними рисами є розширення міжнародної торгівлі товарами і послугами, збільшення міжнародних потоків капіталу, широке застосування новітніх інформаційних технологій (ІТ) та телекомунікаційних мереж [10].

Важливою формою прояву процесів глобалізації є виникнення міжнародної системи регулювання світового господарства. В умовах створення глобальних механізмів відтворення формується єдиний економічний і правовий простір, уніфікується промислова, митна, валютна, соціальна та екологічна політика розвинених країн, відбувається стандартизація способу життя, системи потреб у масштабах всієї планети. Такі результати глобалізації, як розвиток нових форм міжнародного поділу праці, зростання руху капіталів, лібералізація світової торгівлі, посилення конкуренції прискорюють економічний розвиток країн, сприяють зростанню добробуту їх народів. Це привело до зростання реального валового світового продукту за останню чверть ХХ ст. більше як у два рази [13].

Більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників ближньої ретроспективи сучасної економічної глобалізації відзначають, що глобалізація економіки – це найновіший процес, який інтенсивними темпами почав розвиватися з початку 1970 років на підгрунті структурної кризи розвитку світового господарства, а всі процеси, що мали місце раніше, необхідно трактувати як процес інтернаціоналізації [14].

За визначенням спеціалістів Міжнародного валютного фонду, глобалізація являє собою процес, за допомогою якого відбувається збільшення вільного потоку ідей, людей, товарів, послуг і капіталу, що веде до інтеграції економік і суспільств. Основними факторами в поширенні глобалізації було збільшення лібералізації торгівлі та досягнень в галузі комунікаційних технологій [15].

Сьогодні значення національних кордонів помітно зменшилось. Колишні зовнішні фактори економічного розвитку стали внутрішніми не лише для транснаціонального бізнесу, але й для національного підприємництва.

Глобалізація зажадала від країн передати частину своїх функцій управління міжнародним організаціям, у першу чергу Світовій організації торгівлі (СОТ), яка істотно розширила свої функції останнім часом та акцентує свою діяльність у напрямку уніфікації норм та правил міжнародної торгівлі товарами та послугами. При цьому глобалізація призводить до того, що в лідери вибиваються декілька міжнародних центрів (США, Євросоюз, Японія, країни БРІК), що стають локомотивами міжнародної економіки та використовують СОТ для лобіювання власних інтересів [10].

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все “своє виробництво”. Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою комірку.

Дослідження закономірностей формування міждержавних зв’язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об’єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв’язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн [7].

Підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що за сучасних умов економічна замкнутість країн не лише нераціональна, а практично й неможлива. Тенденція до все більшої взаємозалежності національних економік, щодо підвищення ролі зовнішніх факторів у економічному розвитку окремих країн стала загальною. Тому, світове господарство не можна вважати сукупністю окремих національних економік, а лише їх синтезом та взаємодією, співпрацею та тісними взаємозв’язками в процесі глобалізації світового господарства. Його суть визначається тим універсальним зв’язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперацій, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних зв’язків, тобто міжнародними економічними відносинами.