3. Місце теорії літератури поміж інших літературознавчих та гуманітарних дисциплін

Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів. 

Стан розробки теоретичних проблем може бути задовіль­ним лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літе-ратурним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

 Історія літератури постійно відштовхується від тих загаль­них положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як законо­мірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологіч­ний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позицій сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літе­ратурний процес, тобто з критикою.

 Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно зв'язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком худож­нього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

 Зміцнення взаємозв'язків між теорією, історією літе­ратури та літературною критикою, їх взаємний рух на­зустріч одна одній, тісне зближення є однією з передумов глибоко наукового вивчення художньої літератури, її по­пуляризації в широких читацьких масах.

????????????????7 другої частини ще не має!!

4. Хх століття в пошуках теорії літератури

5. Сучасне українське літературознавство

У сучасному вітчизняному літературознавстві відбуваються яскраві процеси деміфологізації образів українських класиків, витворених не лише минулою тоталітарною епохою, а й авторськими міфами. До речі, відмінність постмодерністської інтерпретації І.Франка Я.Грицаком від постмодерністського франкознавства Т.Гундорової полягає в тому, що Я.Грицак переважно розвінчує авторські міфи І.Франка, а Т.Гундорова – міфи минулого офіційного літературознавства, пропонуючи власні авторські у формі наукових гіпотез. Ці процеси перекомбінування міфологізмів продуктивні, адже на їх основі нині спостерігаємо розгортання модерного франкознавства, шевченкознавства, лесезнавства тощо. Однак у дискурсах деміфологізації важливо не дійти до крайнього нігілізму: до заперечення традиції як основи історії української літератури, адже історичність хронічно модернізує традицію, тому знищення традиції – це знищення самої історії української літератури.

7. Факт і вимисел в літературі. Проблема заангажованості.

Домисел (вимисел) у літературі — народжена творчою уявою письменника, художньо трансформована дійсність. Д. — дофантазовування, додавання до того, що насправді існувало чи існує, чому є документальне чи якесь інше підтвердження; він полягає в художній трансформації письменником відомого факту через діалог, пейзаж, портретну характеристику тощо. Д., будучи допоміжним інструментом, стосується деталей, штрихів, на відміну від вимислу — фактично повного придумування істотного, визначального у творі. Найчастіше ці терміни стосуються біографічної, історичної літератури. Залежно від того, як створена письменником художня дійсність узгоджується з історичною, ширше — життєвою правдою, ведуть мову про обґрунтований, вірогідний чи невиправданий художній Д. (В.)Заангажована література (фр. litterature engagee, від engager — запрошувати, наймати) — література, перейнята пафосом суспільно-політичної, громадянської чи національної проблематики. З.л. — прояв соціальної відповідальності митця за результати своєї творчості. Ідею заангажованості особи в суспільстві висунули персоналісти ще в 20-30-х XX ст., щодо художньої літератури її застосували екзистенціалісти після 2-ої світової війни (зокрема Ж.-П.Сартр). На основі об'єктивної зумовленості літератури суспільним життям постала так звана ленінська теорія партійності літератури, яка в умовах тоталітарного суспільства практично перетворилася на заангажованість, приводячи до фальсифікації життя, до продукування творів за заздалегідь сконструйованими нормами, канонами (метод соціалістичного реалізму). Виникла розбіжність між теорією і художньою практикою, яка або не відповідала теорії і тому критикувалася, або, відповідаючи теорії, не давала естетичних цінностей. Концепція З.л. не передбачала підпорядкованості літератури певній партії чи зв'язку з якоюсь однією ідеологією. Йшлося про те, щоб письменник відчував свою причетність до світу, свою частку відповідальності за його долю. Така концепція не пов'язувала художню літературу з жодним літературним напрямом чи стильовою течією, принаймні, не зреалізувалася у жодному із стильових утворень. Термін З.л. відбивав традиційне розуміння тенденційності літератури, її суспільного призначення. Подібні погляди на літературу набували особливого поширення в період національно-визвольних змагань поневолених народів за свою незалежність. У цьому сенсі зрозуміла висока суспільна заангажованість нової української літератури XIX — початку XX ст. Така "самозаангажованість літератури" зумовлювала твердження молодого І.Франка в 1878, що літератури, яка стоїть понад партіями, "ніколи не було". Особливого значення надавали З.л. народники (С.Єфремов та ін.), протиставляючи критерій правди критерію краси. Конструктивне розв'язання цієї проблеми запропонували представники "празької школи", актуальною вона була для МУРу, шістдесятників та ін.