КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра теорії та практики перекладу

О.О. Лавриненко

МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ПЕРЕКЛАДУ

(на матеріалі англійської мови)

Навчальний посібник

Київ – 2011

УДК

ББК 81.2-7р30

Затверджено Вченою радою Київського міжнародного університету

Протокол № 3 від 31 жовтня 2011 р.

Рецензенти:

С.П. Денисова, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри зіставного мовознавства і теорії та практики перекладу Київського національного лінгвістичного університету;

О.М. Кінщак, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та практики перекладу Інституту лінгвістики Київського міжнародного університету

Л-13 Лавриненко О.О. Методика викладання перекладу : навчальний посібник / Лавриненко Олександр Олександрович. – К. : Вид-во КиМУ, 2011. – 154 с.

ISBN 978-617-651-014-7

У навчальному посібнику визначено базові компоненти, на які слід орієнтуватися під час викладання дисциплін перекладацького циклу, узагальнено теоретичні й методологічні засади навчання перекладу, розглянуто системи вправ для навчання різних видів усного й письмового перекладу, визначено роль інформаційних технологій у процесі підготовки перекладачів, а також з’ясовано особливості навчання галузевого перекладу.

Для перекладачів, викладачів перекладу, аспірантів і студентів.

ISBN 978-617-651-014-7

© О.О. Лавриненко, 2011

© КиМУ, 2011

ЗМІСТ
Вступ ……………………………………………………………….					6
Розділ І	БАЗОВІ КОМПОНЕНТИ НАВЧАННЯ ПЕРЕКЛАДУ ………………………………………..				11
	1.1.	Професійна компетенція перекладача ……….			11
		1.1.1.		Мовна компетенція …………………...	13
		1.1.2.		Комунікативна компетенція …………	15
		1.1.3.		Текстотворча компетенція …………...	17
		1.1.4.		Технічна компетенція ………………...	18
	1.2.	Ерудиція перекладача …………………………			19
	1.3.	Кодекс професійної етики перекладача ……...			21
Розділ ІІ	ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА УСНОГО ПЕРЕКЛАДАЧА …………………………………….				27
	2.1.	Теоретичні засади навчання усного перекладу			27
	2.2.	Вправи для навчання усного перекладу			34
		2.2.1.	Вправи на мнемотехніку ……………		35
		2.2.2.	Вправи з організації усного мовлення		39
		2.2.3.	Вправи на подолання труднощів усного перекладу ……………………		43
		2.2.4.	Вправи на застосування комплексних трансформацій під час усного перекладу ……………………………...		50
	2.3.	Особливості підготовки синхронних перекладачів …………………………………...			59
	2.4.	Використання інформаційних технологій у процесі підготовки усних перекладачів ……...			67
Розділ ІІІ	ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ПИСЬМОВОГО ПЕРЕКЛАДАЧА …………………………………….				72
	3.1.	Підходи до навчання письмового перекладу ..			72
	3.2.	Основні принципи навчання письмового перекладу ………………………………………			75
	3.3.	Система вправ для навчання письмового перекладу ………………………………………			84
	3.4.	Типологія перекладацьких помилок ................			99
Розділ IV	НАВЧАННЯ ГАЛУЗЕВОГО ПЕРЕКЛАДУ …….
	4.1.	Навчання художнього перекладу …………….
	4.2.	Навчання науково-технічного перекладу ……
	4.3.	Навчання офіційно-ділового перекладу ……..
	4.4.	Навчання перекладу газетно-інформаційних матеріалів ………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………...

ВСТУП

У сучасному світі, як ніколи раніше, відчувається гостра потреба у великій кількості кваліфікованих перекладачів. Зумовлено це низкою як економічних, культурних, так і соціальних чинників. Без послуг професійних перекладачів неможливо уявити міждержавну співпрацю в різних сферах, роботу міжнародних конференцій, діяльність міжнародних корпорацій, розвиток туризму тощо. Такому стану справ неабияк сприяє також принципова позиція міжнародних організацій, де вважають, що задля збереження національної самобутності міжнародне спілкування повинно вестися всіма офіційними робочими мовами.

Потреба в професійній підготовці перекладачів, спрямованій на розвиток міжкультурної й міжкомунікативної співпраці, з одного боку, випливає з усвідомлення того, що знання іноземних мов недостатньо для здійснення якісного перекладу. Так званий “природний” переклад, коли рішення приймаються інтуїтивно, є однозначно можливим за певних обставин. Проте з огляду на ступінь відповідальності професійний переклад як складний і багатогранний вид розумової діяльності людини повинен відповідати чітко визначеним вимогам, що досягається завдяки наполегливим тренуванням.

З другого боку, не менш важливо пам’ятати, що вміння перекладати не є прерогативою лише талановитих людей. Нині вважається, що навчити перекладати можна будь-кого, а кінцевий результат залежить від часу, зусиль і цілеспрямованості як студента, так і вчителя. Відповідно зростають вимоги до рівня професійної підготовки та особистих якостей перекладачів.

Становлення методики навчання перекладу як науки почалася порівняно нещодавно. Теоретичні й практичні розробки, що нині визначають процес навчання перекладу у вищій школі, належать багатьом відомим ученим, як вітчизняним (В.І. Карабан, І.В. Корунець, С.Є. Максімов, О.В. Максименко, Л.М. Черноватий, С.О. Швачко), так й іноземним (І.С. Алексєєва, Л.С. Бархударов, Н.Н. Гавриленко, В.Г. Гак, В.Н. Комісаров, Л.К. Латишев, Р. К. Міньяр-Бєлоручев, О.Ф. Ширяєв). Завдяки зусиллям цих та інших учених з’ясовано основні принципи навчання перекладу, визначено сукупність умінь і навичок, необхідних для здійснення майже всіх видів перекладацької діяльності, а також розроблено системи вправ, спрямованих на їхнє опанування.

Віддаючи належне всім досягненням у царині навчання професійних перекладачів, слід зазначити, що нині між теоретичною підготовкою фахівців із перекладу у вищих навчальних закладах України та практичною діяльністю у відповідній сфері досі спостерігаються значні суперечності. Уміння й навички перекладу, зокрема, усного у випускників спеціалізованих перекладацьких відділень і факультетів характеризуються фрагментарністю, причому часто ігноруються як методичні, психолінгвістичні й психолого-педагогічні особливості підготовки фахівців у цій сфері, так і реальні потреби ринку перекладацьких послуг, який диктує свої умови.

На відміну від навчання іноземних мов, у межах якого накопичено чималий досвід, у сфері підготовки професійних перекладачів ще не розроблено комплексної системи методів і прийомів. Як зауважив Л.М. Черноватий, досі нез’ясованими залишаються такі питання, як зміст навчання, відбір навчального матеріалу, критерії оцінювання кінцевого продукту й шляхи формування перекладацької компетенції, а надто її однозначного тлумачення [64, с. 28]. Недостатньо уваги звертається на психологічну підготовку майбутніх перекладачів, через що вони часто виявляються неготовими до виконання професійних обов’язків.

Зважаючи на занизьку результативність традиційних методик навчання перекладу, актуальним видається питання оптимізації самого процесу навчання. Нагальною є потреба розробки комплексу вправ і завдань, спрямованих на формування перекладацької компетенції, які б ураховували всі аспекти реальної роботи перекладача, надто її діяльнісний характер.

Слід пам’ятати, що методика навчання перекладу відрізняється від навчання мови. Ця методика має зовсім інші цілі – навчити не системи мови, а відтворення однієї системи засобами іншої. Викладачі перекладу повинні не просто навчати перекладу, а й самим бути професійними перекладачами. Практика, коли перекладу навчають відомі перекладачі, цілком виправдовує себе. Це вважається престижним і етичним як для самого перекладача, так і для навчальних закладів, із якими він співпрацює. Не применшуючи важливість самостійної роботи в процесі підготовки професіональних перекладачів, очевидним є те, що без допомоги досвідченого викладача звичайно не обійтися. Адже підготовка перекладачів має на меті не стільки повідомлення певного обсягу інформації, скільки формування й розвиток професійних умінь і навичок. Ідеться про опанування принципів, методів і прийомів різних видів перекладу, а також особливостей їх використання в конкретних умовах.

Навчальний посібник “Методика викладання перекладу” розрахований на студентів магістратури перекладацьких відділень вищих навчальних закладів України. Складається посібник із чотирьох розділів.

У першому розділі розглядаються базові компоненти професійної діяльності перекладача, спільні для усного і письмового перекладу, зокрема, складники професійної компетенції перекладача, ерудиція перекладача, перекладацька етика.

У другому розділі висвітлено роль усного перекладу в сучасному світі, запропоновано систему вправ для навчання усного послідовного й усного синхронного перекладу: вправи на мнемотехніку, вправи з організації усного мовлення, вправи на подолання труднощів усного перекладу, вправи з використання комплексних трансформацій під час усного перекладу.

У третьому розділі розглядаються теоретичні й методологічні засади письмового перекладу, визначено підходи й систему вправ для навчання різних видів письмового перекладу.

Четвертий розділ присвячений особливостям навчання галузевого перекладу, зокрема, навчанню художнього, науково-технічного, офіційно-ділового перекладу, а також перекладу газетно-інформаційних матеріалів.

Розділ і базові компоненти навчання перекладу

1.1. Професійна компетенція перекладача

Фах перекладача передбачає складну розумову діяльність, що потребує специфічних знань, умінь і навичок. Через це підготовка професійних перекладачів повинна передбачати низку педагогічних, психологічних і методично-організаційних заходів, які й визначатимуть рівень сформованості перекладацької компетенції.

Питання, пов’язані з формуванням професійної компетенції перекладача, яка в широкому розумінні вважається здатністю фахово перекладати (усно або писемно), розглядали І.С. Алексєєва, В.С. Виноградов, Т.В. Ганічева, В.Н. Комісаров, І.В. Корунець, Л.К. Латишев, Р.К. Міньяр-Бєлоручев, В.І. Проворотов, Я.Й. Рецкер, Л.М. Черноватий, С.О. Швачко, І.І. Халєєва та інші.

Серед складників перекладацької компетенції Л.К. Латишев і В.І. Проворотов розрізняють базові, спеціальні та специфічні [34, с. 8]. До базових складників дослідники зараховують знання, уміння й навички, актуальні в усіх видах перекладу. Специфічними складниками перекладацької компетенції є знання, уміння й навички, необхідні в одному або кількох споріднених видах перекладу (письмовому, усному послідовному, усному синхронному). Спеціальні складники залучаються здебільшого при перекладі текстів певного жанру й стилю (офіційно-ділових, художніх, науково-технічних).

Отже, для створення обґрунтованої системи вправ важливим видається визначення конкретних знань, навичок і вмінь як складників цієї компетенції. Найчастіше з-поміж таких   складників перекладацької компетенції у вузькому розумінні згадують лінгвістичні, когнітивні, соціокультурні, комунікативні, текстотворчі.

Т.В. Ганічева, наприклад, до змісту професійно-орієнтованої перекладацької компетенції зараховує низку компонентів, а саме: комунікативний, професійно-технічний, текстотворчий, прагматичний, стратегічний і морально-етичний [14, с. 40]. З.Ф. Підручна наголошує на психологічній, комунікативній, професійно-комунікативній, загально-педагогічній, лінгвокраїнознавчій, наочній, філологічній, дослідницькій і професійно-значущій компетенції професійних перекладачів [50, с. 103]. В. Шляхова, у свою чергу, виокремлює мовну, мовленнєву, комунікативну, культурознавчу й фахову компетенції перекладача [68, с. 149].

На думку І.Ю. Голуб, психологічна готовність до здійснення перекладу виявляється в певних соціально-психологічних якостях особистості, наприклад: здатність усвідомити власну ідентичність; здатність до рольової дистанції   або вміння абстрагуватися від власної позиції; здатність зрозуміти ситуацію представника іншої культури; відсутність страху перед незнайомою інформацією; лінгвокраїнознавча, соціолінгвістична, культурознавча спостережливість і чутливість, соціокультурна сприйнятливість до виявлення тенденцій взаємодії загальнокультурного та національного; соціокультурна й расова неупередженість [16, с. 62].

Як можна переконатися, згадані вище дослідники звертають увагу на одні й ті ж знання, уміння й навички, проте розподіляють їх по-різному. Через це в посібнику перевагу надано традиційному підходу В.Н. Комісарова, який свого часу виокремив мовну, комунікативну, текстотворчу й технічну компетенції професійного перекладача [25, с. 326]. Адже мовленнєвий, лінгвокраїнознавчий, професійно-технічний, професійно-комунікативний, морально-етичний, психологічний та інші компоненти випливають із названих загальних видів перекладацької компетенції.

1.1.1. Мовна компетенція перекладача. Мовна компетенція перекладача передбачає використання мовних засобів відповідно до цілей і ситуації спілкування. Ідеться про знання граматичних форм тієї чи іншої мови, значення її окремих складників, а також їх фонетичних, морфологічних, семантичних і стилістичних особливостей.

У широкому розумінні мовна компетенція, яка передбачає знання лексики, орфографічних, фонетичних і граматичних правил, включає мовленнєву компетенцію, яка, у свою чергу, передбачає сформованість у студентів мовленнєвих умінь – продуктивних (уміння говорити/писати) та рецептивних (уміння аудіювати/читати). Адже уміння говорити і писати базується на фонетичних, лексичних, граматичних знаннях і навичках. Як зазначив В.Н. Комісаров, мовна компетенція передбачає знання зв’язків між формами і значеннями різних знаків як у самій системі (парадигматичні зв’язки), так і в процесі їхнього використання в процесі спілкування (синтагматичні зв’язки), що регулюється за допомогою певних правил, які можуть бути обов’язковими або необов’язковими (мовленнєва норма/узус) [25, с. 327]. Порушення перших робить мовлення неправильним, порушення других – незвичним.

Не підлягає сумніву, що недостатній рівень мовної підготовки з іноземної мови може стати серйозною перепоною для майбутніх перекладачів у формуванні їх професійної компетентності. Як зазначила Н.Н. Гавриленко, передумовою адекватного перекладу будь-якого тексту рідною мовою є його повне, глибоке й точне розуміння перекладачем [8, с. 9]. Проте не слід забувати, що вільне володіння іноземною мовою не гарантує того, що переклад буде здійснено якісно, оскільки мовленнєва діяльність перекладача передбачає вільне володіння не однією, а принаймні двома мовами.

Викладачі перекладу мають змогу пересвідчитися, що проблему часто становить не розуміння вихідного повідомлення, а здатність правильно відтворювати його рідною мовою [40, с. 8]. У студентів з’являються сумніви у сполучуваності слів, їх стилістичній відповідності тощо. Упевненість, що в тому чи іншому дискурсі “у нас говорять саме так” є не менш важливою, ніж здатність розуміти іноземний текст. Саме тому на  початку навчання майбутні перекладачі повинні бути зорієнтовані також на опанування рідної мови порівняно з іноземною, її фонетичних, морфологічних, граматичних, лексичних і стилістичних особливостей, у чому можуть допомогти вправи на подолання мовної інтерференції.

1.1.2. Комунікативна компетенція перекладача. Компетентним вважається той перекладач, який не лише володіє мовою, але й спроможний приймати правильні рішення, пов’язані з його функцією посередника в міжкультурній комунікації [70, с. 342]. Інакше кажучи, ідеться про так звану комунікативну компетенцію, тобто вміння співвідносити мовні засоби з метою й умовами спілкування; уміння організовувати мовленнєве спілкування відповідно до соціальних норм поведінки носіїв рідної чи іноземної мов, а також національно обумовлених особливостей використання тих чи інших мовних засобів.

На думку В.Н. Комісарова, комунікативну компетенцію перекладача утворює його здатність до інференції – формування правильних розумових висновків на основі мовленнєвих висловлювань [25, с. 329].

Дещо ширше комунікативну компетенцію перекладача нині розглядають Л.М. Пелепейченко і В.В. Місеньова, які зараховують до неї закони подачі і сприйняття інформації, логіку побудови висловлювання, вибір стратегії і тактики, мовленнєвої поведінки, релевантної комунікативній ситуації, урахування макро- і мікрокультур у комунікації, особливості спілкування в конфліктній та екстремальній ситуації, основи мовної поведінки в ситуації ділового спілкування, закони публічного спілкування тощо [46, с. 108].

На думку дослідників, успішність комунікації майбутнього перекладача забезпечують когнітивні чинники (інформативність, логічність, організація інформації, точність, повнота висвітлення і т. ін.), психологічні чинники (адекватність ситуації, урахування умов дискурсу, відповідність етичним нормам і т. ін.), мовні чинники (техніка мови, грамотність, стилістична правильність, відповідність нормам мовного етикету і т. ін.); взаємодія психологічних і мовних чинників, яка відтворюється в типі мовної особистості, який необхідно враховувати в побудові стратегії і тактик мовленнєвої поведінки [46, с. 114].

У будь-якому випадку від комунікативної компетенції перекладача залежить правильний вибір перекладацької стратегії, тобто відбір чинників, що забезпечують успішність міжмовної комунікації, а саме: визначення мети комунікації, осмислення соціокультурних умов комунікації, створення соціокультурного портрету партнера з комунікації, визначення принципів відбору вербальних і невербальних засобів комунікації. Усе це зумовлює навчання студентів основам лінгвоетнокультури, лінгвопрагматики. Вони повинні знати норми мовленнєвої і невербальної поведінки носіїв мови та вміти використовувати ці знання в процесі спілкування.

1.1.3. Текстотворча компетенція перекладача. Текстотворча компетенція передбачає вміння створювати тексти різних жанрів і функціональної спрямованості. Ідеться про здатність визначати тип вихідного тексту, обирати правильну перекладацьку стратегію й тактики для його відтворення мовою перекладу, враховуючи намір автора й ситуацію спілкування. Адже труднощі перекладу зумовлені як особливостями граматичної будови, лексики, семантики та прагматики двох мов, так і жанровими особливостями відповідних текстів, а також різною частотністю вживання мовних елементів і системних відповідників у них.

Текстотворча компетенція перекладача включає вміння створювати різножанрові тексти як іноземною мовою, так і рідною. Таке вміння необхідне з огляду не лише на можливі жанрово-стилістичні відмінності подібних текстів в двох мовах, а й часто пасивне сприйняття їх особливостей рідною мовою.

Останнім часом можна простежити відмову від текстотворчого підходу в процесі навчання перекладу на користь дискурсотворчого, відповідно до якого переклад професійно-орієнтованих текстів потребує дискурсивного аналізу. На основі такого аналізу у свідомості перекладача формується так званий концепт тексту, який являє собою його об’єктивний аналіз [8, с. 12]. Принцип дискурсивного аналізу видається важливим з огляду на необхідність формування дискурсивної компетенції майбутніх перекладачів у сфері професійної комунікації.

1.1.4. Технічна компетенція перекладача. У сучасному світі діяльність професійного перекладача безпосередньо пов’язана з використанням низки технічних засобів. На зміну традиційним словникам прийшли електронні (AABBYY Lingvo, Golden Dictionary), якими користуватися швидше і зручніше. При перекладі, наприклад, науково-технічних чи інших термінологічних текстів у пригоді можуть стати такі електронні перекладачі, як Software Translator, IM Translator, Prompt Professional та інші. Пошукові системи в мережі Інтернет дають змогу швидко перевірити сполучуваність лексичних одиниць, частотність їх вживання в тому чи іншому дискурсі, дослідити їх регіонально-стилістичні особливості. Відповідне програмне забезпечення може неабияк допомогти скомпонувати і належним чином відредагувати текст перекладу.

Для усного перекладача актуальними є навички використання спеціального обладнання для синхронного перекладу, стаціонарних мікрофонів, засобів радіозв’язку, а також мультимедійного обладнання.

Належне використання згаданих технічних засобів для письмового чи усного перекладу в професійній діяльності можливе лише за умови ознайомлення з принципами їх роботи вже під час навчання. Тому викладач будь-якої дисципліни перекладацького циклу повинен одразу розповісти студентам про наявні технічні можливості забезпечення якісних перекладацьких послуг.