15.Питання періодизації літератури.---другої частинки ще немає((

Для давньої української літератури досить складним є питання періодизації. Безліч дослідників використовують власні періодизації, і їх різноманітність пов’язана з тим, що кожен з вчених в основу власної періодизації покладає той критерій, який вважає вірним.

Так, Дмитро Чижевський в своїй періодизації послуговувався категорією культурно-історичної епохи. Для Чижевського історія літератури – це перш за все історія стилю; в кожну к.-і.-е. існували власні притаманні лише їй стильові особливості.

Тому пер. Д. Чижевського виглядає так:

І. Доба монументального стилю — 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю — 12 — 13 ст.

III. Переходова доба — 14 — 15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на узбіччі літератури).

IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

V. Бароко — 17 — 18 ст.

6. класицизм – кін. 18- 40-і рр.. 19ст.

7.романтика – кін. 20-х рр. – поч. 60-х рр. 19ст.

8.реалізм – від 60-х рр. 19 ст

9. символізм – поч. 20 ст

С. Єфремов виділив такі основні риси літератури: «елемент свободи», нац.-визв ідея та ідея народності у змісті і формі. Відповідно в основі літ-ної періодизації Єфремова лежить ідея:

1. доба національно-державної самостійності до з'єднання з Польщею і Литвою (кін.14 ст)

А) до татарська (доба розвитку)

Б) потатарська (доба занепаду)

2. доба національно-державної залеглості (кін. 14-кін. 18 ст.)

А) доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби з польщею (до сер. 17 ст)

Б)доба занепаду під зверхністю Москви

3. доба національного відродження (кін 18 ст., від першого виступу Котляревського до наших часів).

Для М. Грушевського історія літератури – «вибирання творів найбільш важних», тому він виділяв в своїй періодизації:

1. Перед’ярославський пер. (старша ред.. «Руської правди», договори Русі з греками)

2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків, В. Мономах, Нестор)

3. «Золотий вік» староруської літ-ри («Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського, печерські повості)

4. Доба галицько-волинська

Ми послуговуємось таким поділом:

1. Творчість ходхристиянського Середньовіччя (від найд. до 988 року)

2. Літ-ра раннього христ. Середньовіччя (988 р. – поч. ХІІ століття)

3. «золоте середньовіччя» («високе») (ХІІ.)

4. пізнє христ. Середновіччя

- пізнє сер. часів Київської Русі (з 30-х рр. 13 ст)

- пізнє середньов. часів Лит. – Рус. держави. (14 – кін. 15 ст.)

Питання періодизації літератури. Періодизація як результат концептуалізації літературної епохи. Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний. Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова («Історія українського письменства»): І. Доба національно-державної самостійності до з'єднання з Литвою й Польщею (кін. XIV ст.). ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. XIV — кін. XVIII ст.). ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVIII — XX ст.). Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві[1]. Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй «Історії української літератури»: І. Доба монументального стилю — 11 ст. II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст. III. Переходова доба — 14-15 ст. IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст. V. Бароко — 17-18 ст. VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст. VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст. VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст. IX. Символізм — початок 20 ст. Іван Франко на засадах культурно-історично

16. Проблема повної і неповної літератури. Тим часом, Д. Чижевський дивився на цю проблему ширше й серйозніше. «Неповну літературу» в Україні він побачив саме на межі епох бароко й класицизму і безпосередньо пов’язав цей феномен із поняттям «неповна нація». На різних етапах історії це поняття переслідувало Україну як фатум. Бо ж чим спростувати факт, що в часи перебування України в складі Польщі значна частина української інтеліґенції відривалась від свого ґрунту і збагачувала відтак не українську, а польську духовність? А з кінця XVII ст. почалися масові відпливи українських інтелектуальних верств до імперської Росії. Були серед тих сполячених та зрусифікованих і письменники, що остаточно відхрещувались від свого національного коріння чи й формували такі явища, як «українська школа» в польській літературі і «українська школа» в російській літературі. А власне українська література від цього не міцніла, а втрачала на силі, тобто — ставала неповною. Ось чому Д. Чижевський наголошує, що перших, наприклад, романтиків Україна втратила цілком, оскільки всі вони (від В. Наріжного до М. Гоголя) стали російськими романтиками. А чого варта втрата для України реаліста В. Короленка, якого ще донедавна називали останньою совістю російської літератури... Щоб зменшити відплив українських талантів у сусідні літератури, потрібне було утвердження національного письменства саме українською (народною) мовою. Відбувалося воно протягом усього XIX ст. й пізніше. Тому має цілковиту рацію Д. Чижевський, стверджуючи, що саме в XIX ст. весь зміст українського національного руху полягав у «доповненні» національного організму до певного культурно-самостійного стану. «Це нелегке завдання в сфері літератури, — продовжує вчений, — полягає між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося... Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: «неповна» література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодостатньої літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних Гатунків та течій. Але тут на перешкоді стала політика, — російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні «неповних» літератур». Ведучи мову про те, що українська література сягнула повноти лише на модерному етапі її розвитку (Леся Українка та ін.), Д. Чижевський акцентує, що до цього вона наближалася й в епоху романтизму, зокрема — в період найвищого піднесення його (в творчості Т. Шевченка). Хоч зараховує він поета лише до «Київської романтики» (таке обмеження має швидше географічний, ніж теоретичний характер), хоч наголошує ніби на певній «обмеженості» його поезії (ухил у «романтику жахів»), але називає геніальним і насамперед — за «надзвичайні поетичні властивості» його віршів. Головною заслугою української романтики, підкреслює Д. Чижевський, є те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства». Цього не можна сказати, на думку Д. Чижевського, про наступну після романтики епоху — епоху реалізму.

17) Літературознавча методологія — система методів, які використовуються в науці про літературу — літературознавстві; теоретичне осмислення суті цих методів, їхевристичних можливостей, умов ефективного використання. Літературознавча метолологія тісно пов'язана з теорією літератури, історично змінюваним розумінням природи і специфіки художньої літератури.

За Г.-В.-Ф. Гегелем, метод — це теорія, повернута до практики. На основі цієї тези можна твердити, що літературознавчі методи — це теоретико-літературні знання, на які спирається дослідник літератури в процесі її вивчення. Якщо будь-який метод у сфері духовної культури — це аналог попередньо узагальнених і теоретично осмислених явищ, то стає зрозумілим, що літературознавча методологія залежить від адекватного і повного пізнання літературного процесу в усьому його розмаїтті, а тому вона не може бути застиглою, аби за її допомогою вичерпно і задовільно пояснити нові неповторні художні цінності. У зв'язку з цим кожна літературознавча школа, яка опирається на літературу свого часу і відповідні її суті засади, швидко виявляє власну обмеженість (її випереджує художня практика) і дає поштовх народженню нових методологічних підходів.

18 питання Література і міф. Література як міф. Поняття символічної біографії. Міф — невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елемен тів світобудови. Література — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова З розвитком форм суспільної свідомості міфи починають сприймати як вигадані історії про богів, героїв, прадавні події. Починаючи з античності й Упродовж усього історичного розвитку літератури, міфи слугують для неї потужним джерелом для запозичення фабульного матеріалу, містких образів, людських характерів, які набули символічного або алегоричного змісту. Вже давньогрецькі драматурги (Есхіл, Софокл, Еврипід) запозичували фабули своїх славетних трагедій із міфологічних переказів. Мотиви античної та християнської міфології знайшли своє відображення у творчості поетів середньовіччя й Відродження («Божественна комедія» Данте та ін.). Сюжети античних міфів використовували діячі класицизму (П. Корнель у «Медеї» та «Едіпі», Ж. Расін у «Андромасі» та ін.). Міфічними, переважно християнськими, мотивами пронизана творчість романтиків. Значний сплеск інтересу до давніх міфів припадає на початок XX століття й не згасає до наших днів (романи-«міфи» Дж. Джойса, Т. Манна, «Петербург» А. Белого, твори Дж. Апдайка, Ф. Кафки, Д. Лоренса та багатьох інших). До міфо логічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко, Φ. Достоєвський, Μ. Булгаков,та інші. Проблема міфу — одна з ключових у літературознавстві. Інтерес до міфологічних сюжетів у прозі, поезії, драматургії XX століття. Роль міфологічних образів від годині покладу, творчих тенденцій та літературних напрямів. 22:59:05і 30 питання Психолінгвістична теорія О. Потебні. Психолінгвістична концепція (О. Потебня). Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить перш для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ — багатозначний, не має постійного зміст}*, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст… Сприйняття художнього твору О. Потебня вважав продовженням процесу творчості, особливості якого залежать від досвіду, рівня і своєрідності культури, психічних якостей, поглядів і смаків реципієнта. На думку О. Потебні, літературознавство повинно зосереджувати увагу на питаннях психології творчості і психології сприйняття. О. Потебня вважав читача співтворцем автора. Він акцентував на нетотожності задуму автора і рецепції художнього твору. Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включав три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, шо має різні ознаки. У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська та ін.

19) Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформу¬лювали найголовніші проблеми естетики: питання про відно¬шення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистец¬тва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Ве¬лика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін. Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрі¬чаються найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке місце займали спів і музика в житті греків. При цьому раціональні думки Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями. Поєднан¬ня міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода — автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним. Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розроби¬ла важливі естетичні поняття, була піфагорійська школа. Вона була заснована Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротоне (Півден¬на Італія). Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію. Піфагорійці вва¬жали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві. У центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. е.) знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає і естетичні проблеми. Відповід¬но до поглядів Сократа, всяка людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами пре¬красного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації (з грец. — ми¬месис). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музи¬ки і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для поезії. Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку. Катарсис (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через своюполіфункціональність набуло чимало тлумачень. Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його. У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача. Мімезис (грец. µίµήσις — наслідування, mimeistkai «імітувати») — термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця. Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис). Місце мімезису Найповніше теорію мімезису розробили Платон і Аристотель. а) У Платона

У праці «Республіка» (кн. 3 і 10) мімезис визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію (головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти, оскільки імітація може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей. Вона стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).

б) В Аристотеля

У «Поетиці» (1447 а) мімезис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує тільки в різних формах ( поема, трагедія, епічна оповідь). Імітація стосується не ідеального світу, а людської діяльності (окрім характерів): «Отож для поета важливо відтворити фабулу, тобто вдатись до імітації дій високою і повноцінною мовою, пересипаною особливими оригінальними прикрасами, відповідно до розмаїтих частин твору; такої імітації, яку реалізують на сцені персонажі в дії, а не через оповідь і яка (викликаючи відчуття та страх) очищує глядачів у випадках подібних емоцій» (ibid., 1949 b). «Саме фабула є імітацією дії, бо під фабулою розумію сукупність виконаних дій» (ibid., 1950 а). Це протиставлення не втратило значення й сьогодні. Такою є опозиція «шоунінг/теллінг» в англо-саксонському літературознавстві

20. Класична література - корпус творів, що вважаються зразковими для тієї чи іншої епохи. Поняття класики в літературі складається в три останніх сторіччя античності : воно означало певну категорію письменників, які по не завжди ясним причин (в силу старовини або авторитету в очах освічених людей) вважалися гідними служити зразками і наставниками у всьому, що стосується володіння словом і отримання знань. Першим класичним автором безумовно вважався Гомер. " Одіссея "і" Іліада "вже в класичний період розвитку Греції (V в. до н. е..) вважалися недосяжною драматичної вершиною (поняття" драми "у стародавніх греків було практично тотожне поняттю літератури в цілому). В V-VIII століттях н. е.. склався канонічний список auctores (буквально: "поручителів"), що володіють auctoritas, - текстів, що визначали норми і теорії, що передавалися в процесі навчання. Канон цей не був абсолютно непорушним; проте в різних школах він варіюється мінімально, і ядро його залишається постійним. У міру наближення до XIV століття виникає тенденція до розширення списку. Поряд з поетами та прозаїками епохи Августа в ці переліки включаються письменники пізніших епох, а також представники язичництва і християнства IV, V, а іноді і VI і VIII століть. Всі ці " автори "служать загальним, як би знеособленим надбанням; їх постійно цитують <, їх наслідують, їх розрізають на сентенції, до них складають глоси. Сучасний зміст поняття "класична література" йде корінням в Епоху Відродження, коли в процесі секуляризації європейської культури письменники звернули свою увагу на античних авторів. Результатом цього стала епоха класицизму в літературі, під час якої письменники наслідували грецьким драматургам, перш за все Есхілу, Софоклу і Еврипід. Канон класичної драми описаний в роботі Ніколя Буало "Поетичне мистецтво". З тих пір у вузькому сенсі слова "класична література" означає всю античну літературу. У широкому сенсі слова поняття "класичний" стало вживатися по відношенню до будь-якого твору, яке задало канон для свого жанру. Так з'явилася класика романтизму ( Байрон), класика модернізму ( Пруст,Джойс), класика масового роману ( Дюма), і так далі. Витоки класицизму в літературі [ред.] Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Визначальні риси класицизму:

· раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

· наслідування зразків античного мистецтва;

· нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

· обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

· у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

· аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

· встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).

21.Найвідомішими в європейських країнах XVI—XVII ст. були навчальні книги з поетики італійця за походженням, французького професора Ю. Скалігера (1561), німецького професора Я. Понтана (1594), італійського вченого О. Донатті (1631), німецького автора Я. Масена (1654) та ін. Створення і функціонування цих книг утвердило в літературознавстві новий напрям, що дістав назву неокласичної (поетикальної) школи. Що ж справді нового пропонувала ця школа? Насамперед, у нових поетиках пропонувався для осмислення літературний матеріал і нового, а не тільки античного часу. Автори по-своєму внормовували цей матеріал і підтверджували наявність новочасного літературного процесу. По-друге, аналізуючи епічні і драматичні твори, вони прагнули "наблизити" їх до життя, надати їм природного, актуалізованого звучання. По-третє, щодо родів, видів і жанрів творчості "неокласики" зробили значний крок у трактуванні проблеми дифузії їх, тобто переходів ознак одного роду чи виду в інший, що вело до усвідомлення закономірностей, характерних для художньої творчості загалом. Старим (або консервативним) у нових поетиках залишалось уявлення про творчість як наслідування життя. Думку Платона про творчість як наслідування ідей життя вони не приймали, і тому головним авторитетом для них у цьому питанні залишався "матеріалістичний" Арістотель. Старою і загалом найвразливішою в неокласичному літературознавстві була також ідея нормативності, тобто уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і "вивчити", відтак стати письменником. Заперечувалася, отже, природна обдарованість творця, без якої ні про яку серйозну творчість говорити не доводиться. Найбільш догматично все це виявилося в "Поетичному мистецтві" Н. Буало (1674), де норми творчості доведено майже до юридичних кодексів, а природному дару людини не надавалося ніякого значення. З такими "плюсами" й "мінусами" неокласичне літературознавство впроваджувалося в навчальні заклади України, насамперед у Київську колегію, згодом — Києво-Могилянську академію, заклади Львова, Острога, Переяслава, що творилися за зразком європейських єзуїтських шкіл, але на православній основі. Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Таких поетик учені налічують близько тридцяти, більшість збереглася у рукописах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. "У підручниках поетики, — зазначає канадська дослідниця Н. Пилипюк, — літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови". Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття. У "Поетиці" Ф. Прокоповича — три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії. У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" — у похвальних словах та історичних описах. Історичним описам учений присвятив розділ "Про спосіб написання історії". За спостереженням М. Наєнка, "автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився "зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літпроцесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом —прозовий". Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) і Георгія Кониського (1717—1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування. Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.