6. Зміст філософсько-педагогічної парадигми фізичного виховання в конкретних історичних умовах.

Цінність здоров’я в історії людства почала усвідомлюватись уперше з появою людини сучасного

типу. У родовій общині основною цінністю було індивідуальне здоров’я. Зазвичай, воно визначало соціальний статус індивіда. Наявність фізичного здоров’я забезпечував статус вождя племені або керівника мисливської групи, тому індивідуальне фізичне здоров’я для життя племені було визначальною цінністю племені.

В епоху рабовласництва цінність фізичного здоров’я починає доповнюватися значимістю духов-

них характеристик. Наприклад, у культурі Стародавнього Сходу з’являється розуміння міри як

гармонії фізичного й духовного. Давньокитайський філософ Цзи-чань стверджував, що причини хвороб криються не лише в їжі та напоях, а й у радісних та сумних подіях. У Стародавній Індії йоги вважали, що здоровий дух може бути лише у здоровому тілі. Вони розробили правила для підтримки здоров’я тіла й зосередження думки. У Стародавній Греції виділялись особливі системи виховання: спартанська й афінська. В умовах військового способу життєдіяльності общини виховання у Спарті набуло яскраво вираженого військово-фізичного характеру. Традиції спартанського виховання описав Плутарх у біографії спартанського законодавця Лікурга. Суспільним ідеалом спартанського суспільства став мужній, сильний і відважний воїн. Афінська система виховання вирізнялась інтелектуальним розвитком індивіда та розвитком культури його тіла. Гімнастикою, незважаючи на вік, займались усі громадяни поліса.

В епоху Середньовіччя у Європі ставлення до здоров’я як суспільної цінності змінилось. Якщо стародавні греки й римляни багато займалися гімнастикою та спортом, то в Середньовіччі став переважати ідеал чернецького аскетизму. У цей період стадіони, палестри, терми, театри й цирки, які знала античність, зникають. У суспільній свідомості відбувається розмежування душі й тіла. Церква вчила, що тіло людини гріховне, тому й ціннісні характеристики фізичного здоров’я заперечувались в ім’я формування духовних сил, сили духа, що виражалась у вірі в Бога. Основна характерна риса середньовічних фізичних вправ полягала в їхній соціальній стратифікації. Цю стратифікацію яскраво відобразила система фізичного виховання, яка існувала у Європі з VII по XV ст. Наприклад, лицарська система виховання була розрахована лише на дітей феодалів. Отже, система виховання лицарів передбачала серйозну фізичну підготовку й забезпечувала формування міцного здоров’я у феодальної верстви суспільства. Війна як основний вид діяльності і лицарські розваги – турніри, які тоді були надзвичайно популярними, вимагали наявності індивідуального здоров’я та фізичної сили.

На початку ХХ ст. виділяється ще один аспект здоров’я людини – соціальний. У філософсько-педагогічній думці посилюється протистояння, спричинене дуалізмом душі й тіла, біологічним і соціальним у людині. З’являються вчення, у яких домінуючим чинником у становленні та розвитку людини та її здоров’я, розглядаються або біологічні, або соціальні обставини. У сучасних умовах поширюється інтегративний підхід до здоров’я людини, який передбачає єдність фізичного, духовного та соціального здоров’я людини й суспільства. Останнім часом відзначається тенденція до того, що духовний і соціальний складники почи-нають переважати за своєю значущістю над фізичною. Це пов’язано з тим, що в умовах глобалізації різко загострилися проблеми соціального та психологічного плану життєдіяльності людини, відбувається зміна звичних стереотипів життя, різка зміна ідеалів і цінностей.