4. Фізична культура як основа і спосіб життєдіяльності людини.

Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі.

Відповідно до статті І Закону України "Про фізичну культуру і спорт" фізична культура — це «складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості».

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру".

Сама мета гармонійного (всебічгого) розвитку особистості є продуктом історії розвитку людства. Але умови для її реалізації особистість одержує лише на певному етапі історичного розвитку. Всебічний розвиток людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та ін.). Природною основою появи фізичних вправ вважається природна потреба у вправі органів, необхідному для їх повноцінної життєдіяльності. Людина - це істота не тільки соціальна, а й природно-біологічне. Він не успадковує види діяльності, але біологічні можливості її засвоєння можуть передаватися у спадок.

Людина з народження наділений у вигляді задатків природними життєвими силами, які можуть бути розвинені з допомогою фізичних вправ. Трудова діяльність людини є з'єднання соціального і біологічного, але провідною стороною в їх взаємодії виступає соціальне початок. Процес передачі суспільно-історичного досвіду, в тому числі і досвіду фізичного виховання, відбувається в процесі спілкування між людьми.

5. Вчення про співвідношення души і тіла в історико-філософській дискусії.

Згідно християнству Син Божий втілився в людину, щоб своєю смертю відкрити людям дорогу в рай і спокутувати людські гріхи. Ідея боговоплощения суперечила не тільки язичницької культури, а й іншим монотеїстичних релігій - іудаїзму та ісламу. До християнства панувало уявлення про несумісність двох начал - божественного і людського тому, що неможливо було уявити їхнє єднання. Звичайно, неможливо уявити вселення божественної душі в тлінне тіло. Але недарма кажуть, що зрозуміти релігію не можна - необхідна сліпа віра. Першим з філософів, які намагалися привести в систему християнські догмати, був Оріген (III століття). Він вважав, що людина складається з духу, душі і тіла. Дух не належить самій людині, він як би дарується йому Богом і завжди спрямований до добра. Душа ж складає власне «я» і є початком свободи, а воля - це роздоріжжі, вибір між добром і злом. Душа повинна коритися духу, а тіло - душі. Зло, на Орігену, походить не від Бога, не від людини, а від свободи вибору. У середньовічній філософії виникає питання, якщо тіло саме по собі - зло (саме так стверджує Оріген), звідки ж аскетизм? Він не відмовляється від плоті, а змушує тіло скоритися духу, вищої початку.