63. Судова реформа 1864 р. В Росії та її особливості в Україні.

Судова реформа 1864 р. — реформа судової системи і судочинства; найпослідовніша з буржуазних реформ 60—70-х pp. Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 p.: «Установа судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, статут про покарання, що накладаються мировими суддями. На околицях Росії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес було завершено лише до 1896 р. У судових статутах відображено ряд буржуазних принципів судоустрою і судочинства: відділення суду від адміністрації, незмінність суддів і слідчих, створення суду присяжних, установа адвокатури, проголошення гласності й змагальності процесу, вільної оцінки доказів; виборність деяких судових органів (мирових судів). Разом з тим реформа зберегла кілька елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородчеських» і духовних судів тощо. Були створені дві системи судів — мирові та загальні. Мирові суди розглядали дрібні карні і цивільні справи. Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожний повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові дільниці. Дільничі мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Вибиралися мирові судді (дільничі і почесні) повітовими земськими зборами (в столицях — міськими думами) і затверджувалися на посаді 1-м департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничих суддів був з'їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі й почесних мирових суддів) округу. Система загальних судів включала окружні суди і судові палати (одна на кілька судових округів). Окружний суд розглядав карні і цивільні справи, що не належали до компетенції мирових суддів, однак з їхнього ведення були вилучені справи про злочини, скоєні тими особами, які мали чин вище за титулярного радника. Справи про злочини або проступки, за які були встановлені покарання, пов'язані з позбавленням усіх прав стану або всіх особисто привласнених прав і переваг, слухалися за участю присяжних засідателів. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата (апеляція з приводу вироку, винесеного судом присяжних, не допускалася). Верховним і касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де існувало два касаційних департаменти — цивільний і карний. При окружних судах і судових палатах знаходилися судові слідчі, судові пристави, прокуратура; крім того, при судових палатах діяла рада присяжних повірених. Судові слідчі проводили попереднє слідство під наглядом прокуратури і підпорядковувалися окружному суду і судовій палаті. Прокуратура знаходилася при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор окружного суду і декілька товаришів прокурора, при судовій палаті — прокурор судової палати та його товариші, при касаційних департаментах Сенату — обер-прокурор та його товариші). Вищий нагляд за прокуратурою здійснював генерал-прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових (місцевих) судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників (1889 р.). Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час (до 1912 р.) було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова).