3. Історичні форми філософії. Зміна її предмету в процесі історичного розвитку.

Філософія прийшла на зміну міфам та релігії і виникла як світоглядна форма свідомості. Вона була покликана дати цілісну і всеосяжну картину світу, охопити єдиним розумінням складний ланцюг явищ природи і людської історії. Світогляд – це спосіб духовної орієнтації людини, насамперед у навколишній дійсності. Філософський світогляд – це свого роду соціокультурна міра цивілізованості людини і суспільства. Міфологія, як одне з джерел філософського знання, виступає як єдина, нерозчленована форма суспільної свідомості, і світогляд, сформований нею не

на теоретичних доказах і розміркуваннях, а на художньо-емоційному переживанні світу, на суспільних ілюзіях неадекватного сприймання природних і соціальних процесів.

4. Синкретичний характер давньоіндійської і дівньокитайської філософії та їх основні школи.

Філософія як теоретичний світогляд, як система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце людини в ньому, як осмислення різноманітних форм ставлення людини до світу, спочатку формувалася в лоні релігійно-міфологічного мислення. Певні філософські погляди про Всесвіт, про постійну основу речей, що змінюються, про душу людини тощо містяться вже у ведичній давньоіндійській літературі, що зародилася в середині ІІ тис. до н.е. і являла собою збірку гімнів персоніфікованим силам природи, релігійних ритуалів тощо. У соціальній структурі Стародавньої Індії яскраво виражена протилежність каст. Головними з яких були:

а) жреці (брахмани);

б) військова аристократія (кшатрії);

в) вільні общинники (вайшьї);

г) нижчі верстви населення (шудри).

Соціальне ділення на касти було освячене релігією. Найдавнішим пам’ятником древньоіндійської літератури є Веди (Ригведа, Яджурведа, Самаведа, Атхарведа). У них сформульовані уявлення про людину, про світ, про моральне життя, про релігійні ритуали. Філософським тлумаченням є Упанішади, що діляться на добуддистські і післябуддистські. Бог тут розглядається як єдиний безтілесний, безсмертний. Але аналіз Упанішад дає можливість стверджувати, що вже в них намітилися матеріалістичні й ідеалістичні погляди на загальну картину світу. Самостійне філософське вчення з’явилося в Індії у філософії локаята (VIII-VII ст. до н.е.). Але найбільш розвинута матеріалістична течія чарвака виникла у VII ст. до н.е. Школа чарваків стверджувала, що існує єдиний матеріальний світ, який складається з чотирьох елементів. Бога, душі нема. Свідомість існує реально, вона є властивістю живого. Етика чарваків пов’язана з тлумаченням насолод і страждань людини. Останні усунути не можна, але можна звести до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Дослідженням проблеми людських страждань і шляхів звільнення від них займалася і школа санкхья (засновник Капіла). Представники цієї школи в поясненні загальної картини світу виходили з того, що є два начала світу – речовинне і духовне. У поглядах на пізнання вони вважали, що є тільки дві пізнавальні форми: сприйняття і логічний висновок. Джерело пізнання вони вбачали у Ведах. Матеріалістичні погляди були притаманні і школі ньяйї. Її прихильники вважали, що предмети існують раніш знань. Вчення про пізнання з їхньої точки зору розгортається на основі логічних висновків і матеріалістичної те орії буття. У ньому розглядаються також джерело і методи пізнання. Прихильники філософії вайшешика (засновник Канадá) висунули уявлення про атоми як неподільні частинки усіх речей. Матеріальним носієм властивостей є субстанції. Їх п’ять: вода, земля, світло, повітря, ефір. Джайнізм (засновник Джина) – це етичне вчення, яке вказує шлях звільнення душі від підпорядкування її пристрастям. Мета цієї філософії – святість, особливий спосіб поводження. Звідси в ній своє пояснення мудрості, джерелом якої виступають не бог, а святі. У джайнізмі розкривається вчення про буття. У вченні про душу джайнізм вважає основною ознакою останньої різноманітні ступені свідомості. Прихильники джайнізму ототожнюють душу і тіло, проголошують її матеріальність. Буддизм виник в Стародавній Індії в середині І тис. до н.е. Філософія раннього буддизму поширювалася у вигляді притч і афоризмів засновника цієї релігії – принца Гаутами, який одержав ім’я Будди, тобто “пробудженого”, “просвітленого”. Повне зібрання (17 книг) релігійно-канонічної літератури буддизму, яка видається за одкровення Будди, носить назву “Трипітака” (три кошики вчень). Буддизм виник як релігія, яка запропонувала віруючим, у тому числі шудрам, шляхи релігійного спасіння. Характерна риса буддизму полягає в його етико-практичній спрямованості. Центральна проблема в ньому – буття особи. Страждання і звільнення в буддизмі виступають як різноманітні стани єдиного буття, але і те й інше являють собою психологічну реальність.

Філософи Китаю VII-VI ст. до н.е. прагнули пояснити світ, виходячи з нього самого. Раціонально досліджуючи дійсність, вони виражали сумнів у всемогутності божества. Вони намагалися розкрити матеріальну першооснову існуючого, вбачаючи останню у вогні, воді, землі, металі, дереві тощо. Все існуюче ними розглядалося як єдність протилежних начал: чоловічого – янь і жіночого – цинь. Діалектичною взаємодією цих начал вони пояснювали нескінченний процес руху матерії. Матерію, що закономірно рухається, китайські мислителі називали – ци.

Найбільш відомими матеріалістичними школами Стародавнього Китаю були школи Моцзи і Лаоцзи. Моцзи у своїх працях піддав різкій критиці ідеалізм Конфуція, його ідею залежності долі людини і суспільства від неба. Він вважав, що не існує визначеної наперед долі, що вона залежить тільки від здійснення принципу загальної любові. Школа Моцзи визнавала об’єктивне існування речей. В теорії пізнання вона стояла на таких позиціях, що усі знання, є результат спільних зусиль наших органів чуття і мислення. Школа Лаоцзи одержала у філософії назву даосизму. В центрі досліджень філософів цієї школи навколишня природа. Дао, у вченні цієї школи, виступає як природній закон світу речей. Дао і субстанція ци складають основу світу.

Усе знаходиться в русі, зміні, й у цьому процесі речі переходять у свою протилежність. У закон дао не можна втручатися. Цей закон, вважав мислитель, обумовлює існування речей світу і життя людей. Найбільш впливовим ідеалістичним напрямом, що зберіг вплив до наших днів, є філософське вчення, створене видатним мислителем Стародавнього Китаю – Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.). У концепції конфуціанства освітлюються етико-політичні проблеми. Виходячи зі своєї етичної концепції, автор роботи розглядав людину в зв’язку з її соціальною функцією, а процес виховання – як підведення людини до виконання цієї функції. Людяність – основне з усіх вимог, запропонованих Конфуцієм. У той самий час для наведення порядку він вводить поняття чен. Чен – це абсолютна істина, духовне начало, небесний закон, реалізація якого становить закономірність людського життя. Цей закон породжує нерівність. Отже, остання є природне явище. Конфуцій закликав людей підкорятись існуючому в суспільстві порядку речей.