78.Історичні особливості формування політ.Культури в Україна, її стан в сучасних умовах.

Історичні особливості української політичної культури:

- періоду Київської Русі, оскільки визначення витоків українського етносу з ранішого часу є досить спірними в наукових колах і потребують окремого аналізу. За традицією, організація державної влади в Київській Русі мала договірний характер. Віче передавало князеві всю повноту влади в обмін на обіцянку здійснювати її на підставі волі народу, що передбачалося в угоді. Князь концентрував у своїх руках законодавчу, судову та адміністративну владу, яку реалізовував через власну дружину.

- період Великого князівства Литовського, а трохи пізніше – Речі Посполитої. Велике князівство Литовське можна розглядати як продовжувача і спадкоємця історії Київської Русі: за державною мовою, судочинством, самоуправлінням, законодавством тощо. В Литовських статутах похідних від Руської правди всі вільні стани (шляхта, бояри-слуги, міщани) користувалися правом недоторканості від арешту, ув’язнення, позбавлення майна без судового вироку. З ХIV століття певним етапом розвитку демократичної політичної культури українства стало магдебурзьке право.

- Визвольна війна ХVII століття, відкрила новий період в історії України, - час національного самоусвідомлення, формування громадянського суспільства. Політична доктрина Богдана Хмельницького під впливом розмаху селянської війни швидко еволюціонувала від захисту православ’я і козацьких свобод до «визволити з лядської неволі народ руський увесь». Можна стверджувати, що в цей час формується новітня українська політична нація на основі широкого національного самоусвідомлення народних мас.

- період українського відродження 20-тих років ХХ ст. стало результатом трансформованої політичної енергії початку минулого століття. Возз’єднання України у 1939 році стало історичним кроком на шляху консолідації української нації, здійснення одвічних сподівань народу. Вперше в своїй болючій історії українці дістали можливість для розвитку у єдиному державному організмі.

Сучасний стан політ.культури в Україні можна кваліфікувати як шанс її набуття – набуття політ.культури на шляху побудови демократичної і правової держави, громадянського суспільства. Відновлення довіри громадян до органів влади – неодмінна передумова розвитку ціннісних орієнтацій, на підставі яких формується політична культура суспільства.

79. Місце і роль політичної свідомості у відношеннях влади

Політична свідомість - найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивний бік політичного життя. За своїм змістом вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні і нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, їх об'єктивні зв'язки як з інститутом влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами суспільства й держави. Іншими словами, політична свідомість характеризує всю сукупність духовних утворень, що визначають здатність людини до існування у політичній сфері, її вміння виконувати там специфічні функції, взаємодіяти з органами управління, нести відповідальність за реалізацію прав і свобод тощо.

Виникаючи і розвиваючись у зв'язку з усвідомленням і реалізацією реальних інтересів, політична свідомість виступає понятійним, оціночним, символічним відображенням реальних взаємодій громадян, що досягають своєї власної мети. Тому ускладнення і збагачення політичної свідомості залежить не стільки від наявності спеціальних знань, скільки від практичної участі людини в управлінні державою, уміння перетворювати відношення з владою у форми своєї індивідуальної життєдіяльності. Тому нерозвиненість політичних зв'язків у суспільстві, що звужує зацікавленість населення в реалізації своїх громадянських прав і свобод, умертвляє політичну свідомість, виключає її з механізмів влади і управління. У цілому в організації і функціонуванні влади політична свідомість виконує такі функції: когнітивну, що виражає потребу людини й суспільства у відображенні й уточненні групових і загальноколективних інтересів; ідеологічну, що характеризує потребу в захисті інтересів групи або суспільства в цілому; комунікативну, що забезпечує взаємодію суб'єктів і носіїв політичних відносин між собою і з інститутами влади; прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів і виховну, що задає політичній активності людей бажаний для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави.