49. Розповідь «від першої особи» і від «третьої особи». Критика «особового принципу класифікації викладу» та альтернативні концепції.

У художньому прозовому творі виділяються два основні плани: план оповідача та план персонажів. Кожен із названих планів має власні диференційні ознаки. Системна взаємодія планів, їх інтеграція створюється та спрямовується автором. Мовлення персонажів протистоїть мовленню автора. План персонажа не є однорідним. Він може бути представлений діалогічним мовленням, внутрішнім мовленням, невласне-прямим, а також писемним мовленням. Безумовно, що план персонажа, представлений у художньому тексті його писемним мовленням, має власні специфічні особливості мовної організації і стилістичного функціонування. Це в певній мірі залежить від типу оповіді, яка використовується в кожному окремому творі. Традиційно виділяються дві форми художнього викладу: 1) оповідь від третьої особи; 2) оповідь від першої особи. У досліджуваних художніх творах писемне мовлення персонажів подається у вигляді приватних листів, щоденникових записів та записок. Аналіз творів дав можливість визначити такі засоби передачі писемного мовлення персонажів: 1) прямий (повне збереження писемного мовлення персонажів); 2) непрямий (передача писемного мовлення персонажів словами автора, тобто використання непрямого мовлення); 3) змішаний (використання комбінованих форм). Результати дослідження свідчать про те, що в оповіді від третьої особи всі вказані типи писемного мовлення персонажів представлені з повним збереженням їх писемної організації, не зазнаючи будь-яких трансформацій з боку основного оповідача, що підтверджує зовнішньо-подібний характер об'єктивованої оповіді.В оповіді від першої особи реалізуються всі перелічені вище засоби передачі писемного мовлення персонажів. Оповідач у формі першої особи однини є фігурою зображуваного світу. Розповідач відбиває своє особисте, суб'єктивне «я», тому у складі передорученої розповіді писемне мовлення персонажів значно рідше подане в його первісному вигляді, розповідач переробляє його, асимілює зі своїм мовленням. Аналіз досліджуваних творів свідчить, що писемне мовлення персонажів включається в розповідь художнього твору двома способами: 1) за допомогою ремарок; 2) без авторських ремарок. Ремарки по відношенню до актуалізованого писемного мовлення персонажів можуть займати препозицію, інтерпозицію та постпозицію. В оповіді від третьої особи писемне мовлення персонажів вводиться за допомогою препозиційних та інтерпозиційних ремарок з очевидною перевагою перших. В оповіді від першої особи також визначаються препозиційні, інтерпозиційні та постпозиційні ремарки оповідача, що вводять чуже писемне мовлення. Більша частина вставних ремарок займає препозицію і інтерпозицію. Писемне мовлення персонажів без ремарок з боку автора простежується в обох типах оповіді. Проте функції даного способу в оповідях від третьої та першої особи різні.

50. Діалоги і монологи в художньому творі. Внутрішній монолог і потік свідомості.

Діалог (грец. dialogos — розмова, бесіда) — форма усного й писемного мовлення; розмова між двома особами. Кожне окреме висловлювання мовця в діалозі (окреме речення чи кілька речень) називають реплікою. Кожна з реплік у діалозі звернена до співрозмовника чи співрозмовників. Репліки разом з авторськими (авторовими) словами (ремарками) становлять тексти драматичних творів. Діалоги наявні і в багатьох прозових творах. Для діалогічного мовлення характерне поперемінне чергування реплік двох і більше (полілог) осіб — одна за одною або перериваючи іншу, що особливо характеризує емоційні діалоги. У діалогах (особливо розмовно-побутових) переважають речення з еліпсисом — пропуском одного чи кількох членів речення, а також багаті на експресію, емоційність синтаксично не членовані конструкції типу Так, Ні, Хіба? Ого! Геть! і под.Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлення окремої особи, мовлення із самим собою; більш чи менш розгорнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується передусім глядачам.Висловлюючись монологічно, мовець здебільшого не розраховує на безпосередню реакцію інших осіб, не прагне до того, щоб спонукати їх до певної дії, вчинку чи вислову. Монологи в художніх творах — це різна за обсягом розповідь або невимовлюване вголос міркування автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбутнє.Монологічним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення однієї особи до іншої (інших), до аудиторії в офіційній і неофіційній обстановці, у кінофільмі, спектаклі тощо . Переважання діалогічності в мовленні найбільше пояснюється тим, що воно становить безпосередню форму висловлювання, мовленнєвого контактування з іншими.Отже, діалоги й монологи — це взаємодоповнювальні різновиди висловлювань в усній і писемній формі.Діалог, як і монолог, не закріплений за мовленням тільки в одному стилі або формі, але стиль (особливо) і форма мають вплив на їх перебіг і структуру. Отже, цілком доцільно говорити про діалог і монолог розмовний (усномовний) і писемний, науковий, публіцистичний, художньо-літературний та ін. У кожній із цих мовних і мовленнєвих реалій перетинаються різні лінії — особливості стилю, форми (усної і писемної) і типу мовлення (діалогічного і монологічного).Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично В.м. оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо.Дiявнутрiшнього монологу, зазвичай, спрямована на вживання читача у вiдповiднийхудожнiй образ. Зазначимо, що внутрiшнємонологiчне мовлення, хоча i займає в нарацiї невелике за обсягом мiсце, є саме тим художнiм засобом, який “веде” читачавідодногопроміжногоузагальненнядоіншого. Поті́к свідо́мості — один з провідних прийомів літератури модернізму. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. В зарубіжній літературі 20 ст. яскравим представником цього прийому є Джеймс Джойс.Термін „потік свідомості” запровадив американський психолог В. Джеймс. У літературу і літературознавство перенесено для характеристики такого різновиду внутрішнього мовлення у формі внутрішнього монологу, який не вкладається у звичні синтаксичні структури. Література “потоку свідомості” спиралася і на праці психологів, які досліджували сферу підсвідомого, діалектику свідомості і підсвідомості (М. Дессуар, А. Бергсон, 3. Фрейд, К.-Г. Юнг та ін.). Засновниками цієї школи вважаються Дж. Джойс і М. Пруст. Найпоказовішим твором, який репрезентує літературу “потоку свідомості” є роман “Улісс” (1922) Дж. Джойса.