54.Кореспондентка та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.

Класичний підхід до пізнання та істини бере початок від філософії Арістотеля і стає домінуючим у філософії Нового часу. За Арістотелем, пізнання є адекватним відбитком предмета в розумі людини. Результатом пізнання є істинне знання як відповідність між змістом пізнання та буттям предметів. Це класичне розуміння істини, яке ще має назву кореспондентної істини, сформулювано Арістотелем. Класичний підхід до пізнання в добу Нового часу формулює Ф. Бекон, а саме: Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ. А звідси істинне знання  це “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи.

Отож, пізнання постає як точна репрезентація того, що є за межами розуму. Оскільки це здійснює розум, то з’ясувати природу пізнання означає виявити, в який спосіб розум конструює такі репрезентації.

Гносеологія, що ґрунтується на осягненні ментальних процесів, виникає в ХVII ст. Найбільший внесок тут зробили Р. Декарт, Дж. Локк та І. Кант. Р. Декарт, як представник раціоналізму, вважав, що істинного знання людина досягає лише за допомогою розуму. На думку Дж. Локка, представника сенсуалізму, істинне знання людина отримує через відчуття. Досліджуючи роль раціонального та чуттєвого моментів у пізнанні, Р. Декарт і Дж. Локк не вийшли за межі класичного підходу до пізнання та кореспондентної істини. Це зробив І. Кант.

За І. Кантом, людське знання виникає як результат синтезу емпіричного (a posteriori) і неемпіричного (a priori) знання. Тим самим він прагнув подолати крайнощі раціоналізму та сенсуалізму в гносеології ХVII ст. Пізнання постає, за І. Кантом, не дзеркальним відображенням об’єктів, а творчою конструюючою діяльністю свідомості, що породжує ідеальні об’єкти. Сконструюване мисленням знання є істинне, оскільки узгоджується з апріорним категоріальним апаратом свідомості, що є трансцендентальною здатністю людини.

Марксизм розглядає пізнання як більш або менш адекватне відображення дійсності свідомістю людини.

Під абсолютною істиною марксизм розуміє такий зміст наших знань, який не буде спростований у майбутньому; це всебічне, вичерпно точне знання про явище чи процес. А під відносною істиною – правильне, але неповне, однобічне, неточне знання про ті чи ті явища та процеси дійсності.

Якщо марксистська гносеологія практично не вийшла за рамки класичного підходу до пізнання та істини, яку інтерпретували на основі принципу відповідності, то така філософська течія, як прагматизм у розумінні механізму та мети пізнання, в інтерпретації істини відштовхується від кантіанської традиції в розумінні суб`єкта і об`єкта пізнання. Ця традиція під суб’єктом розуміє свідомість пізнавця з усім її змістом, а під об’єктом  річ, якою вона є сама в собі. Основні ідеї цієї філософії були сформульовані Ч. Пірсом. Подальшої еволюції прагматизм зазнає у творчості його послідовників У. Джемса та Дж. Дьюї. Прагматизм уперше в теорії пізнання вказує на ціннісний аспект самого процесу пізнання. Істина як цінність виявляється в корисності. Критерієм цінності знання є його корисність для здійснення тої чи тої діяльності. Істиною постає те, що “працює”, має практичні наслідки, які відповідають нашим очікуванням. Отже, істина  це те знання, що сприяє успіху нашої діяльності, тому абсолютним критерієм істини є успіх (інструменталістська інтерпритація істини). Питання про істинність ідей, які ми власне не перевіряємо, вирішується заміною актуальної перевірки умовною. Теорія істини полягає у визнанні нерозривного зв’язку теоретичної, пізнавальної діяльності людини з її використанням у досвіді. Критерієм істини є екзистенційна зміна об’єкта. Дж. Дьюї говорить про експериментування в усіх сферах життя. Потрібно діяти, шукати кращі способи та варіанти, випробовувати й перевіряти їх, обирати найефективніші.

Якщо марксизм і прагматизм у гносеології основну увагу зосереджували на процесі пізнання, його джерелах та меті, то неопозитивізм, що виник у 20-х роках ХХ ст., і, зокрема, така його гілка, як логічний позитивізм, започатковує дослідження готового наукового знання. Оскільки в основу його дослідження покладено аналітичний метод, то з 50-х років ця течія та її різновиди дістали назву аналітичної філософії. Основні ідеї логічного позитивізму були сформульовані філософами Віденського гуртка, зокрема – М. Шліком, Р. Карнапом, Г. Рейхенбахом, О. Нейратом, Б. Расселом та К. Поппером. Аналітична інтерпретація наукового знання була зумовлена переходом науки на теоретичний рівень освоєння світу, а також математизацією та формалізацією природничого знання. З ХХ ст. наукове знання функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному.

Верифікувати наукове судження (лат. verificare – перевірити, довести істину) означає встановити його зміст (значення) шляхом зведення його до емпіричного досвіду. Якщо судження не зіставляється з досвідом, то воно не верифікується, а отже, не має наукового змісту. Верифікація є способом установлення істинності наукових тверджень. А узгодженість змісту наукового судження з емпіричним досвідом знаходить вираз як когерентна істина.

Згідно з Р. Карнапом, вихідним пунктом верифікації є класифікація суджень на: антинаукові, позанаукові, наукові. Під антинауковими судженнями він розуміє абсурдний набір слів (абракадабри). Про верифікацію таких суджень немає логічних підстав говорити. Позанаукові судження (філософські) формулюються на основі трансцендентального пізнання, а тому принципово не верифікуються.