8) Аналіз продуктів діяльності як метод психологічного дослідження.

Метод аналізу продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.

Продуктами діяльності учнів є їхні письмові роботи, вироби, малюнки, моделі, фотографії та ін. Порівнюючи роботи, які учень виконує в різний час, на різних етапах навчання, можна виявити рівень його розвитку, досконалість умінь та навичок, акуратність, майстерність, кмітливість, наполегливість тощо. Саме це має ста-ти предметом аналізу продуктів діяльності, а не, наприклад, вартість виготовленого продукту.

Продукти діяльності учня можна аналізувати також у процесі їх створення. Спостерігаючи цей процес, можна виявити не тільки його якість, а й динаміку, темп роботи, вправність у дії, ставлення до завдання. Дані спостереження допомагають глибше та всебічно пізнати розумові, емоційні, вольові й характеро-логічні якості та властивості особистості.

Метод узагальнення незалежних характеристик — це об’єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, вико-наних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.

Аналіз продуктів діяльності як метод дослідження мож­ливий за наявності об'єктивних (матеріальних або ма­теріалізованих) наслідків діяльності людини, таких як ар­хівні матеріали, чернеткові записи, щоденники, креслення, варіанти ескізів та малюнків, їх аналіз дає підстави ретро­спективно відтворювати закономірності психічної діяльності особистості, її психічні властивості. Прикладом застосуван­ня цього методу є вивчення психологом Б. М. Кедровим наукового архіву Д. І. Менделєєва часів створення ним пе­ріодичної системи хімічних елементів та побудова на цій основі психологічної теорії наукового відкриття.

9)Проблема достовірності і репрезентативності даних психологічного дослідження.

Щоб отримати достовірні результати дослідження, слід знати, яку інформацію потрібно зібрати, чому саме цю, а не іншу, і в якій формі. Вирішенню цих питань сприяє проведення спеціальних дослідницьких операцій, що дають можливість порівняти вихідні теоретичні знання з об’єктивним станом реальності, соціальної практики. Оскільки предмет дослідження подається через певні абстрактні поняття, які є ніби символами досліджуваного явища, то і логічному аналізу (розчленуванню) піддається не саме явище, а поняття і категорії, що відтворюють його. Для того щоб описати предмет, визначити напрям подальшого його аналізу, слід дати чіткі визначення його категорій, використовуючи для цього узвичаєні наукові визначення (словники), а також виходячи з логіки, наукової позиції та соціального досвіду самого дослідника. Таке трактування має логіко-пізнаваль­ний характер і називається інтерпретацією.

Репрезентативність (від фр. representant — представник) — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності. Репрезентативність досягається за рахунок правильного формування вибірки, яка за принциповими для дослідження параметрами має відтворювати загальний об'єкт дослідження. Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї. Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності. Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних. Головне завдання на цьому етапі соціологічного дослідження — врахувати помилку репрезентативності під час інтерпретації та узагальнення результатів дослідження, проведеного із застосуванням вибіркового методу.

Значну роль у визначенні якості інформації, отриманої в результаті емпіричного дослідження, окрім репрезентативності, відіграють такі параметри, як надійність і валідність.

10)Розвиток форм відображення дійсності. Гіпотеза щодо об’єктивного критерію психіки О.М.Леонтьєва. Людська суб'єктивність, людська діяльність та їхній зв'язок були вихідним пунктом психологічних досліджень О.М.Леонтьєва Леонтьев продовжує і розвиває ідею Л.С.Виготського про інтеріоризацію, вказуючи, що інтеріоризація як поступове перетворення зовнішніх дій у внутрішні, розумові є процес, що необхідно здійснюється в онтогенетичному розвиткові людини. Його необхідність Леонтьев визначає тим, що центральним змістом розвитку дитини є присвоєння нею досягнень історичного розвитку людства, в тому числі досягнень людської думки, людського пізнання. Аби дитина могла побудувати нову розумову дію, її треба попередньо подати дитині як дію зовнішню, тобто екстеріоризувати її. В такій екстеріоризованій формі, у формі розгорнутої зовнішньої дії виникає дія розумова. Згодом, у результаті ЇЇ поступового перетворення — узагальнення, специфічного скорочення ланок та зміни рівня, на якому вона виконується, — відбувається її інтеріоризація, яка тепер уже цілком відбувається в розумі дитини. Цей процес, за Леонтьєвим, має принципове значення для розуміння характеру формування людської психіки, адже її головна особливість полягає саме в тому, що вона розвивається не в плані прояву вроджених здатностей, не шляхом пристосування спадкової видової поведінки до перемінних елементів середовища. Вона являє собою продукт передання та присвоєння індивідами досягнень суспільно-історичного розвитку, досвіду попередніх поколінь. Для підтвердження своїх положень Леонтьев використовує вірогідні факти, які свідчать про те, що діти, які з раннього віку розвиваються поза суспільством і створеними ним явищами, залишаються на рівні тваринної психіки. У них не тільки не формуються мова й мислення, навіть їхні рухи нічим не нагадують людські. Леонтьев наводить переконливі приклади того, що ті здібності й функції, які мають суспільний характер, не фіксуються в мозку людей і не передаються згідно з законами спадковості. Ця ідея відкриває шлях до теорії самостворення людини. Суттєвий вклад Леонтьева у психологію полягає в тому, що він розкрив характер і форми цієї діяльності, показав її мотиваційну рушійну силу і на-самперед висунув поняття провідної діяльності. Останньою він називає таку діяльність, що викликає найголовніші зміни у психіці дитини, таку, що пов'язана із психічними процесами, котрі підготовлюють перехід дитини до нового, ступеня розвитку.У книзі "Проблеми розвитку психіки "

11) Філософське, психологічне та патопсихологічне розуміння свідомості. Загальна симптоматика розладів свідомості. Психіка, як відображення дійсності в мозку людини, характеризується різними рівнями. Вищий рівень психіки, властивий людині утворює свідомість. Свідомість є вища, інтегруюча форма психіки, результат суспільно-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, при постійному спілкуванні (за допомогою мови) з іншими людьми. У цьому сенсі свідомість, як це підкреслювали класики марксизму, є «суспільний продукт», свідомість є не що інше, як усвідомлене буття. Структура свідомості: Перша його характеристика дана вже у самій його найменуванні: свідомість. Людська свідомість включає в себе сукупність знань про навколишній світ. До числа цих процесів можуть бути віднесені відчуття і сприйняття, пам'ять, уяву і мислення. Друга характеристика свідомості - закріплене в ньому виразне розрізнення суб'єкта та об'єкта, тобто того, що належить «Я» людини і його «не-Я». Людина, що вперше в історії органічного світу виділився з нього і протиставив себе навколишнього, продовжує зберігати у своїй свідомості це протиставлення і відмінність. Він єдиний серед живих істот здатний здійснювати самопізнання, тобто звернути психічну діяльність на дослідження самого себе. Третя характеристика свідомості - забезпечення цілеспрямованої діяльності людини. У функції свідомості входить формування цілей діяльності, при цьому складаються і зважуються її мотиви, приймаються вольові рішення, враховується хід виконання дій, і вносяться в нього необхідні корективи і т.д. Четверта характеристика свідомості - включення до його складу певного відносини. У свідомість людини неминуче входить світ почуттів, де знаходять відображення складні об'єктивні і, перш за все, суспільні відносини, в які включена людина. У свідомості людини представлені емоційні оцінки міжособистісних відносин. І тут, як і в багатьох інших випадках, патологія допомагає краще зрозуміти сутність нормального свідомості. При деяких душевних захворюваннях порушення свідомості характеризується саме розладом у сфері почуттів і відносин: хворий ненавидить матір, яку до цього гаряче любив, зі злістю говорить про близьких людей і т.д.

12) Проблема періодизації розвитку. Концепції К.Юнга, Е.Еріксона, Д.Ельконіна. Соціальна та історична мінливість вікових меж розвитку. Епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона У дусі неофройдизму було розроблено епігенетичну теорію розвитку Еріка Еріксона. Виходячи зі структури особистості згідно з З. Фройдом, Еріксон розробив психоісторичну теорію розвитку особистості з врахуванням впливу на людину конкретного культурного середовища. На думку Еріксона, кожній стадії життєвого шляху відповідає очікування даного суспільства, яке індивід може виправдовувати чи не виправдовувати і, відповідно цьому, прийматись чи не прийматись ним. Він виділяє вісім стадій життєвого шляху особистості: немовляти (оральна стадія), ранній вік (анальна стадія) вік гри (фалічна стадія), шкільний вік (латентна стадія), підлітковий вік (латентна стадія), молодість, зрілість і старість. До кожної стадії життєвого циклу суспільство пред'являє певне завдання, розв'язання якого залежить як від рівня розвитку індивіда, так і від духовної зрілості суспільства і зводиться до встановлення динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами. Д. Б. Ельконін обґрунтував положення про те, що в процесі розвитку дитини спочатку відбувається засвоєння мотиваційної сторони діяльності, а вже потім операційно-технічної. Він відкрив закон чергування, періодичності різних типів діяльності: орієнтації в сфері відносин та орієнтації у способах уживання предметів, які йдуть один за одним. Кожного разу між ними виникають суперечності, які є чинником розвитку.    Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого (до 1 міс.), криза одного року, криза трьох років, криза семи років, підліткова криза (11 — 12 років), юнацька криза.

13) Людина як індивід, особистість, індивідуальність. Проблема визначення особистості та її структури. Історія досліджень особистості. Внесок Л.Ф.Лазурського, Г.Айзенка, Г.Олпорта, Р.Кеттелла у розробку проблем особистості. Хто така «особа» ? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним «людина», «індивід», «громадянин»? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття «людина», яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, суб´єкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина — це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв´язок явиш і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями. Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільно значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід — це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Особистість — це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовленими рисами. Це стійка система соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. В працях О. Ф. Лазурського зроблено важливий крок у переході до нового розуміння системи взаємин людини з навколишнім соціальним середовищем. Він вводить у психологію природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини поєднується з природною і порівняно простою обстановкою досліду.

Експериментальне вивчення особистості значний внесок зробив Г. Айзенк. Він розробив оригінальні методи і процедури математичного оброблення даних експерименту та спостережень, опитувань й аналізу документів, одержаних про особистість різними методами і з різноманітних джерел.

14)Класифікація сучасних теорій особистості. Теорія В. Джемса В. Джемс (1842—1910) — видатний американський психолог, який один із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі. Під впливом його теорії формувалися подальші концепції особистості, зокрема американська персонологія, різні напрями психології, що досліджували «образ самого себе», «самооцінку», «самосвідомість» особистості тощо

Особистість в «описовій психології» В. Дільтея й Е. Шпрангера В. Дільтей вважав, що психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Завдання психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Згідно з Е. Шпрангером, психологія, що «розуміє», має базуватися на таких основних поняттях: 1) психічне розвивається з психічного; 2) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя» — при цьому йдеться не про співпереживання, а саме про розуміння; 3) не варто шукати якихось об'єктивних причин розвитку людської особистості, потрібно лише співвіднести структуру окремої особистості з духовними цінностями суспільства. Типологія особистостей О.Ф. Лазурського Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О.Ф. Лаврським (1874—1917). В основі запропонованої ним «психосоціальної в широкому розумінні» класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності. Фрейдизм і неофрейдизм Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фрейдом (1856—1939). Відомий австрійський пси-хоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, — лібі-дозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина — твори мистецтва, літератури, — це, за 3.Фрейдом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих потреб.