26. Суспільні ідеали та прогрес. Закони та рушійні сили історії, проблема її сенсу. Сцієнтизм та антисцієнтизм.

Середньовіччя. Історія постає як єдність минулого, теперішнього та майбутнього. Минуле — рай людської історія — початок з „гріхопадіння”. Вся історія — очищення людства. Ідеал — досягнення боголюдства. Августин Блаженний виражає ідеї сенсу історії як можливість настання 2-х результатів: якщо людство очищається від гріхів — боголюдство, якщо ні — апокаліпсис. Новий час. Домінуюча форма суспільної свідомості — наука. Ідеал — прогрес людства. Його втілює Дж. Б. Віко. Для нього історія — єдність у просторі і часі. Замість божественного закону — природний закон, який діє незалежно від того, який це народ і яка це територія. Кожен народ проходить 3 стадії:1. Первісне варварство2. Феодалізм3. Епоха міст, юридичних законів і розуму (епоха цивілізації).

Потім все повторюється але на більш високому рівні . „Розум править світом” Досягнення розуму мають найбільшу цінність. Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку. Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса (1883-1969), має єдину основу - духовну, яка грунтується на вірі. Історія починається із своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їй духовну самостійність і самість. Британський-історик і філософ А. Дж. Тойнбі (1889-1975) розуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація існує в просторі і часі. Джерело історичного руху - у розумінні виклику Логосу. На межі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій. Цивілізація - це певна реальність, цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

Сцієнтизм — антисцієнтизм. Перша з названих альтернатив пов'язана з усвідомленням ролі науки у людському житті. З точки зору сцієнтистів, проникнення науки в життя робить його організованим, керованим, раціональним, доцільним. Саме ці якості розглядаються як основне надбання "сцієнтизації" суспільства. Науково-технічний прогрес не лише звільняє людину від природної залежності, але й створює передумови для її "інтелектуального звільнення" (Ж. Фураст'є). На противагу цьому, антисцієнтисти переконані, що вторгнення науки у життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука поступово відвойовує чимдалі значнішу частину "життєвого світу", тим самим позбавляючи його "автентичності", причетності до насущних світоглядних проблем людського буття.

"Сцієнтизм — анти-сцієнтизм" — це суперечність, де одна протилежність не може існувати без іншої. Класичну філософію Нового часу за всієї орієнтації на науку неможливо назвати сцієнтистською, оскільки не існувало її розвиненої протилежності. Контроверза "сцієнтизм — анти-сцієнтизм" — то не просто протилежні підходи до науки, але й певна соціально-культурна та гуманістична дилема. Вона виявляє не лише суперечності між природничо-науковим і гуманітарним знанням, між науковою та гуманітарною культурою в цілому, але й соціально-антропологічні проблеми (технократизизм, відчуження людини, її "одномірність" тощо). Іншими словами, вона орієнтує на дослідження науки в соціально-культурному контексті. Саме він і дає змогу виявити джерела соціального оптимізму вчених XVII—XVIII століть і крайню занепокоєність учених наших днів.

27. типологія та критерії визначення сучасного суспільства: „традиційне”, „трансформаційне”, „відкрите”, „високого модерну”. Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з малорухливими соціальними структурами і з заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У повсякденному розумінні традиційне суспільство сприймається як родово-племінне, феодальне суспільство, примітивне і відстале. Справді, традиційному суспільству притаманні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що могли задовольнити лише потреби на мінімальному рівні, а головне — велика інерційність, не сприйняття нових ідей, обумовлені особливостями функціонування суспільства. У традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми, соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поведінка індивідів та ін. Соціальні утворення, освячені традиціями, вважаються непорушними, і навіть думка про їх можливе перетворення, зміну вважалась крамольною. Будь-який прояв свободи особи, що виступав новацією у суспільстві, пригноблюється і культурою, і соціальними інститутами, владними структурами. Трансформаційне суспільство. Відносно часу появи людини сучасного вигляду (homo sapiens¹) існує багато версій. Спочатку (приблизно у перші три-чотири десятки тисячоліть) це були прості суспільства первісних людей, засновані на їх кровно-родинних зв’язках і родоплемінній організації суспільства, без майнового розшарування, без класів і держави. Пізніше, з переходом людей від полювання та збиральництва (привласнююча економіка) до тваринництва і хліборобства (виробнича економіка), із зміною кочового способу життя на осідлий, з ростом виробництва і виникненням доданого продукту, приватної власності, із розшаруванням суспільства, появою протилежних класів (наприклад, рабовласників і рабів) і держави (6-10 тис. років назад) складаються складні суспільства, і в світі формуються окремі країни. Найбільш велике об’єднання людей, що стало зв’язане між собою різноманітною взаємодією, спільною територією, історією і культурою, обособлена територія незалежного існування даного суспільства із своїм облаштуванням – ДЕРЖАВА. Політична організація даного суспільства (країни) з визначеним режимом влади та органами управління. Головне в трансформації – саме перетворення форм і змісту суспільного поняття, його інституональної сфери, норм, цінностей, ментальності, та інших соціокультурних сторін соціуму. Найбільш тривалою в історії людства була доіндустріальна стадія – декілька тисячоліть. В цей безкінечно тривалий період однакові знаряддя і способи виробництва існували століттями майже без змін. Пізніше історичний час як би спотикається, особливо у XX ст., коли протягом життя навіть одного покоління людей техніка і технології, політичні системи оновлюються багаторазово. Це свідчить про існування своєрідного закону „прискорення ритму історії”¹⁶, який стверджує, що на кожну наступну стадію розвитку суспільства йде менше часу, ніж на попередню. Сучасні високорозвинені постіндустріальні соціуми також часто називають інформаційним суспільством, оскільки ледь не головною особливістю їх життя стає вкрай розповсюджене, все більш різноманітне та інтенсивне використання ефективних інформаційно-комп’ютерні технологій. При цьому найбільш вражаючі можливості для змін соціально-політичного життя відкриває постійно зростаюче і багатоцільове використання всесвітньої комп’ютерної мережі Інтернет.