82.Свобода віросповідання як одна із найважливіших свобод людини.

Віросповідання - це зовнішній прояв, зокрема, сповідування віри - як релігійної, так і нерелігійної. Тому не можна погодитися з тим, що віросповідання - це лише належність людини до певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку. Сам факт приналежності людини до якоїсь релігії, церкви ще не розкриває повністю сутність категорії віросповідання. Крім того, віра людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку, свобода віросповідання як природне право людини — це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, завдяки чому об'єктивується її віровизнання.

Свобода віросповідання людини як загальносоціальні (природні) явища належать до основних прав людини - особистих. П. Рабінович зазначає, що "свобода віросповідання - це не є свобода вибору тільки релігійної віри або ж вибору між вірою й безвір'ям. Така свобода є ніщо інше, як можливість вільного вибору об'єкта віри. Уточнивши наведене визначення поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як природне право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Іншими словами, це можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як спеціально - соціальне (юридичне) явище не може регулювати вибір віри так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності формують світогляд людини. Юридичному регулюванню підлягає лише свобода віросповідання.

83. Специфіка взаємодії політика та релігії. Суспільно – політична діяльність Церкви.

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов´язані.

Суспільно-політична діяльність церкви проявляється в масових суспільно-політичних рухах, функціонування в якості елементу політичної системи, захисті суспільно-політичного ладу, підтримці панування правлячої еліти, участі в проведенні масових суспільно-політичних акцій, участі в роботі законодавчих органів, участі в діяльності органів місцевого самоврядування, відволіканні парафіян від революційної діяльності, мобілізації віруючих на захист Батьківщини, здійсненні впливу на відносини парафіян із суспільством, формуванні і пропаганді соціально-політичних аспектів релігійних теорій. Діалектика взаємовпливу політики і релігії проявляється в основних тенденціях - релігієзації політики та політизації релігії. Сутність релігієзації релігії: врахування в політиці стану релігійності в суспільстві і відношення до релігії різних верств населення, увідомлення ролі віруючих та їхньої організації у рішенні соціально-економічних і духовних завдань, використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей, використання церквою державних засобів масової інформації для пропаганди віровчення. Сутність політизації релігії: участь в політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій, функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі, участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

84.Політичне життя і Церква в Україні.

85. Етнос, нація, народ: визначення та розмежування понять.

Етнос — усталена спільнота людей, що склалася а результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості і поведінки. Етнос існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми — не ми”, „свої — чужі”. Етноси завжди мають спільність поведінкових рис, які передаються від покоління до покоління і виробляються в процесі адаптації людей в етнічному і ландшафтному середовищі, утворюючи стереотип поведінки етносу. Цей стереотип є фундаментом етнічної традиції, яка включає світоглядні й культурні засади, форми співжиття та господарства — неповторні у кожному етносі.

Нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Основною ознакою нації є національна держава на певній території або змагання до неї.

Народ визначається як населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, на думку цих вчених, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей на певній території, в державі, місцевості (наприклад можна сказати: „народ України”, „народ Криму”, „народи Півночі”), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб („багато народу зібралося”).

Важливою і неодмінною ознакою нації у свіх значеннях необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

86. Нація як суб’єкт політики. Право нації на самовизначення. Сепаратизм.

Нація виступає як суб’єкт політики у двох аспектах:

1. кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєї власної держави;

2. нація (якщо держава однонаціональна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.

Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН.

Право нації на самовизначення означає: 1. вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності. 2. самостійність у розв’язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об’єднанні з іншими націями в одну державу.

Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо).

Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:

1. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об’єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;

2. об’єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.

Проте слід чітко відрізняти сеператизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль, міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації”, її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.