ТБВ

1. Проведення відривання котловану в зимових умовах (методи проведення робіт, машини, схеми їх проходок).

2. Проведення відривання котловану заданої глибини, підбір транспортних засобів, побудова диспетчерського графіка роботи.

3. Технологія виконання цегляної кладки в зимових умовах (необхідні пристрої, інструмент, інвентар).

4. Технологія бетонування з/б фундаментів під колони, проведення опалубочних, армувальних і бетонних робіт.

5. Монтаж колон, ферм, плит покриття (вибір крану, його проходки, стоянки і метод монтажу).

6. Улаштування покрівлі із рулонних матеріалів. Заготовчі і підготовчі роботи, побудова циклограми.

7. Послідовність підготовки і виконання основних процесів по склінню віконних і дверних прорізів. Вимоги до якості при проведенні цих видів робіт.

8. Послідовність підготовки і виконання основних процесів по опоряджуванню приміщень (облицювання глазурованою плиткою поверхонь, улаштування підлог із керамзитної плитки). Вимоги до якості при проведенні цих робіт.

9. Технологія улаштування підлоги у промисловій будівлі (підготовчі роботи, методи улаштування, засоби механізації, інструмент). Догляд за влаштуванням підлоги.

1. При замерзанні ґрунту різко підвищується його механічна міцність в порівнянні з не мерзлим ґрунтом, що ускладнює технологію й організацію виконання земляних робіт.

При глибині промерзання до 0,4 м мерзлий грунт розробляють потужними одноківшовими екскаваторами з прямою або зворотною лопатою з місткістю ковша 1-1,25 м³.

Грунт, що підлягає розробці, рекомендується захистити від промерзання. Якщо грунт промерз на глибину, що перевищує допустиму для розробки його одноківшовими екскаваторами, то його підготовляють для розробки шляхом рихлення або відтаювання. Роботи в зимових умовах виконують по спеціальному проекту і обґрунтовують техніко-економічними розрахунками.

Суть захисту грунтів від промерзання полягає в створенні на поверхні термоізоляційного шару різними способами: попереднє розрихлення грунту; накривання поверхні грунту різними утеплювачами, включаючи снігозатримання; прописування грунту соляними розчинами; влаштування льодозахисного шару. Ці засоби захисту від промерзання застосовують в осінній період до початку заморозків.

Попереднє розрихлення грунту – зорювання плугами на глибину 35 см, з послідуючим боронуванням верхнього шару на глибину 10-15 см. В результаті шар грунту набуває рихлої структури з замкнутими пустотами, заповненими повітрям, що надає йому термоізоляційні властивості. Покривання зореного грунту снігом шляхом снігозатримання або штучного згрібання бульдозерами і автогрейдерами створює додаткову теплоізоляцію. Застосовується також глибинне рихлення (до 1,5 м), що виконується екскаватором з прямою лопатою шляхом відривання виємок і засипання їх тим самим грунтом при послідуючих бокових проходках. Такий спосіб рекомендовано застосовувати при розробці грунтів в останню третину зими.

Накривання поверхні грунту різними утеплювачами використовують зазвичай на невеликих площах, використовуючи при цьому дешеві місцеві теплоізоляційні матеріали: сухе листя, тирсу, солому, торф'яну крихту та ін. Ефективним утеплювачем може слугувати швидкотверднучий пінопласт. Його готують і наносять піногенеруючими установками шари товщиною до 50 см.

Прописування грунту соляними розчинами застосовують при температурі поверхні грунту під шаром снігу не нижче -15⁰С. При цьому способі застосовують технічні солі NaСl і CaCl₂ . Заплановану ділянку восени посипають сіллю і зорюють, щоб до заморозків сіль розчинилася дощовою водою і просочилась у грунт. В глинистих грунтах приготований розчин солі нагнітають в пробурені шпури. Але при засоленні збільшується агресивний вплив грунтових вод і блукаючих струмів на підземні конструкції, що обмежує область застосування цього способу.

Льодозахисний шар застосовують для захисту від промерзання глинистих водо утримуючих грунтів. До настання морозів ділянку планують, обваловують, заливають водою і після утворення крижаного шару товщиною 10-15 см воду спускають.

Попереднє рихлення застосовується, якщо розробка мерзлих грунтів одноківшовими екскаваторами неможлива, а захист від промерзання не був застосований своєчасно. Воно здійснюється одним із наступних способів:

Навісні розрихлювачі – для тягачів, застосовують для розрихлення великих об'ємів мерзлих грунтів на великих площах при глибині промерзання до 0,7 м. Наприклад, потужні навісні розрихлювачі на базі трактора Т-330 з тяговим зусиллям 250 кН здатні розрихлити грунт на глибину 1,4 м.

Машинами ударної дії відривають невеликі виїмки. Найпростіший засіб для розрихлення мерзлого грунту на глибину 0,5-0,7 м – клин-молот масою до 4 т, який підвішують до стріли екскаватора. В цьому випадку грунт розрихлюється вертикальними вільними ударами при падінні клин-молота. Однак більш ефективними є машини з направленими ударами, клиновидний робочий орган яких забивається у грунт дизель-молотом або у вигляді трьохклинної гребінки масою до 3 т падає на мерзлий грунт, розрихлюючи його на глибину 1-1,3 м.

Нарізання блоків полягає у прорізанні товщі мерзлого грунту у двох взаємно перпендикулярних напрямках на глибину промерзання, чим порушується монолітність масиву грунту. Є два види блочної розробки мерзлих грунтів: дрібноблочний і крупноблочний. При дрібноблочному способі розмір блоків повинен відповідати місткості ковша екскаватора, яким вони грузяться на транспортні засоби. Крупні блоки нарізають масою до 10 т, відривають від масиву грунту бульдозерами, потім грузять кранами на автосамоскиди. Нарізають блоки дискофрезерними і баровими машинами. Цей спосіб доцільний при невеликих площах роботи, коли неможливо застосувати ударний метод розрихлення. Також можливе використання бурильних (відбивними) молотками.

Вибуховий спосіб доцільно застосовувати при великих об’ємах і значній глибині промерзання грунту (більше 1,5 м), якщо поблизу немає будівель чи споруд.

Відтаювання мерзлих грунтів. Розрізняють наступні способи відтаювання грунтів: спалювання палива в спец. установках; поверхневими і глибинними електродами; електричними паровими і водяними голками; трубчастими і коаксіальними електронагрівачами; в електротепляках; соляними розчинами; поєднанням соляних розчинів з електродами.

Спалювання твердого палива (кам’яне вугілля, дрова та ін.) відбувається в найпростішій установці під металевим коробом при безпосередній дії тепла на поверхню грунту для його відтаювання. Більш економічна установка, що працює на рідкому паливі, складається з топки, короба довжиною до 8 м і димової труби. Недолік цього способу – невелика глибина відтаювання (20-30 см) і відносно висока собівартість робіт.

Поверхневі електроди застосовують для прогріву грунту на глибину до 0,7 м. Їх укладають на поверхню грунту,вкривають шаром тирси товщиною 15–20 см, змоченим розчином солей, і подають електричний струм напругою 220-380 В. При проходженні струму шар тирси нагрівається і передає тепло в верхні шари грунту.

Вертикальними глибинними електродами прогрів грунту є більш економічним. При відтаюванні електроди занурюють в грунт зверху вниз по мірі його відтаювання. При відтаюванні грунту знизу вверх електроди в пробурені отвори встановлюють на глибину нижче мерзлого шару. При цьому тепло, що виділяється, акумулюється в талому шарі і відігріває шари, що знаходяться вище.

Електричні, парові, водяні голки застосовують для радіального відтаювання грунту.

Електричні голки – сталеві труби довжиною 1-1,5 м, діаметром до 60 мм з ізольованою від корпуса труби спіраллю – вставляють в попередньо пробурені отвори на всю товщу мерзлого шару на відстані до 1 м одна від одної і подають електричний струм.

Парові голки – металеві труби довжиною 1,5-2 м, діаметром 25-50 мм з вістрям, через отвори в якому виходе пара під тиском 0,06-0,07 МПа.

Водяні циркуляційні голки відігрівають мерзлий грунт циркулюючою в них водою температурою 50-60⁰С, що подається від котла. Відтаювання на глибину більше 1м, але повільніше, ніж при використанні парових голок.

Трубчасті і коаксіальні електронагрівачі, що складаються відповідно з одної і двох труб (зовнішньої і внутрішньої) з запресованою спіраллю. Принцип роботи як у електроголок .

Електротепляки застосовують при невеликій глибині промерзання для локального прогріву. Вони складаються з кожуха, відкритого знизу, і розташованої всередині спіралі опору. Поверхню встановленого на грунт короба утеплюють.

Соляними розчинами грунт можна відтаювати , нагнітаючи в пробурені отвори підігрітий до 80-100⁰С соляний розчин на протязі 3-5 діб.

При електрохімічному способі соляний розчин заливають в трубчасті електроди. Застосування цього способу обмежене через збільшення агресивного впливу на підземні конструкції.

2.

.

3.Зв'язуючим матеріалом у кам'яній кладці є розчин. Темпи твердіння і міцність розчину залежать від умов його твердіння і в першу чергу від температури навколишнього середовища. Від'ємні температури впливають на фізико-хімічні процеси в свіжеукладеній кладці. З урахуванням усунення негативних факторів застосовують такі методи зведення кладки при від'ємних температурах: заморожування, із застосуванням протиморозних добавок, з електропрогріванням, в тепляках.

Кладка заморожуванням проводиться на відкритому повітрі непідігрітою, але очищеною від снігу та криги цеглою, що укладається на підігрітий розчин. Під дією негативної температури розчин замерзає і в такому стані знаходиться до відтавання кладки навесні або при штучному обігріві. Відталий розчин набирає міцність. Під дією цих процесів міцність кладки в тимчасових параметрах змінюється.  

В початковий період свіжеукладена не замерзла кладка має міцність 0,33R в основному за рахунок перев'язки швів. Під дією негативної температури розчин замерзає (I період) і міцність кладки стає навіть трохи вище (період II), ніж кладки, виконаної в літніх умовах. Навесні, з настанням потепління (або штучного відігрівання) кладка відтаює. Розчин відтаює (період III) і міцність кладки падає до R , яка називається критичною і по величині може бути трохи вище початкової міцності свіжеукладеної кладки, так як розчин до його замерзання в період I і при відтаюванні в період III може набрати певну міцність. З настанням стійко позитивних температур зовнішнього повітря міцність кладки починає необоротно підвищуватися (IV період). Однак через 30 дн. вона не завжди досягає того значення, яке могло бути, якби кладка не була заморожена (залежно від виду, марки розчину і температурних умов).     

Технологічний процес виконання кладки має свої особливості. Цеглу та інші стінові матеріали перед укладанням у конструкцію очищають від снігу та криги. Кладку ведуть на пластичних розчинах (цементному або складному), що доставляються до робочого місця в підігрітому стані. Температура розчину залежить від температури зовнішнього повітря: при температурі зовнішнього повітря до -10 ° С температура розчину повинна бути +10 ° С, а при температурі зовнішнього повітря до -20 ° С і нижче температура розчину повинна бути відповідно +15 ° С і +20 ° С. Позитивна температура необхідна не для прискорення процесу твердіння розчину, а для якісного виконання кладки. Розчин розстеляють невеликими порціями для укладання двох-трьох цеглин. Це охороняє розчин від передчасного змерзання. Цегла та керамічні камені укладають способом вприжим, дотримуючись товщини швів, встановленої для літньої кладки: горизонтальні -10 ... 15 мм, вертикальні - 8 ... 15 мм. При перервах в роботі вертикальні шви верхніх рядів кладки повинні бути заповнені розчином. Викладені конструкції накривають толем.    

Загальну стійкість кладки підвищують також укладанням сталевих зв'язків у кутах, у місцях примикання і перетинання стін; установкою плит міжповерхового перекриття після завершення кладки поверху і анкеруванням їх зі стінами; укладанням сталевих анкерів, що пов'язують колони каркаса зі стінами виробничих будівель; армуванням цегляних стовпів і простінків.

До початку відтавання вживають заходів з розвантаження конструктивних елементів кладки або їх посилення. Для розвантаження простінків у прорізах в розпір встановлюють стійки на клинах, що дозволяють регулювати їх положення по мірі осадки кладки. Іноді використовують металеві стійки з домкратними опорами. З метою зменшення навантаження від прогонів під їх кінці підводять стійки, що спираються на дерев'яні клини. Для збільшення несучої здатності та забезпечення стійкості стовпів і простінків встановлюють сталеві обойми або інвентарні хомути з металевих кутиків, стягнутих болтами..    

Тимчасові кріплення (розвантажувальні стійки, сталеві обойми та хомути та ін) після відтаювання кладки залишають на період початкового твердіння, але не менш ніж на 12 діб.

Кладка способом заморожування вимагає ретельного виконання, так як швидке замерзання розчину ускладнює виправлення виявлених дефектів. Висока якість кладки забезпечується строгим дотриманням всіх вимог проекту виконання робіт в зимових умовах, також постійним контролем муляра за правильністю перев'язки, розмірами швів, горизонтальністю рядів, вертикальністю кутів, розміщенням арматурних зв'язків і т.д.

Гранична висота стін через незначну міцність розчину в момент відтаювання обмежена п'ятьма поверхами (до 15 м).

Кладка на цементному і змішаному розчинах забезпечує при розчинах з протиморозними хімічними добавками набір міцності при негативній температурі не менше 20% проектної, а при сприятливих умовах за 2 ... 3 зимових місяці розчин може придбати до 70 ... 80% марочної міцності. У результаті міцність кладки на розчинах з протиморозними добавками не менше, ніж у конструкцій, виконаних влітку.

Як протиморозні добавки для надземної кладки найчастіше застосовують нітрит натрію і поташ. Хлористі солі кальцію і натрію, що підвищують гігроскопічну вологість кладки і викликають появу на поверхні кладки висолів, зазвичай застосовують лише для кладки підземних фундаментів з буту і бутобетону, а також зовнішніх стін і внутрішніх стовпів промислових та складських будівель з нормальною експлуатаційною вологістю, а також коли до обробки поверхні не пред'являють підвищених вимог.         

Цегла і камінь при кладці на розчинах з протиморозними добавками очищають від снігу та криги. Кладку ведуть такими ж способами, як і при позитивній температурі. Температура розчину в момент укладання повинна бути при слабких морозах (до -10 ° С) не нижче +5 ° С; при середніх морозах (до -20 ° С) +10 ° С; при сильних морозах (нижче -20 ° С ) +15 ° С.

При морозах до -15 ° С кладку ведуть на розчинах з добавкою нітриту натрію (5 ... 10% маси цементу). Легкоукладальність таких розчинів зберігається на морозі протягом 1,5 ... 3 ч. Розчини з нітритом натрію при температурі нижче -15 ° С майже не набирають міцності, вони як би "засипають", але при температурах вище - 5 ° С розчини знову "оживають" і їх твердіння триває.

При морозах до -30 ° С в кладочні розчини вносять поташ (5 ... 10% маси цементу) і сповільнювач схоплювання (сульфітно-дріжджову бражку). Через швидке схоплювання такий розчин слід витратити протягом 1 ч. Добавки поташу здатні викликати корозію (руйнування) силікатів, тому розчини, що містять таку добавку, мають обмежене застосування при зведенні конструкцій із силікатної цегли.

Електропрогрів кладки застосовують при невеликих обсягах робіт для найбільш навантажених простінків і стовпів нижніх поверхів багатоповерхових будинків.

Кладку, що підлягає електропрогріву, виконують на цементному розчині марки 50 і вище. У процесі роботи в шви кладки поміщають пластинчасті електроди, що підключаються потім до електричної мережі напругою 220 ... 380 В.

У армованій кладці стовпів роль електродів виконують сталеві сітки. Ділянки кладки між електродами або сталевими сітками, підключеними до різних фаз струму, є опором, шви розчинів-провідниками.

Електричний струм, проходячи через шви розчинів, нагріває їх до температури 30 ... 35 ° С, прискорюючи тим самим процес твердіння.

Електропрогрів кладки продовжують до набору розчином не менше 20% марочної міцності.

Інструмент, пристосування і інвентар

Ефективне і якісне виконання робіт зі зведення кам'яної кладки передбачає використання спеціального інструменту, пристосувань і інвентарю.

Інструмент включає виробничий інструмент муляра і контрольно-вимірювальний інструмент.

До основного виробничого інструменту відносяться: кельма; молоток-кирочка; розчинна лопата; розшивка увігнута і опукла; причальні скоби; причальний шнур у корпусі; проміжний маяк; кутовий шаблон; шаблон з двох лінійок; підвіс; правило; порядовка для внутрішніх кутів; порядовка для зовнішніх кутів.

Для перевірки якості кладки використовують контрольно-вимірювальний інструмент: складений метр; рулетка завдовжки 2 м; рулетка завдовжки 20 м; рівень; шаблон для сортування цегли та каміння.

При виробництві кам'яної кладки використовують також різний інвентар:

Установка для прийому та видачі розчину місткістю до 2 м служить для прийому, підігріву, перемішування і порціонної видачі товарного розчину в тару для доставки на робоче місце муляра.

Бункер з щелепним затвором місткістю до 1,2 м призначений для приймання і подачі розчину на робоче місце муляра.

Металевий розчинний ящик місткістю 0,24 м служить для подачі розчину на робоче місце муляра. Допускається підйом в гірлянді (до шести ящиків одночасно).

Підхват-футляр вантажопідйомністю 1,5 т складається з двох напівфутлярів Г-подібної форми, закріплених на захватних важелях, шарнірно змонтованих на осі. Підхват-футляр призначений для подачі пакетів цегли на робоче місце муляра.

Самозатягуючийся захват являє собою прямокутну раму з двощелепним важільним затиском. Він призначений для подачі пакетів цегли без піддонів до місця кладки.

Переносні світильники у вигляді розсувних рам з телескопічною стійкою, що має плафони, висвітлюють робоче місце в темний час доби.

Контейнер з відділеннями використовують для зберігання особистого і загальнобригадного інструменту.

Крім ручного немеханізованого виробничого інструменту для прискорення виконання деяких операцій каменярі мають ручні електрифіковані та пневматичні машини: електромолотки, електротрамбівки, пневмомолотки зі змінними насадками (шлямбуром, трамбівкою) і ін     

Підмостки і ліси. Продуктивність праці каменярів змінюється залежно від висоти кладки. Найбільша продуктивність праці досягається при кладці на висоті близько 0,6 м від основи підлоги. При висоті кладки 1,2 м продуктивність падає до 66%, а при висоті кладки більше 1,5 м складає лише 17% максимальної. Отже, кладка, виконувана на висоті більше 1,2 ... 1,5 м, є неефективною.

З метою забезпечення найбільшої продуктивності праці мулярів кладку по висоті розбивають на яруси заввишки 1,2 м, а кожен ярус виконують з помостів або лісів.

Підмостки - це тимчасові пристрої, що встановлюються на перекритті і дозволяють виконувати кладку в межах висоти поверху. Підмостки повинні бути зручними при установці і транспортуванні; задовольняти вимоги техніки безпеки; використовуватися багаторазово, тобто бути інвентарними.

Для кладки стін багатоповерхових житлових будинків застосовують такі основні типи риштування.

Шарнірно-панельні підмостки складаються з дощатого настилу і двох з'єднаних з ним опор. При виконанні кладки другого ярусу (вище 1,2 м від перекриття) трикутні металеві опори розташовані в нижньому положенні. При кладці третього ярусу (вище 2,4 м) опори риштування займають верхнє положення.

Універсальні пакетні самоустановлювальні підмостки складаються з настилу і двох шарнірно прикріплених опор. При виконанні кладки другого ярусу гратчасті металеві опори розташовують горизонтально, при кладці третього ярусу - вертикально.

Панельні (блокові) підмостки представляють собою зварний металевий блок висотою 1 м, по верху якого покладений дерев'яний настил. З нижньою частиною блоку шарнірно з'єднані відкидні ферми заввишки 1 м. Вони служать опорами риштовання після їх підйому для кладки 3-го ярусу.

Переносні площадки-підмостки складаються з металевої опорної тумби і настилу. Їх використовують в обмежених умовах - при кладці зовнішніх стін лоджій, сходових клітин, при роботі в невеликих приміщеннях і т.п.

Установку і перестановку всіх видів помостів виконують кранами. Для контролю за якістю кладки між робочим настилом риштування і майбутньою конструкцією залишають зазор до 5 см.

Лісами називають тимчасові пристрої, призначені для зведення кладки на всю висоту будівлі. Їх використовують для зведення одноповерхових промислових і сільськогосподарських будівель, облицювання стін і при виконанні інших будівельних робіт. Найбільш широко застосовують ліси трубчасті безболтові, трубчасті болтові і з об'ємних елементів.

Трубчасті ліси безболтові є каркасом, що збирається зі стійок і ригелів. Між собою стійки пов'язують поперечними ригелями, на кінцях яких приварені гаки, що вставляються в трубчасті патрубки стійок. Поверх ригелів укладають щитовий настил і захищають його поручнями.

По ходу кладки стійки трубчастих лісів нарощують, пов'язують ригелями і переставляють настил.

У трубчастих болтових лісах стійки і ригелі з'єднують на болтах за допомогою зйомних хомутів, що дозволяє здійснювати кріплення між стійками і ригелями в будь-якій їхній точці. Такі ліси більш універсальні і можуть застосовуватися незалежно від обрисів будинків і споруд та рельєфу місцевості. Проте ці ліси більш трудомісткі у збірці через велику кількість елементів і болтових з'єднань.

Ліси з об'ємних елементів складаються з вертикальних етажерок і панелей робочого настилу з огорожею. Всі елементи лісів монтують і демонтують краном. Ліси такої конструкції застосовують для кладки стін одноповерхових виробничих будівель заввишки до 14,2 м.

4.