1. Кожна національна мова – універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова – невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва. Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовності культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона – елемент соціальної сфери.

Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з представниками своєї професії.

2. У статті 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.». Це значить, що держава чітко визначає свої пріоритети щодо політики мовної. Для створення позитивного ставлення до себе й свого ділового потенціалу сучасний громадянин повинен знати й уміти складати ділові документи.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

3. Українська літературна мова є найвищим проявом мови національної. До усього мовного масиву входять також діалекти, жаргони, арго і т.ін. Літературна мова - це загальноприйнята система мовних норм, що обслуговує сферу суспільного життя країни. До створення української літературної норми доклали зусиль класики української літератури 19 ст. (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко). Основоположником української літературної мови прийнято вважати Т. Г. Шевченка. Літературний варіант української мови базується на південно-східних говірках.

Українська літературна мова може бути представлена в усній та писемній формах. Для офіційно-ділового й публіцистичного стилів - це промови, дебати, інтерв'ю (усна форма); законотворчість, облік документів, переписка (писемна форма).

Функціональні, стилі літературної мови сполучаються між собою. У кожнім стилі переважають загальномовна лексика, міжстильові мовні норми (наприклад, система відмінків, часових і видових форм). Однак для виконання чітко окресленої ролі кожен мовний стиль має свою специфічну лексику, фразеологію, надається перевага певним синтаксичним конструкціям.

Сучасна українська літературна мова має всі потенціальні можливості для формування довершених, правильних і естетично точних функціональних стилів ділового мовлення. У складі української мови нараховується більше 4 мільйонів слів. Причім значна частина з них може вживатись у науковій та суспільній практиці.

Упровадження правил і норм сучасної української літературної мови у сфери суспільного, політичного, освітнього, правового життя - це завдання для багатьох спеціалістів: лінгвістів, юристів, економістів, психологів. Тільки використовуючи досвід і знання колективу компетентних спеціалістів, можна складати насправді грамотні документи.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

• орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

• акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

• лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

• словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

• морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

• синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

• стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

• орфографічні норми (написання слів);

• пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

4. Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мови, граматики,лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов них явищ.

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями.

Внутрішнє мовлення в широкому розумінні – це розуміння зв'язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності:

1) на рівні функцій: мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю);

2) мовлення може бути зафіксоване в кодах – графічному, акустичному, думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості;

3) мовлення – довільне, думка може бути і недовільною.

Стиль – поняття мовленнєве, і визначити його можна враховуючи завдання мовлення, сфери спілкування. Для розмовного стилю провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного – повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового – повідомлення, інструктаж; для публіцистичного – вплив, переконання; для художнього стилю – дія 

Розмовне мовлення

Розмовне мовлення. Для розмовного стилю мовлення характерне оперування не стільки поняттями, скільки уявленнями. Під час безпосереднього усного спілкування двох і більше осіб велику роль відіграють інтонація, міміка, жести та ін. Реалізується розмовне мовлення здебільшого в жанрах бесіди, розмови, розповіді тощо.

Навчально-наукове мовлення

Для навчально-наукового мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму.

У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких висловлювань – добитися того, щоб слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням того чи іншого предмета. У такому висловлюванні виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.

Художнє мовлення

Художнє мовлення складається із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):

1. Сфера застосування → художні твори.

2. Завдання мовлення → відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.

3. Типи висловлень → конкретне (описується певний предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.

4. Мовні засоби → конкретні слова (не “тварини”, а “лев”, “заєць”), “не сказав”, а “попередив”, “згадав”); слова в переносному значенні (“море очей”, спить сонце”); емоційно-оцінювальні слова (“ягідка”, зірочка”, синюватий”, “гіркуватий”); речення питальні, спонукальні, окличні тощо.

5. Основні жанри → загадка, казка, веселе оповідання і под.

5. Документ (ділове укр. мовлення) — матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у зведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Документ має певну кількість властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів. Сукупність властивостей — цілісна система, яка виконує покладені на неї суспільством функції. Зв'язок між властивостями документа досить тісний, тому відокремити їх можна лише умовно. Найбільш значимі властивості такі: 1) атрибутивність, тобто наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати; 2) функціональність — призначення для передачі інформації в просторі й часі; 3) структурованість — тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа.

Документи розрізняють за структурними ознаками, вони можуть бути стандартні і нестандартні, що залежить від багатьох суб"єктивних і об"єктивних факторів. Стандартні документи- це документи, що мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності й за суворо визначеними правилами. Нестандартні документи- створюються в кожному конкретному випадку для розв"язання окремих ситуацій, їх друкують або пишуть від руки.

Текст є головним елементом документа, що містить сукупність речень, послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Текст є засобом відтворення зв’язного мовлення, тобто висловлювання, пов’язаного однією темою, основною думкою та структурою. При створенні тексту документу повинні виконуватися певні вимоги, найголовніші з яких – достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, максимальна стислість і, водночас, повнота інформації. Текст документу повинен бути точним, тобто він не повинен містити в собі подвійного значення слів та висловів. Точність вимагає співвідношення змісту висловлювання з реальністю. Вона залежить від вміння висловлювати однозначно думки, вживаючи слова, словосполучення, речення відповідно до норм літературної норми. Текст складається з таких логічних елементів: Вступу, де зазначається привід, що став причиною укладання документа, викладається історія питання та інші.  Доказу, де викладається суть питання: докази, пояснення, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти та інші матеріали. Закінчення, де формулюється мета заради якої складено документ.

6. Абревіатура (лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочені слова, похідне слово, що виникає внаслідок абревіації — утворення з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мові.

Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів. Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і та ь. 

При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого приголосного: щін. робота; відмін, навчання.

За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висоти, (висотний).

7. Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю:

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі:

• Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

• Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

• Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за питів, повідомлень тощо.

• Адміністративно-канцелярський — використовуєть ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви значаються метою й умовами ділового спілкування. Во ни виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

8. Оформлення документа

Складений документ мусить бути належним чином оформлений. Він повинен мати обов’язкові реквізити і сталий порядок їх розміщення:

• найменування установи — автора документа;

• назву виду документа (не зазначається в листах);

• дату;

• індекс;

• заголовок до тексту;

• текст;

• підпис;

• візи;

• позначку про виконання документа і направлення його до справи.

Назва виду документа (наказ, розпорядження, рішення тощо) зазначається на бланку друкарським або машинописним способом і повинна відповідати компетенції установи, змісту управлінської діяльності.

Заголовок до тексту документа повинен містити короткий виклад змісту документа. Він має бути максимально стислим і ємним, точно передавати зміст тексту. Заголовок мусить граматично узгоджуватися з назвою документа, формуватися за допомогою віддієслівного іменника і відповідати на питання «про що?», «чого?». Наприклад: наказ (про що?) про створення комісії, установи; протокол (чого?) засідання експертної комісії.

Якщо в документі порушено кілька питань, заголовок може бути узагальненим. Текст документа, надрукований на папері формату А5, дозволяється подавати без заголовка. Заголовки не складають до текстів телефонограм, телеграм та повідомлень.

Класифікація ділових паперів

За стадіями виготовлення розрізняють:

— оригінали;

— копії.

За ступенем гласності документи бувають:

— звичайні;

— для службового користування (ДСК);

— таємні та ін.

За місцем складання документи поділяють на:

— внутрішні, які фіксують внутрішні питання підприємства і не виходять за його межі;

— зовнішні, тобто вхідна та вихідна документація.

За походженням розділяють такі документи:

— службові (офіційні);

— особисті.

Службові документи створюються в організаціях, установах, на підприємствах службовими особами. Особисті документи пишуться громадянами поза сферою їхньої службової діяльності.

За технікою відтворювання розрізняються документи:

— рукописні;

— відтворені механічним способом.

За змістом документи поділяють на:

— організаційні (положення, інструкції, правила, статути тощо);

— розпорядчі (постанови, ухвали, рішення, розпорядження, накази, вказівки тощо);

— довідково-інформаційні (пояснювальні, доповідні записки, службові листи, телеграми, телефонограми, оголошення, запрошення, довідки, акти, плани роботи, звіти, доповіді тощо);

— документи колегіальних органів (протоколи);

— документи особового складу (автобіографії, резюме, характеристики, особові листки, трудові книжки, особові картки, трудові угоди, контракти);

— особисті офіційні документи (доручення, розписки, заяви, пояснювальні записки, пропозиції, скарги, заповіти).

За формою документи поділяються на:

— трафаретні (стандартні, регламентовані);

— індивідуальні (нестандартні, нерегламентовані).

9. Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми,діалектизми, жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль грають нелінгвістичні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні,

• усна форма спілкування,

• неофіційність стосунків (неформальна),

• невимушеність спілкування,

• непідготовленість до спілкування (неформальна),

• уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, паузи, інтонації),

• уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка),

• емоційні реакції,

• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, закцентувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми тощо.),

• суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості),

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові),

• часте вживання різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-),

• специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо,

• заміна термінів розмовними словами (електропотяг — електричка, бетонна дорога — бетонка, залікова книжка — заліковка).

Розмовний стиль має два підстилі:

• розмовно-побутовий,

• розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Науко́вий стиль мо́влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення,пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.

У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень,

• логічна послідовність і довідність викладу,

• узагальненість понять і явищ,

• об'єктивний аналіз,

• точність і лаконічність висловлювань,

• аргументація й переконливість тверджень,

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

• значною кількістю наукової термінології,

• наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

• оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,

• уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

• залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

• здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

• наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерноїнумерації),

• наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

• специфічною монологічністю текстів,

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

10. Правопис префіксів

1. Типовим для української мови є префікс з- із варіантами із- та зі-: зб<вити, звест_, зж_тися, зсад_ти, зц%пити,зчеп_ти, зш_ток, ізн>в, зібг<ти, зігн\ти тощо.

Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с: сказ<ти, спалахн\ти, скамен%ти,сфотографув<ти, схил та ін.

Префікс з-(с-) пишеться переважно у словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекон>мити, зум>вити, зорієнтув<тися, з’@днувати, з’^хати, зг<с лий, знадл_вий, скорот_ти, скл<д та ін.

Префікс зі- пишеться у тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних: зібг<ти, зігн\ти, зідр<ти,зімкн\ти, зіпсув<тися, зіст<вити, зіщ\литися.

Префікс зі- вживається також у словах з коренем, перший склад якого є сполученням губного та йотованого: зів’#лий,зім’#тий, зіп’#стися та ін.

У деяких словах префікс зі- чергується із зо-: зігрів<ти і зогрі в<ти, зімлів<ти і зомлів<ти, зіпрів<ти і зопрів<ти, зітл%тиі зотл%ти.

2. У префіксах без-, роз-, через-, об-, під-, над-, перед-, пред-,  понад -, від-(од-), між- — кінцевий дзвінкий приголосний перед глу хими на письмі не змінюється, хоча у вимові може оглушуватися: безкор_сливий, безпідст<вний, розтягн\ти, розхит<ти, черезпл%чник, черезсід+льник, обпал_ти,обтрус_ти, підтр_мка, надпот\жний, передплат_ти, передч<сний, представн_к, понадпл<новий, відкрит т#, відпис<ти,в%дстань, одкр_ти, міжплан+тний, міжконтинен т<льний та ін.

3. Слід розрізняти префікси пре-, при- і прі-.

А. Префікс пре- пишеться:

– переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прекр<сний, пред>брий,прем\д рий, прег<рний, препог<ний; прекр<сно, прег<рно, препог<но;

– у словах през_рливий і през_рство;

– у словах старослов’янського походження: преосвящ+нний, препод>бний і прест>л.

Б. Префікс при- пишеться:

– у дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість чи результат дії тощо: приб%гти, прибудув<ти,приб>ркати, прит\лок, пр_браний, прив<бливо;

– в іменниках та прикметниках, утворених від поєднання іменників з прийменниками: приг%рок, при#рок, прибер+жний,прикорд>нний.

В. Префікс прі- пишеться тільки в словах прізвисько, прізвище і прірва.

11. Граматична категорія числа

Число є однією з найістотніших ознак іменника. Основне значення цієї категорії — вираження кількості позначуваних предметів та явищ.

У давньоруській мові категорія числа представлена одниною, множиною та двоїною.

Форми двоїни, вживані на позначення парності або двох осіб, предметів, були формами живої мови.

Граматична категорія роду

Рід — одна з найсуттєвіших класифікаційних морфологічних ознак іменника.

У давньоруській мові розрізняються три граматичні роди — чоловічий, жіночий, середній.

До складу іменників — назв людей належать іменники всіх трьох родів. Іменників чоловічого роду серед них найбільше, трохи менше іменників жіночого роду і зовсім незначна кількість іменників середнього роду (дѣтѧ, отрочѧ, кънѧжѧ).

Іменники — назви осіб чоловічої статі можуть мати форми наз. відм. на -а (воѥвода, оуношıа — Усп. зб., XII—XIII). Тільки в межах іменників — назв осіб відомі іменники спільного роду: слоуга (ЄО, 1056—1057; Усп. зб., XII—XIII), сирота (Слав. сл., XVII).

Існують нечисленні співвідносні парні утворення, категорія статі в яких виражена суплетивами, а граматична категорія роду — нульовою флексією (чол. р.) і флексією -а (-я) (жін. р.) в складі іменників — назв тварин: быкъ — корова (Син. сл., XVII, 11).

Граматична категорія відмінка

Давньоруська успадкувала від праслов’янської мови три роди, три числа і сім відмінків (називний, кличний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий). Серед властивих давньоруській мові відмінків потрібно виділити передусім прямі відмінки — називний і кличний.

Називний відмінок — незалежна відмінкова форма, що виконує номінативну функцію.

Специфічну форму кличного відмінка в однині мають лише іменники чоловічого та жіночого роду: видиши лисестро Мариѥ (Син. пат., XI—XIII), брате (Ізб., 1076). У множині форма клич ного відмінка іменників збігається з формою їх називного множини.