49. Артефакти (від лат. artefactum - штучно зроблене) - це експериментальний результат, який виникає через відхилення в проведенні дослідження або дефекти методик, що використовуються. Джерелом артефактів у психологічному експерименті може бути як саме оточення, так і діяльність дослідника. Причиною артефактів може стати також неадекватність використовуваної експериментальної процедури, коли дослідник не може передбачити ті чинники, що змінюють поведінку досліджуваних осіб.

Розглянемо найпоширеніші артефакти, які психологи визначили на основі свого досвіду.

Ефект плацебо

Цей ефект, встановлений медиками, ґрунтується на цілеспрямованому або невимушеному, неусвідомленому навіюванні лікарем чи експериментатором, що певний чинник (препарат, спосіб дій) має привести до бажаного результату. Віра досліджуваних або пацієнтів справді може творити дива, хоча сам чинник ніякої дії не відіграє. Якщо хворі очікують, що препарат має сприяти покращанню їхнього стану, то у них дійсно спостерігаються зміни на краще.

У медицині плацебо (лат. placere - подобатись) означає препарат, у якого немає лікувальних властивостей ("фальшиві ліки").

Ефект Хоторна

Ефект Хоторна (англ. Hawthorne effect) полягає в тому, що умови новизни та інтересу до експерименту, підвищена увага до самого дослідження призводять до надто позитивних результатів, що є спотворенням та відходом від реального стану речей. Відповідно до дій цього ефекту учасники дослідження, схвильовані своєю причетністю до нього, "занадто сумлінні", тож діють інакше, ніж звичайно. Найбільшою мірою проявляється цей артефакт у соціально-психологічних дослідженнях. Ефект був встановлений групою дослідників на чолі з Ельтоном Мейо під час Хоторнських експериментів (1927—1932). Зокрема, було доведено, що сама участь в експерименті впливає на робітників таким чином, що вони поводяться саме так, як цього від них очікують експериментатори. Досліджувані особи розглядають свою участь у дослідженні як прояв уваги до себе. Щоб уникати цього ефекту, експериментатору треба поводитися спокійно, вживати заходів, щоб учасники не дізналися гіпотезу, яка перевіряється.

Ефект аудиторії, або ефект соціальної фасилітації (Ефект Роберта Зайонца)

Ефект перевірявся в дослідженнях Роберта Зайонца. Присутність будь-якого зовнішнього спостерігача, зокрема, експериментатора та асистента, змінює поведінку людини, що виконує ту чи іншу роботу. Ефект яскраво проявляється у спортсменів, які показують кращі результаті на публіці, ніж на тренуванні. Зайонц встановив, що під час навчання присутність глядачів бентежить досліджуваних і знижує результативні показники. Коли ж діяльність засвоєна та зводиться до простого фізичного зусилля, тоді результат покращується. Після проведення додаткових досліджень було встановлено такі залежності:

1. Вплив здійснює не будь-який спостерігач, а лише той, що дуже компетентний для виконавця та може дати йому оцінку. Чим авторитетніший спостерігач, тим більше проявляється цей ефект.

2. Вплив тим більший, чим складніше завдання. Нові навички й уміння, інтелектуальні здібності більш піддатливі впливу (у бік зниження ефективності). Навпаки, старі, прості перцептивні та сенсомоторні навички проявляються легше, продуктивність їх реалізації у присутності авторитетного спостерігача підвищується.

3. Змагання та спільна діяльність, збільшення кількості спостерігачів посилює ефект (як у позитивному, так і негативному напрямі).

4. Тривожні досліджувані при виконанні складних та нових завдань, які вимагають інтелектуальних зусиль, переживають більші труднощі, ніж емоційно стабільні особистості.

5. Дія ефекту Зайонца підпорядковується закону оптимуму активації Йєркса-Додсона: присутність зовнішнього спостерігача (експериментатора) підвищує мотивацію досліджуваного; наслідком цього може стати підвищення продуктивності або надто висока мотивація, яка може спричинити зрив діяльності.

Ефект Шгмаліона (або ефект Р. Розенталя)

Експериментатор, який твердо вірить у гіпотезу або у надійність інформації, неусвідомлено діє таким чином, щоб отримати відповідні результати, які підтверджують гіпотезу. Під час експерименту Р. Розенталя учасникам доручали провести певну роботу (експеримент) із популяцією пацюків, а саме слідкувати за їхньою поведінкою в лабіринті. В одному випадку учасникові говорили, що пацюк "розумний", а в іншому – що "дурненький". В результаті були отримані дані, які це підтвердили. Виявилось, що коли учасник працював із "розумним" пацюком, він був із ним більш лагідним, погладжував його, тож створював додаткові позитивні підкріплення для виконання завдання. Згодом Р. Розенталь повторив своє дослідження в школі, де в ролі експериментатора виступили вчителі. Виявилося, що "здібні" (тією ж мірою, що і пацюки) учні досягли більш значних успіхів.

Ефект Розенталя також отримав назву "ефекту упередженості експериментатора". Він належить до групи артефактів, що зумовлені властивостями дослідника. В 1966 р. Р. Розенталь описав, що артефакти виникають у результаті таких особливостей діяльності експериментатора:

1. Очікування експериментатора визначають характер отриманих ним даних.

2. Усвідомлення експериментатором своєї власної схильності знаходити очікувані дані може привести до протилежного ефекту: змусити шукати упереджено лише ті дані, які суперечать гіпотезі, щоб не здаватись упередженим.

3. Експериментатори, які на початку дослідження отримують дуже "хороші" дані, намагаються подальші дані ще більше покращити; ті ж експериментатори, які з самого початку отримують "погані" дані, в подальшому їх мимовільно погіршують.

4. Ефект упередженості експериментатора проявляється в тому, що він ненавмисно вибирає дані ("фальсифікує" їх) чи робить підказки досліджуваним. Він просто неусвідомленим чином (вербально чи імпліцитно поведінкою) підтримує саме ті дії досліджуваних, які підтверджують гіпотезу.

5. Упередженість експериментатора відбивається в інтонації, а також візуально, якщо він та досліджуваний працюють разом і бачать один одного під час експерименту.

6. Ефект упередженості більше проявляється у тих дослідників, які прагнуть підтримки, активно жестикулюють, подружньому зацікавлено ставляться до досліджуваних.

7. Цей ефект посилюється, коли експериментатор і досліджуваний знають один одного.

8. Експериментатори-жінки більше схильні до упередженості, ніж чоловіки.

Дослідники проявляють стійкі тенденції, які впливають на хід експериментальної процедури і є наслідками неусвідомленого рівня психічної регуляції. Експериментатор організує діяльність досліджуваної особи, дає завдання, оцінює результати, змінює умови дослідження, реєструє особливості поведінки учасника та результати його діяльності. Для того, щоб уникнути впливу зацікавленого дослідника на експеримент з метою підтвердити свою теорію, треба залучати інших учених, які не знають його мети і теорій. Також доречною є перевірка результатів дослідниками, які критично налаштовані до гіпотез автора дослідження.

Експериментатори – це люди, по-своєму зацікавлені, які у властивій їм манері спостерігають, фіксують та оцінюють явища. Вони мають так само і різну мотивацію, належать до різних етнокультурних спільнот; при прагненні до нового та дотриманні зразків поведінки справжнього вченого, експериментатори мають різні уявлення про шляхи та засоби пізнання. Як зауважив А. Шопенгауер, "людині властиво приймати межі свого розуміння за межі всесвіту".

Ефект Фокса

Він пояснює ще одну причину можливих артефактів: якщо дослідник справляє дуже позитивні враження на учасників дослідження, це може викликати надто великий ентузіазм, довіру, некритичність. Талант лектора може маскувати низьку якість, надуманість та беззмістовність його лекції, а студенти будуть переконані, що вони дійсно чомусь навчились. Ефект отримав назву в 1970 р., коли в Каліфорнійському університеті було проведено експеримент, в якому актор виступив під ім'ям доктора Майрона Фокса і прочитав лекцію студентам. Зміст доповіді був витриманий у науковому стилі, однак не відповідав темі, був незавершеним, суперечливим, наповнений неологізмами. Актор, який нічого не розумів у темі, читав доповідь дуже експресивно, яскраво, викликав велику симпатію аудиторії. Ефект Фокса свідчить, що існує ймовірність артефактів у психологічному дослідженні, коли учасники експерименту позитивно оцінюють психолога і надто довіряють йому. Психолог має поводитись у процесі дослідження спокійно й уникати зайвої експресії.

Ефект першого враження

Проявляється таким чином, що найбільший вплив на оцінку рис особистості має та інформація, яку ми отримуємо на самому початку. Якщо згодом отримана інформація суперечить уже сформованому враженню, то вона відкидається як несуттєва, випадкова, яку не варто враховувати.

Ефект Барнума (Ефект Форера)

Ефект Барнума полягає в особливості сприймати як цілковито достовірні описи своєї особистості оцінки загального характеру, спосіб виникнення яких презентують як науковий або ритуальний, магічний.

Люди специфічно сприймають узагальнені описи їхньої особистості. Коли деякі читають астрологічні портрети, то схильні довіряти їм, переконані в тому, що ці характеристики абсолютно їм підходять. Однак ці висловлювання загальні, невизначені і тому придатні для всіх, тож нікого насправді не описують. Такі особливості сприйняття психологи називають ефектом Барнума – на честь відомого в минулому американського антрепренера. Термін запропонував американський психолог А. Фарнем (у деяких джерелах стверджують, що його автором с психолог Пол Міл). Психологи визначають ефект Барнума як схильність (готовність) людей сприймати некритично як точний опис своєї особистості загальні, невизначені, розпливчасті, досить банальні твердження, коли навіть не дуже зрозуміло, яким чином ці твердження отримані.

Деколи однозначність, що не завжди досягається в психологічному діагнозі, визначеність, а також помилки вважаються наслідком недосконалості психодіагностичних методик. Слід погодитися з А. Льовіцким (Lewiski, 1969) в тому, що це джерело помилок не грає визначальної ролі, бо практично жодна з діагностичних методик не застосовується ізольовано, без залучення інших. Як джерела неточностей, помилок в діагнозі цим автором убачаются: недостатність часу, відпущеного на обстеження, відсутність надійних джерел інформації про випробовуваний і низький рівень наших знань про закони, керівників порушеннями поведінки.

Повніший розбір причин діагностичних помилок знаходимо біля 3.Плевицкой (Plewiska, 1980), що виділила їх дві основні групи. Це помилки, пов'язані із збором даних і їх переробкою.

До першої групи помилок відносяться:

• помилки спостереження (наприклад, «сліпота» на важливі для діагнозу риси, прояви особи; спостереження рис в спотвореній якісно або кількісно формі);

• помилки реєстрації (наприклад, емоційна забарвленість записів в протоколі, що свідчить швидше про відношення психолога до обстежуваного, ніж про особливості його поведінки; випадки, коли абстрактна оцінка видається за наочну, відмінності в розумінні одних і тих же термінів різними людьми);

• помилки інструментальні виникають унаслідок невміння користуватися апаратурою і іншою вимірювальною технікою як в технічному, так і в інтерпретаційному аспекті.

Основні помилки в переробці, інтерпретації даних:

• ефект «першого враження» — помилка, заснована на переоцінці діагностичного значення первинної інформації;

• помилка атрибуції — приписування обстежуваному рис, яких у нього немає, або розгляд нестабільних рис як стабільні;

• помилка помилкової причини;

• пізнавальний радикалізм — тенденція до переоцінки значення робочих гіпотез і небажання шукати кращі рішення;

• пізнавальний консерватизм — гранично обережне формулювання гіпотез.

Навряд чи матиме значення подальше перерахування або класифікація можливих помилок в психодіагностичній роботі. Ці помилки можуть виникнути в будь-якому акті пізнання. Психодіагностичної специфічності вони набувають при співвідношенні з використовуваними у кожному конкретному випадку методиками, тестами, теоретичними перевагами дослідника.

Відомо, що психологи, що користуються в своїй роботі тестом Векслера для оцінки рівня інтелектуального розвитку дітей (WISC-R), незрідка здійснюють помилки, ставлячу під сумнів точність і надійність отримуваної інформації. Виявлено, що найбільше число помилок здійснювалося при обробці даних, 'отриманих по субтестах, призначених для оцінки словарного запасу, тямущості і здібності до складання об'єктів. Американські психологи також виявили помилки, найбільш типові для студентів, що виучуються роботі з тестом для виміру інтелекту дорослих (WAIS-R) і субтести (або питання), що корелюють з найбільшим числом помилок. В цілому виявилось, що студенти в середньому допускають 8,8 % помилок на протокол. Виправлення цих помилок привело до зміни 81 % показників!

Створення свого роду каталогів найбільш поширених, типових помилок, що виникають при проведенні і інтерпретації окремих психодіагностичних методик (груп методик), — актуальне завдання, що має важливе практичне значення.

50. Взаємодія — взаємозалежний обмін діями, організація людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності.

Під час взаємодії відбувається обмін діями, зароджуються спорідненість, координація дій обох суб'єктів, а також стійкість їх інтересів, планування спільної діяльності" розподіл функцій тощо. За допомогою дій відбуваються взаємне регулювання, взаємний контроль, взаємовплив, взаємодопомога. Це означає участь кожного учасника взаємодії у розв'язанні спільного завдання з відповідним коригуванням своїх дій, врахуванням попереднього досвіду, активізацією власних здібностей і можливостей партнера.

Спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми і норми спільних дій, організовує і координує їх. Це забезпечує уникнення розриву між комунікацією і взаємодією.

Види взаємодії

Традиційно види взаємодії поділяють на дві групи:

1. Співробітництво. Воно передбачає такі дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями "кооперація", "згода", "пристосування", "асоціація".

2. Суперництво. Цю групу утворюють дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на шляху до порозуміння. їх позначають також поняттями "конкуренція", "конфлікт", "опозиція", "дисоціація".

Ця класифікація в основі має дихотомічний поділ видів взаємодій. Інша — кількісний аспект, тобто орієнтується на кількість суб'єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з нею розрізняють взаємодію між. групами, між особистістю та групою, між двома особистостями (діада).

Основні наукові погляди на взаємодію та її структуру

Широкий спектр особливостей взаємодії як соціально-психологічного феномену, різноманітні форми її перебігу в різних соціальних середовищах, впливу на особистість, неоднакові гносеологічні засади вчених, котрі досліджували цю проблематику, викристалізовувалися у відповідних теоретичних конструкціях. Однією з найвідоміших серед них була теорія соціальної дії (М. Вебер, Т. Парсонс та ін.), яка в різних варіантах описувала індивідуальний акт дії, а також компоненти взаємодії: люди, зв'язок між ними, вплив один на одного. Головне своє завдання вона вбачала в пошуку домінуючих чинників мотивації дій. Широкий контекст людської діяльності, на думку її прихильників, є результатом одиничних дій (елементарних актів), які і утворюють системи дій. Елементами акту (одиничної дії) є діяч (той, хто здійснює діяння); інший (той, на кого спрямоване діяння); норми, згідно з якими організовується взаємодія; цінності, яких дотримується кожний з учасників; ситуація, в якій здійснюється дія.

Американські соціальні психологи Дж. Тібо і Г. Келлі обґрунтували модель діадичної взаємодії (взаємодія в діаді), сутність якої зводиться до таких положень:

— будь-які міжособистісні взаємини є взаємодією, реальним обміном поведінковими реакціями в межах певної ситуації;

— взаємодія з більшою вірогідністю продовжуватиметься і позитивно оцінюватиметься учасниками, якщо вони матимуть вигоди з неї;

— для з'ясування наявності чи відсутності вигоди кожен учасник оцінює взаємодію з точки зору знаку і величини результату, який є сумою винагород і втрат внаслідок обміну діями;

— взаємодія продовжуватиметься, якщо винагороди її учасників перевищуватимуть втрати;

— процес отримання вигоди учасника ускладнюється можливістю учасників впливати один на одного, тобто контролювати винагороди і втрати.

Система національно-психологічних особливостей індивіда базується на кількох сферах:

а) мотиваційній (своєрідність мотивів, спонукальних сил діяльності представників тієї чи іншої національної спільноти);

б) інтелектуально-пізнавальній (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається в наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які дають змогу особливо сприймати навколишню дійсність, оцінювати її, будувати плани діяльності, моделі способів досягнення її результатів);

в) емоційно-вольовій (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких в багатьох випадках залежить результативність діяльності);

г) комунікативно-поведінковій (ця сфера охоплює інформаційну і міжособистісну взаємодію, стосунки і спілкування, показує різницю подібних проявів у представників різних національних культур).

Для вивчення міжособистісних відносин в малих групах розроблений цілий арсенал різних технік. Так, для дослідження ефективності групи застосовуються такі методи, як метод гомеостата, метод ділових ігор, для вивчення відносин усередині групи – референтометричний метод, соціометрія; багатий набір різних тестів (тест Томаса, опитувальник Немчіна, тест Лірі й ін.) і т.д. Далі подана коротка характеристика деяких з методів.

Метод гомеостата полягає в тому, що створюється лабораторна модель діяльності малої групи з вирішення конкретних оперативних задач за допомогою пульта управління. Реєстрація часу вирішення задачі, дій кожного з учасників, кількості помилок і т.д. дозволяє оцінити ефективність діяльності в цілому – тактики кожного учасника і стратегії всієї групи.

Якісно розширив використання методу гомеостата колектив учених на чолі з А. С. Чернишовим (В. Я. Подорога, А. С. Горланів, Е. І. Тимощук). Вони розробили комплекс приладів-моделей організаційної діяльності. У їхньому випадку експериментальний методичний блок органічно сполучає методи спостереження, опитування і приладу-моделі, що актуалізують як організаційні відносини, так і організаційну взаємодію (що дозволяє вивчити ці явища у взаємозв'язку і взаємозумовленості). З метою максимального наближення до природних умов життя досліджуваних груп, у блок уведена спеціальна ланка "природна модель спільної діяльності" і ланка "приладу-моделі спільної діяльності". Створена для вивчення психологічного настрою групи на спільну діяльність методика «Арка» використовує прилади «ГСІ-7», «Стрессор», «Самоорганізація», «Естакада» і актуалізують процес та властивості спільної діяльності малої групи. Програми з використанням даних приладів відрізняються від роботи з традиційними гомеостатами введенням офіційних відносин, високою мотивацією колективного досягнення мети, моделюванням самоврядності, наявністю стресогених ситуацій.

Ділові ігри – ще один засіб дослідження міжособистісних відносин в малих групах. Організація ділових ігор вимагає чіткого логічного аналізу конкретних оперативних ситуацій і колективного розв’язання можливих ситуацій, де кожен співробітник може виявити свої професійні здібності й уміння взаємодіяти з іншими членами команди. Слід зауважити, що ділові ігри, даючи гарні результати в плані дослідження міжособистісних відносин, проте, як правило, насамперед спрямовані на зняття якого-небудь виробничого ускладнення. Тому однією з основних задач у діловій грі є пошук потрібного рішення й ефективного способу його реалізації, а результати ділової гри ідеологічно оцінюються з погляду цінностей функціонування і розвитку соціального виробництва, соціально-культурних систем.

Одним з найбільш ефективних способів дослідження емоційно-безпосередніх відносин усередині малої групи є соціометрія. Вона являє собою своєрідний спосіб кількісної оцінки міжособистісних відносин у групі.

Термін «соціометрія» походить від латинського слова societas — суспільство і грецького metruin — вимірюю і позначає з одного боку галузь соціальної психології і соціології, що вивчає міжособистісні відносини в малих групах кількісними методами з акцентом на вивчення симпатій і антипатій усередині групи.

Соціометричний та референтометричний методи забезпечують вивчення стосунків між членами груп, виявляють їхню структуру (лідерів, аутсайдерів тощо) на основі відносно простої процедури вибору одними членами групи інших за параметрами симпатії-антипатії, референтності (стосовно певних цінностей).

Тест Томаса - психологічний тест для визначення характерного для тестованого способу виходу з конфліктної ситуації. Може використовуватися як в особистих цілях (самопізнання) так і в ділові (особливо при прийманні на роботу на посаді, пов'язані із зовнішніми контактами, при наборі людей у проектні команди й т.п.)

У тесті розглядається п'ять стратегій виходу їхнього конфлікту:

· Співробітництво

· Змагання

· Пристосування

· Компроміс

· Уникання

Кожна стратегія приводить до різних результатів, знання свого типового способу дозволить розширити діапазон рішення конфліктів, а виходить, і домагатися нових результатів у спілкуванні.

51. Робота з батьками являє собою дуже важливу і необхідну ділянку роботи психолога навчального закладу. Дане направлення має здійснювати цілісний діагностико-корекційний комплекс методів з батьками. Для реалізації та розробки даного комплексу психолог перш за все має зробити психологічний аналіз біографічної інформації, яка є в його розпорядженні. Для роботи з батьками крім популяризації знань про особливості психологічного розвитку підлітків, для вирішення проблем у галузі міжособистісного спілкування були використані такі засоби: анкета Чи знаєте ви свою дитину? (додо№6 ), анкета для батьків для визначення рівня психолого-педагогічної грамотності, тест Парі.

У сфері спілкування батьків і дітей спостерігаються глибокі міжіндивідуальні конфлікти. Особливо це стосується 9 класу, коли підлітки вже повною мірою усвідомлюють себе суб`єктами своєї життєдіяльності, проникаються бажанням бути в усьому самостійними і незалежними.

За даними, здобутими за допомогою методів епістолярних творів та анкетування, можна констатувати близько 70% школярів зберігають гармонію взаємин з батьками аж до закінчення школи. У решти 30% починаючи з 8 класу взаємини з батьками істотно погіршуються, досягаючи в окремих випадках кризового стану.

Це велика багатогранна проблема, що потребує спеціального висвітлення.

Тому необхідно популяризація знань на батьківських зборах про особливості психічного розвитку дитини, тестування батьків на предмет визначення вихідного рівня психолого-педагогічної грамотності, консультування (групові та індивідуальні). За допомогою психодіагностичних методик можна допомогти батькам та дітям краще розуміти один одного.

У консультативної практиці діагностичне обстеження міжособистісних відносин дитину поруч із батьками фахівець, зазвичай, звертає увагу до такі чотири аспекти:

· актуальні міжособистісні стосунки між дитиною та батьками.

· їх історія, особливо у критичних точках онтогенезу.

· міжособистісні стосунки очима їх учасників – дітей і батьків.

· об'єктивнофиксируемие міжособистісні стосунки (дітей і батьків) очима психолога.

Усі наявні методики діагностикидетско-родительских відносин О.Г.Лидерс [14] запропонував розділити на:

1. призначені для дітей,

2. призначені для батьків,

3. однаково придатні як обстеження дітей, так обстеження батьків,

4. методики, які мають окремісубтести чи завдання для батьків для дітей,соотносимие друг з одним,

5. методики, призначені для яка взаємодієдиади батько – дитина.

I. Методики, запропоновані дитині можуть містити:

1.Проективная методика «Малюнок сім'ї» і його модифікації і варіації.

2.Адаптированний варіант методики Рене Жіля.

3. Різні варіанти методики «>Незавершенние пропозиції».

4.Модификацияоценочно-самооценочной методики.

5. Дитячийапперцептивний тест.

6. Дитячий тест «>Эмоциальние відносини у сім'ї»Е.Бене-Энтони

7.Опросникемоциальних стосунків у сім'ї Є. І. Захарової.

II. Методики запропоновані батькам.

1.Анамнестический запитальник, тобто. збір первинної інформації, так званий психологічний анамнез.

2. Батьківський твір «Історія життя моєї дитини».

3.Опросникродительски відносин Варги –Столина.Тест-опросник батьківського відносини

4.Опросник «Підлітки батьків»,показивае встановлення і стилі батьківського виховання бо їх бачатьтх діти підліткового і поранив старшого шкільного віку.

5.Опросник стилю батьківськоговоспитивающего поведінки Є.Г.Эйдемиллера (1996).

III. Методики, запропоновані незалежно і їхнім дітям і батькам.

1.Опросник з вивчення взаємодії батьків із дітьми І.Марковской.

3. Методика «Діагностика змісту спілкування дітей із близькими дорослими»Т.Ю. Андрущенко іГ.М.Шашловой.

У цілому нині, розмаїття методик може допомогти різнобічно обстежити сім'ю щододетско-родительских взаємовідносин, проте, слід зазначити що специфіка застосування різних методик в дітей віком то, можливо утруднена через вік обстежуваного. Тому, насамперед, завданням психолога, котрий з сім'єю, має входити аналіз можливість застосування даної конкретної методики цього конкретно дитини. Найголовніше, у цій ситуації, зуміти роз'яснити специфіку проведення діагностики батькам, і подати їм повну інформацію про застосовуваної методиці. Але якщо процедура проведення вимагає відсутності батька у процесі обстеження, то психолог також має обумовити це з батьками завчасно.

Фундаментальна обізнаність із дитиною жадає від фахівця як високого професіоналізму як фахівця, а й як людина – високого рівня готовності пояснити і допомогти (у межах припустимого), оскільки дитина, через вік, може відчувати труднощі і під час тієї чи іншої завдання. Діагностикадетско-родительских взаємовідносин піднімає метою провести паралелі зі ступенем навчання дитини (не розглядає батька вчителем). Методики, застосовувані психологом може допомогти зрозуміти бачення дитиною своїх, а батьками власну дитину.

Необхідну інформацію, що дозволяє дати кваліфіковану оцінку взаємин подружжя, психолог одержує за допомогою діагностичних опитувальників, що виявляють особливості спілкування й взаємин, якості особистості членів подружжя, способи проведення сімейного дозвілля, спільність інтересів і цінностей, а також дозволяють зрозуміти морально-психологічні основи подружніх взаємин.

Методи вивчення особливостей спілкування й взаємин у подружній парі визначають, що спілкування між людьми є основою сімейного благополуччя й включає дуже важливу функцію – допомога людині забезпечити особистий комфорт собі й своїм близьким.

Спілкування та взаємини подружжя в благополучних сім’ях характеризуються відкритістю, інтимністю, довірою один до одного, високим рівнем взаємної симпатії, конструктивністю, рефлексивністю, гнучким, демократичним характером розподілу ролей в родині, моральною й емоційною підтримкою. Особливості розподілу сімейних ролей, очікувань і домагань у шлюбі, сумісність подружньої пари досліджуються за допомогою спеціальних методик.

Опитувальник «Спілкування в сім’ї» (Ю.Є.Альошина, Л.Я.Гозман, Є.М.Дубовська) вимірюють рівень довіри спілкування в подружній парі, подібність у поглядах, спільність символів, взаєморозуміння подружжя, легкість спілкування. Методика «Рольові очікування й домагання в шлюбі» (Див. Додаток І.)виявляє уявлення подружжя про значимість у сімейному житті тих або інших ролей, а також про бажаний розподіл їх між чоловіком і дружиною.

Методика «Розподіл ролей у сім’ї » (Ю.Є.Альошина, Л.Я.Гозман, Є.М.Дубовська) (Див. Додаток ІІІ) визначає ступінь реалізації чоловіком і дружиною тієї або іншої ролі: відповідального за матеріальне забезпечення сім’ї, хазяїна (господарки) будинку, відповідального за виховання дітей, організатора сімейної субкультури, розваг, сексуального партнера.

Методи дослідження сімейного дозвілля, інтересів і цінностей визначають духовну взаємодію партнерів, їхню духовну сумісність, проявляються на соціокультурному рівні подружніх відносин. Це спільність ціннісних орієнтації, життєвих цілей, мотивації, соціального поводження, інтересів, потреб, а також спільність поглядів на проведення сімейного дозвілля. Відомо, що подібність інтересів, потреб, цінностей тощо є одним з факторів подружньої сумісності та стабільності шлюбу. Саме ці якості подружжя і допомагає визначити тест-опитуваник задоволеності шлюбом (В.В.Столін, Г.П.Бутенко, Т.Л.Романова) (Див. Додаток ІІ), призначений для експрес-діагностики ступеня задоволеності- незадоволеності, а також узгодження-неузгодженості задоволеності шлюбом у конкретній подружній парі.

Крім тестування в дослідженні подружньої пари можна використовувати опитування, бесіду, інтерв'ю. Метод опитування дозволяє виявити соціально-економічні й демографічні характеристики подружньої пари: житлові умови, сімейний бюджет, стаж шлюбу, вік подружжя й різницю у віці, рід занять, кількість і вік дітей. Метод бесіди або інтерв'ю може бути використаний, якщо буде потреба у вивченні мікрооточення сім’ї. Цей фактор також має значення для стабілізації шлюбу й сім’ї в цілому. Крім того, необхідно знати, на якій стадії шлюбу перебуває пара, тому що для кожної стадії характерні типові проблеми, структура відносин, уклад і спосіб життя сім’ї.

52. Чим дорослішою стає молода людина, тим менш її пов’язують з батьками

спільні домашні ігри (зменшення з 42% у молодшій віковій групі до 21% у старшій),

прогулянки (з 58% до 34% відповідно), відвідання місць розваг (з 48% до 21%).

Майже не змінюється з дорослішанням регулярність та поширеність спільного

проведення часу перед телевізором та відвідування друзів та родичів. У той же

час зростає „навантаженість” такої сімейної практики, як спілкування між дітьми

та дорослими. Якщо щодня та майже щодня спільно обговорюють з батьками

виникаючі проблеми та новини 54% представників молодшої та середньої вікової

групи підлітків, то серед старших підлітків цей показник сягає 63%. Тільки 16%

із них зазначили, що така ситуація в їхній родині створюється досить рідко, а 6%

вказали, що ніколи не спілкуються з батьками на хвилюючі їх теми.

Вважається, що існують три основних типи взаємин, які певним чином впливають

на мотиви спілкування дорослих і підлітків. По-перше, це взаємини, які спираються

на офіційно зафіксовані права та обов’язки дорослих і дітей („регламентоване

спілкування”). По-друге, взаємини, які будуються на потребі розуміти один одного,

на прагненні до емоційного контакту і допомоги іншому („нерегламентоване

або довірливе спілкування”). По-третє, взаємини, які виникають при відсутності

прихильності один до одного або байдужості [2, с. 170].

Останній тип взаємин визначається як „неорганізоване, випадкове спілкування”,

що, на нашу думку, не досить вдало характеризує його сутність. Йдеться, скоріше,

про вимушені взаємини, які викликають стан фрустрації, оскільки не відповідають

внутрішній потребі в них як однієї, так і іншої сторони. Зрозуміло, що такий тип

взаємин, як і регламентований їх тип, перешкоджають розвитку у підлітка потреби

в спілкуванні з дорослими, спонукають його до пошуку відповідей на хвилюючі

питання в колі однолітків. Навпаки, довірливий тип взаємин з батьками не

тільки сприяє встановленню глибоких емоційних та духовних родинних зв’язків,

а й зміцнює батьківський авторитет, розширює можливості впливу дорослих на

свідомість та поведінку підлітка.

Усе сказане робить логічним наше звернення до аналізу характеру взаємин

між українськими підлітками та їхніми батьками. Вони визначалися на підставі

таких емпіричних індикаторів (табл. 2):

- оцінка респондентами любові, розуміння та допомоги з боку батьків;

- оцінка складності спілкування з батьками на хвилюючі теми.

Спостерігаємо відносно більшу складність довірчого спілкування з батьком

та зростання складності обговорення з обома батьками хвилюючих проблем у

міру переходу до старшого віку. Досить усталеною виявилася тенденція гендерної

детермінації стану розвитку довірчих взаємин: дівчатам помітно важче, ніж юнакам,

було обговорювати хвилюючі їх проблеми з батьком, і це простежується по усіх

вікових групах, досягаючи максимуму в старшій підлітковій групі

Методи консультування і корекції сім'ї розглядають проблемні взаємовідносини батьків із дітьми. Специфіка роботи варіюється від цього, з яким вікової групою дітей вона проводиться, із малими дітьми, підлітками або з дорослими дітьми.

У системі взаємовідносини дорослого з дитиною дорослий є головним ланкою, від цього залежить, як складаються ці відносини, тому найважливішим завданням терапії – формування в батьків навичок співробітництва з дитиною. Визнання дитину права на власний вибір, на власну позицію забезпечує порозуміння і вибрати кращу взаємодія у ній.

Програма психокорекційної роботи дитячо-батьківськіх стосунків включає в себе вирішення наступних питань:

- корекція взаємовідносин між батьками та дітьми з індивідуальними особливостями (тривожність, гіперактивність) за допомогою психокорекційної ігрової програми.

Ігри для корекції дитячо-батьківських відносин

"Останній з могікан"

"Коректор"

Тренінгова програма мотивації досягнення

Дитячо-батьківські відносини в психології

Першим науковим напрямком, який поставив дитячо-батьківські відносини в центр розвитку особистості дитини, був, як відомо, класичний психоаналіз. Психоаналіз, став визначальним напрямом розвитку основних концепцій дитячого розвитку, в яких ключова роль відводиться проблемі відносин між дітьми і батьками (Е. Еріксон [2], К. Хорні, ін.) Найбільшу популярність завоювала теорія прихильності (Д. Боулбі, М. Ейнсворт). Центральним поняттям в теорії прив'язаності є "внутрішня робоча модель", яка являє собою нерозривну і взаємообумовлені єдність себе та іншого. Дитина пізнає себе через ставлення до нього матері, а мати сприймає як джерело ставлення до себе. Ця складна взаємозв'язок у первісному варіанті, розумілася як ставлення до себе і до близькому дорослому, яке дає відчуття захищеності і безпеки.

У сучасних дослідженнях, даного питання, відбувається переорієнтація з вивчення самосвідомості дитини до дослідження його поведінки, яке найчастіше описується в термінах соціальної адаптації та компетенції. Прихильність розглядається вже не як відношення, а як стратегія поведінки з батьками. E. Moss та ін, (1998), відзначають позитивну кореляцію між "надійним" типом уподобання та шкільною адаптацією, гармонійної комунікацією в дитячо-батьківської діаді. У дослідженні P. Crittenden (1996) показана пряма залежність стратегії поведінки школярів і підлітків від якості прихильності до матері.

Крім теорії прихильності, дуже популярним в західній психології є теоретичні моделі, розроблені D. Baumrind (1967), а також ESSchaefer, RABell (1969). D. Baumrind запропонував класифікацію батьківських стилів поведінки, що включає 3 типи: 1) авторитетний, 2) авторитарний, 3) попустительский стиль; ESSchaefer, RABell розробили динамічну двухфакторную модель батьківського ставлення, де один із чинників відображає емоційне ставлення до дитини: "прийняття-відкидання ", а інший - стиль поведінки батьків:" автономія-контроль ". Кожна позиція взаємозв'язком різних факторів, їх взаємопов'язаність. Хоча дані теоретичні моделі були запропоновані більш 30 років тому, вони залишаються практично єдиними, на сьогоднішній день, що дають змістовний опис батьківського ставлення.

Останнім часом одним з найбільш поширених напрямів дослідження ДРВ стають кроскультурні і гендерні дослідження. Проведені дослідження в цій області, показали, що кожному типу темпераменту дитини відповідає певний батьківський стиль поведінки. Цікаве дослідження статевих відмінностей батьківських стилів проведено A. Russel (1998, показали, що матерям більшою мірою властивий авторитетний стиль, батькам - авторитарний чи попустительский. Авторитарний стиль більш властивий батькам хлопчика, авторитетний - батькам дівчинки.

Відповідно до гіпотези, специфіка батьківського відношення полягає в подвійності і суперечливості позиції батька по відношенню до дитини. З одного боку, це безумовна любов і глибинний зв'язок, з іншого - це об'єктивне оцінне ставлення, спрямоване на формування суспільних способів поведінки. Наявність цих двох протилежних начал характерно не тільки для батьківського ставлення, але і для міжособистісних відносин взагалі.

Своєрідність і внутрішня конфліктність батьківського відношення полягає в максимальній виразності і напруженості обох моментів. Відповідальне ставлення, занепокоєння за майбутнє дитини, породжує оціночну позицію батьків, загострюючи контроль над його діями, перетворюючи дитину в об'єкт виховання.

53. Будь-яке психологічне дослідження або діагностика може проводитися добре або погано з різних причин. Для оцінки якості діагностичних процедур використовується ряд показників:

Валідність, Достовірність, Надійність, Репрезентативність, Адаптованість методики до особливостей менталітету суспільства

Валідність – це характеристика ступеню, в якому тест вимірює те, для чого він призначений. Наприклад, якщо тест орієнтований на вимірювання психічної стійкості, то він повинен вимірювати тільки цю особливість і ніяку іншу. Одним із способів встановлення валідності  є порівняння показників за психологічним тестом  з експертними оцінками даної якості (або якостей) у випробовуваних.

Достовірність -  стійкість вимірювальної процедури. Вона відрізняється від валідності в ситуаціях, коли випробовуваний намагається навмисно спотворити  відповідь або характеристику, яку вимірюють, лінійно пов'язану з якою-небудь іншою характеристикою. Для підвищення достовірності використовуються різні прийоми  типу: введення додаткових шкал (брехні, корекції); використовування ознак, незалежних від діагнозу тощо.

Достовірність – це стійкість вимірювальної процедури, зокрема, до фальсифікації, тобто навмисному спотворенню

Надійність оцінює узгодженість показників, отриманих на тих самих випробовуваних при повторному тестуванні тим самим тестом або еквівалентною його формою. Іншими словами, тест повинен відтворювати через певний час один і той же результат на фіксованій вибірці випробовуваних за умови, що за цей час, згідно теоретичним уявленням, дана характеристика значно не змінюється.

Існує три основні методи оцінки надійності:

- Повторне тестування (ретестова надійність);

- Паралельне тестування (еквівалентна надійність);

- Розщеплювання (узгодженість).

В першому випадку проводиться повторне тестування тим самим тестом одних і тих самих випробовуваних. В другому – використовуються дві еквівалентні форми тесту. Для оцінки узгодженості тест розщеплюється на дві частини і проводиться обстеження однієї групи двома частинами тесту.

Репрезентативність – здатність вибірки випробовуваних бути представницькою, тобто достатньо точно (адекватно)відображати характеристики того контингенту випробовуваних, що був обстежений. Якщо ви маєте тестові норми, отримані на старшокласниках, то їх не можна застосовувати для оцінки (наприклад, особистісних особливостей) дорослих людей,

Етапи психодіагностичного процесу за Й. Шванцаре

1. Формулювання проблеми на підставі вивчення всіх відомостей про індивіда (анамнез, спеціальні медичні висновки, відомості про індивіда з погляду його успішності у навчальному закладі тощо.).

2. Формулювання гіпотез і вибір діагностичних методів.

3. Проведення тестування; аналіз отриманих даних.

4. Формулювання висновків (наприклад, про рівень психічного розвитку).

5. Відповіді на питання, поставлені на першому етапі.

Формулювання заходів, що є бажаними на підставі психологічного висновку

Типи даних, які у психолого-педагогічної діагностиці

У психолого-педагогічної діагностиці використовуються такі типи даних:

1) >L-данние (Life >record >data), отримані шляхом реєстрації життя переважно у результаті спостереження; сюди ж включаються в експертних оцінках. Найвища вимога:

- оцінювані риси мають визначатися в термінах спостережуваного поведінки;

- експерт повинен матимуть можливість стежити поведінкою що оцінюється обличчя протягом досить тривалого проміжку часу;

- необхідно щонайменше 10 експертів однієї що оцінюється;

- ранжування піддослідних має здійснюватися експертами лише з однієї межах (характеристиці) щоразу, а чи не за всі відразу.

2) >Q-данние (>Questionnaire >data), отримані виходячи з опитувальників та інших методів самооцінок. До цього джерелу ставляться MMPI (Міннесотський багатопрофільний особистісний перелік),16-факторний особистісний опитувальникКеттела та інших. Можливі такі спотворення результатів дослідження:

- пізнавальні (викликані низьким інтелектуальних цінностей і культурним рівнем піддослідних, відсутністю навичок інтроспекції та використанням невірних еталонів);

- мотиваційні (викликані небажанням відповідати ухиляння відповідей убік «соціальної бажаності»).

3) >T-данние (>Objective >test >data) – дані об'єктивних тестів.

Проблема об’єктивності була і є актуальною для вчених незалежно від

напрямку їх досліджень. Особливо гостро вона виявляє себе у

психоаналітичному та психодинамічному напрямках у зв’язку з тим, що

предметом дослідження для глибинних психологів є цілісна психіка в її

свідомих та несвідомих проявах.

пізнаючи об’єктність, ми фактично пізнаємо глибинні фактори, що

детермінують психіку, а отже – її суб’єктність – через суб’єктивність, що

породжена саме цією об’єктністю. Об’єктні відношення перетворюють людину

в зафлежний від інфантильного минулого об’єкт, яким керують внутрішні сили

(механізми), поза його волею, які емотивно стимулюють його активність,

пов’язану з нереалізованістю (через заборону та бар’єри стосунків) чуттєвих

притяжінь до первинних об’єктів лібідо. Вищесказане підтверджує раніше

сформульовану тезу, що глибинно-психологічне пізнання завжди й незмінно

пов’язане з пізнанням об’єктивного у психіці людини шляхом аналізу

спонтанної невимушеної поведінки, що об’єктивує внутрішні її детермі-

нанти. Враховуючи те, що сфери свідомого та несвідомого у психіці взаємо-

пов’язані, то таке пізнання передбачає вивчення цілісної поведінки людини у її

свідомих та несвідомих проявах. Тому у глибинній психокорекції ми особливо

цінуємо діалог, що апелює до усвідомлюваних аспектів психіки. Це відкриває

можливість виділити ті незалежні від волі суб’єкта, та залежні від

інфантильного періоду життя фактори, що визначають його емоційне

благополуччя та перспективи подальших стосунків з людьми, зокрема в

інтимній сфері.

Важливо також підкреслити, що коли мова йде про «об’єктне» в психіці, то

це є тим, що породжує в ній суб’єктність, суб’єктивність і суб’єктивізм. Коли

мова йде про об’єктивне і об’єктне, то ми розуміємо, що це не тотожні поняття,

оскільки «об’єктність» завжди пов’язана з породженням суб’єктивності, яке

пов’язане із викривленнями. Статичні інваріантні характеристики знаходять

вираження в динамічності і варіативності як формі маскування інфантильної

Збірник наукових праць Інституту психології імені Г.С.Костюка НАПНУ

сутності чинниками соціальної адаптації. Тому цілком прийнятне твердження:

психіка в такому ж ступені «прагне» до статики, як і до динаміки.

Категорія об’єктивного не є тотожною поняттю об’єктного. Тому що саме

об’єктність припускає ігнорування об’єктивних (актуальних) умов спілкування

(відносин) і підпорядкування їх латентно присутній волі інфантильного

інтересу, тобто суб'єктивно значущим параметрам, пов’язаних з первинними

лібідними об’єктами. У вказаному процесі провідним є емоційно-чуттєвий

аспект. Звідси висновок: те, що можна віднести до категорії «об’єктивне»

(незмінне, інваріантне) породжує суб'єктивізм в процесі його реалізації в

актуальних відносинах, поведінці, перетворюючи їх на об'єктні відносини.

Іншими словами, об’єктні відносини причетні як до приховування інтимно-

табуйованого змісту в несвідомому з часу формування едіпових залежностей,

так і до його прояву в свідомості через ітеративні (повторювані, незмінні)

характеристики. Останнє знаходить продовження в таких суперечливих

тенденціях: людина так само прагне до щастя, як і невидимо для себе – до

нещастя; прагне до життя (самореалізації) і одночасно до психологічної смерті

(у відносинах це – ревнощі, заздрість, депресивність і ін.); відчуває тяжіння до

людей (і батьків), і в той же час намагається звільнитися від нього; прагне

реалізувати модель відносин своїх батьків і одночасно уникнути її, знайти свою

незалежну модель відносин тощо.

Коли мова йде про об'єктивне в психіці, потрібно не забувати, що цей

феномен можна пізнати лише за участю свідомості, а значить, за участю

суб'єктивного, того, що виявляється в конкретній поведінці. Таким чином,

відкривається одна з центральних проблем глибинно-психологічного пізнання:

на поведінковому матеріалі виявити, пізнати, розкрити незалежні від волі

суб'єкта і його свідомого контролю характеристики психіки. На одноактній

поведінці це зробити важко, тому і необхідна тривалість взаємодії з

аналізандом, що чудово ілюструє класичний психоаналіз. Тому не існує

несвідомої сфери поза свідомістю, як і не існує свідомої сфери поза

несвідомим. І коли ми говоримо про сімейні об'єктні відносини, то акцент

ставимо на соціальному аспекті. Категорії «сімейні» не існує для сфери

несвідомого, зміст якого «поза статтю, простором і часом». Об'єктні відносини

пов'язані з несвідомим і швидше орієнтовані на прагнення до сили «Я» (як

терапії від відчуття меншовартості), і саме це прагнення «до сили «Я» не може

випадати з поля свідомості, що вирішує проблему адаптації суб'єкта до

соціуму. Тому разом з базовими формами захисту («по горизонталі») важливо

розуміти периферійний, ситуативний захист («по вертикалі»), а значить, є

підстави стверджувати, що «об'єктні відносини» мають тенденції виходу за

межі інтимної сфери і перенесення їх на професійні аспекти життя

суб'єкта. Тому, проблеми сім'ї невиправдано розглядати поза сферою

соціальної самореалізації суб'єкта. Професійна діяльність розширює

можливості раціоналізацій, що маскують інфантильні мотиви, присутні в

об'єктних відносинах, пізнання яких можливо шляхом психоаналізу численних

форм поведінки, тривалих у часі. У плані психокорекції особливої ролі і

значущості набувають діалогічні форми пізнання, що відкривають можливість

Проблеми загальної та педагогічної психології, т. XIII, ч.5

єднання свідомого і несвідомого в діагностико-корекційному процесі. При

цьому спеціальна увага зосереджується на пізнанні глибинно-психологічних,

тобто об'єктивних детермінант, які зумовлюють суперечність об'єктних

відносин, що відображають амбівалентність відчуттів до первинних лібідних

об'єктів.

Враховуючи вищесказане, завдання глибинно-психологічної корекції

полягає в наданні допомоги суб'єктові, в усвідомленні інфантильних витоків

особистісної проблеми та її деструктивного впливу на спілкування і відносини

з оточуючими людьми.

54. Існують такі види шкал виміру змінних параметрів як кількісна, порядкова і номінальна. За кількісною шкалою вимірюються змінні, різниця між якими виражаеться у тому, наскільки відрізняються індивіди один від одного за тіею чи іншою властивістю (коефіціент інтелекту, обсяг уваги, пам'ять, тривожність, емпатія тощо).

Номінальна шкала базуеться на якісних змінних, головна їхня особливість — у тому, що різниця між ними не піддаеться кількісному виміру. Ці змінні класифікуються відповідно до ознак, що їх вирізняють, а не залежно від ступеня, вияву характерної для них тієї чи іншої властивості.

Прикладами номінальних шкал можуть бути колір, стать (чоловіча або жіноча), класифікація студентів за якоюсь ознакою (курс, група, фах), темперамент, характер, тип поведінки у конфлікті тощо. Відповідні номінальним шкалам дані складаються із кількості проявів кожної із змінних, що вивчаються. До таких даних належить частотність прояву, наприклад, темпераменту, типів поведінки, типів мислення тощо у певної групи, що досліджуеться.

Порядкові шкали також будуються на якісних змінах. Але на відміну від номінальних шкал порядкові шкали відповідають таким якісним змінам, для яких характерна певна впорядкованість, спрямованість або ступінь виявлення.

Стівеном запропонована класифікація із 4-ох типів шкал вимірювання: 1) номінативна, або номінальна, або шкала найменувань; 2) порядкова або ординарна шкала; 3) інтервальна шкала або шкала рівних інтервалів; 4) шкала рівних відношень.

Номінативна шкала – це спосіб класифікації об’єктів чи суб’єктів, розподілу їх по комірках класифікації. Як вже було відмічено, спостереження – це одна зареєстрована реакція, один здійснений вибір, одна здійснена дія чи результат одного досліджуваного. Одиниця виміру, з якою ми оперуємо – це кількість спостережень (досліджуваних осіб, реакцій, виборів тощо) або частота. Точніше, одиниця виміру – це одне спостереження

. Порядкова шкала – це шкала, класифікація по якій здійснюється за принципом "більше-менше". Якщо у шкалі найменувань було байдуже, у якому порядку ми розташуємо комірки класифікації, то в порядковій шкалі вони утворюють послідовність від комірки "найменше значення" до комірки "найбільше значення" (чи навпаки). Комірки тепер доцільніше назвати класами, оскільки по відношенню до класів застосовні визначення "низький", "середній" та "високий" клас, або 1-й, 2-й, 3-й клас, і т.д. Можна побудувати шкалу в одиницях долей стандартного відхилення, яка буде охоплювати весь можливий діапазон зміни ознаки, якщо крайні зліва та справа інтервали залишити відкритими.

Шкала рівних відношень – це шкала, що класифікує об’єкти чи суб’єкти пропорційно ступеню вираженості вимірюваної властивості. У шкалах відношень класи позначаються числами, які пропорційні одне одному: 2 так відноситься до 4, як 4 до 8.

55. Особистісні опитувальники

Особистісні опитувальники призначені для вимірювання особистісних особливостей.

Існує декілька сотень багатофакторних тестів, які оцінюють особистість в цілому. Кількість методик, які діагностують окремі риси особистості неможливо підрахуватинавіть приблизно.

Корифеї психодіагностики А. Анастізі та С. Урбіна (США) виділяють 4 типи опитувальників особистості залежно від того, що покладено в їх основу:

1. Релевантність змісту (наприклад, Контрольний перелік симптомів-90 (вітчизняна адаптація відсутня).

2. Прив’язка до емпіричного критерію (наприклад, Міннесотський багатофазний особистісний опитувальник ММРІ).

3. Результати факторного аналізу (наприклад, 16PF, опитувальники «Велика п’ятірка»).

4. Теорія особистості (наприклад, Список особистісних переваг Едвардса (вітчизняна адаптація відсутня).

Серед них виділяють декілька груп: а) типологічні опитувальники розробляються на основі визначення типів особистості і дозволяють віднести обстежуваних до того чи іншого типу, що відрізняється якісно своєрідними проявами; б) опитувальники рис особистості, що вимірюють вираженість рис - стійких особистісних ознак, в) опитувальники мотивів; г) опитувальники цінностей; д) опитувальники установок; е) опитувальники інтересів. 

Часто особистісні опитувальники використовують для прийняття людини на роботу, оскільки, вони забезпечують виявлення кращого стилю поведінки людини на роботі. Це критичний елемент для забезпечення відповідності людини посаді.

Існує декілька сотень багатофакторних тестів, які оцінюють особистість в цілому. Кількість методик, які діагностують окремі риси особистості неможливо підрахуватинавіть приблизно.

Корифеї психодіагностики А. Анастізі та С. Урбіна (США) виділяють 4 типи опитувальників особистості залежно від того, що покладено в їх основу:

1. Релевантність змісту (наприклад, Контрольний перелік симптомів-90 (вітчизняна адаптація відсутня).

2. Прив’язка до емпіричного критерію (наприклад, Міннесотський багатофазний особистісний опитувальник ММРІ).

3. Результати факторного аналізу (наприклад, 16PF, опитувальники «Велика п’ятірка»).

4. Теорія особистості (наприклад, Список особистісних переваг Едвардса (вітчизняна адаптація відсутня).

Опитувальники Г.Ю. Айзенка – найбільш популярні в Україні особистісні опитувальники. Найбільш вживаним в Україні є «Особистісний опитувальник Айзенка».

Багатофакторний особистісний опитувальник 16PF Р. Б. Кеттела. Найбільшу популярність і практичне застосування в Україні отримали дві основні модифікації – стандартизована форма опитувальника з 187 питань (форма А) і форма опитувальника з 105 питань (форма С). Обидві модифікації опитувальника 16РF призначено для обстеження дорослих осіб з освітою не нижче 8-9 класів. Опитувальники дозволяють отримати оцінку по 15 особистісним рисам і інтелекту (тобто по 16 чинникам).

56. Діагностика педагогічної діяльності

Педагогічна діяльність, як відомо, належить до так званих соціологічних видів праці, де спілкування розглядається як професійно значуща, стержнева сторона. Особливою інтегральною характеристикою педагогічного спілкування, в якій в чіткому вигляді виявляються морально-світоглядні настанови вчителя, спрямованість його особистості та рівень комунікативності, виступає стиль педагогічного спілкування, в якому в чіткому виді виявляються морально-світоглядні настанови вчителя, спрямованість його особистості та рівень комунікативності. Таким чином, знати узагальнені смислові настанови вчителя - значить пізнати, діагностувати його поведінку і характер. Це дозволяє робити більш чи менш точний прогноз поведінки і діяльності учителя в тій чи іншій ситуації, більш ефективно перетворювати його діяльність, орієнтуючи на особистісне навчання.

Смислові настанови містять в собі три тісно пов'язаних компонента:

- інформаційний (погляди людини на світ і образ того, до чого він прагне);

- емоційно-оцінний (антипатії та симпатії відносно значущих об'єктів);

- поведінковий (готовність діяти певним чином відносно об'єкта, що мав особистий сенс).

Педагогічне діагностування — це вид діяльності, мета якої полягає у встановленні і вивченні ознак, що характеризують стан і результати процесу навчання, і що дозволяє на цій основі прогнозувати можливі відхилення, визначати шляхи їх попередження, а також коригувати процес навчання з метою підвищення якості його результату.

У поняття «діагностування» вкладається ширший і глибший зміст, ніж у поняття «перевірка знань, умінь і навичок» учнів. Останнє тільки констатує результати, не пояснюючи їх походження. У той час як діагностування включає контроль, перевірку, оцінювання, накопичення статистичних даних, їх аналіз, розглядає результати з урахуванням способів їх досягнення, виявляє тенденції, динаміку дидактичного процесу.

Основним методом діагностики смислових установок є тест незакінчених речень у відповідній модифікації. 

 Проведення діагностування та самодіагностуванняпедагогічної діяльності спрямоване на оволодіння кожним учителем навичок самоаналізу, самооцінки, що дозволить перевести роботу в режим активного саморегулювання та самокоригування, а також реалізувати одну із функцій методичної роботи стосовно конкретного педагогічного працівника – аналітично оцінювальну, сутність якої полягає передусім у критичному осмисленні існуючої педагогічної практики та особистого професійного досвіду і їх оцінювання. Результати анкетування заслуховуються на педагогічній,методичній раді школи, засіданнях методичних об’єднань, кафедр, проводяться індивідуальні співбесіди. 

Педагогічна діагностика – система технологій, процедур, засобів, методик і методів отримання інформації про стан та розвиток педагогічних систем. 

В структурі методичної роботи вона виконує дві взаємопов’язані функції: функцію вивчення і оцінювання стану чи рівня та функцію навчальну. 

Основне призначення діагностування рівня професійної компетентності педагогічних працівників – надання необхідної допомоги педагогічним працівникам у професійному розвитку та врахування результатів організації в процесі системи методичної роботи. 

Критерії оцінювання рівня сформованості компетенцій педагога: 

методичні знання;  •наукові знання; 

теоретичні знання (педагогічні, психологічні, професійні);  ехнологічні знання (знання і використання педагогічних технологій, конструювання уроків, здатність акумулювати і використовувати позитивний досвід діяльності колег). Прогнозування результатів, корекція, рефлексія власної діяльності тощо); 

моральна культура педагога, етика, естетична, загальна, духовна, методична, фахова, дослідно-творча компетентність, культура праці та професійна етика, загальнопрофесійні уміння і навички (гностичні, конструктивні, комунікативні, організаційні тощо). 

Для діагностики організаторських і комунікативних здібностей педагога можливе використання відомої психологічної методики «КОС-1» («комунікативні та організаторські схильності»).

Основні методи, які можна використати для діагностики певних показників соціально-психологічного клімату в колективі поділяються на три групи:

1. Методи, спрямовані па отримання інформації про «зовнішні» показники соціально-психологічного клімату.

2. Методи, які забезпечують отримання інформації про «внутрішні» показники клімату.

3. Методи, які опосередковано, через кількісні (статистичні) показники, падають інформацію про соціально-психологічний клімат.

До першої групи належать:

— спостереження, спрямоване па з´ясування особливостей спілкування (частота, спрямованість, модальність);

— експеримент, що забезпечує дослідження особливостей інтерактивної та пер-цетивної функції спілкування, спільної діяльності («арка» Л.І. Уманського, «підставна група» С. Липа і т. ін.), та який може поєднуватися зі спостереженням.

Друга група включає:

— інтерв´ю, за допомогою якого можна з´ясувати суб´єктивну оцінку кожним співробітником соціально-психологічного клімату організації;

— анкетування членів колективу про їх ставлення до основних параметрів, що складають соціально-психологічний клімат (міри задоволеності змістом праці, її умовами, стосунками з колегами, стосунками з керівниками тощо);

— соціометрію, спрямовану на визначення внутрішнього компонента міжособистісної взаємодії в колективі організації, структури міжособистісної взаємодії, емоційних, когнітивних якостей взаємодії;

— референтометрію, спрямовану на виявлення референтних груп (угруповань, мікрогруп, особистостей), оцінки значущості даного колективу для кожного співробітника);

— методики, спрямовані па виявлення ступеня конфліктності в колективі;

— методики, спрямовані па визначення рівня ситуативної й особистішої тривожності та ін.

Третю групу складають:

— аналіз документів, за яким можна мати опосередковану інформацію про рівень соціально-психологічного клімату (плинність кадрів, частота конфліктів, кількість порушень дисципліни співробітниками тощо);

— аналіз продуктів діяльності, який дає можливість через аналіз змісту та якість продуктів діяльності дослідити мотивацію співробітників, їх ставлення до праці як опосередковані показники клімату;

— експертна оцінка клімату з боку керівних кадрів організації.