51. Фрн в системі відносин Схід - Захід в 70-80 рр.

Брандт предавал большое значение активизации гуманитарных, культурных контактов, призванный искоренить страх европейских народов перед немцами. Западногерманская дипломатия активно поддержала инициативы Франции и старн Бенилюкса по началу нового этапа европейской интеграции, в том числе и проект экономического и вал союза.

Брандт вел интенсивные переговоры с СССР, Чехосл, Польшей завершившийся подписанием Московских дог 12 августа 1970. 1971 год соглашение по зх Берлину-отказ от применения силы в решении ворпроса о зп Берлине, зп Берлин не является частью ФРГ. 21 декабря 1972 –договор об основах отношений между ГДР и ФРГ-развивать добрососедские отношения. Вскоре и ФРГ и ГДР вступили в ООН.

5 мая 1974 Брандт подал в отставку – пришел Гельмут Шмидт. Шмидт внес огромный вклад в развитие интеграционного процеса- результатом стало формирование европ валютной системы и ввод ЭКЮ. Также он поддержал инициативы стран Бенилюкса по разроботке проекта Европейского Союза. Мин ин дел Геншер вместе с итальянским коллегой Коломбо в 1981 выдвинули проект «Европейского акта».

В вопросах мировой политики Шмидт следовал стратегии равновесия. 1975-присоединился к решениям Хельсинского совещания по безопасности и сотрудничеству. С Россией –долгосрочный договор о сотрудничестве (+ обменялись визитами) . С США 1947-новая декларация об атлантических отношениях. ФРГ выступала инициатором натовской концепции «оборона на передовых рубежах». ФРГ активно выступила в поддержку модернизации ядерных вооружений НАТО. 1979 на терит Герм предстояло разместить 108 Пешингов и 96 крылатых ракет. Шмидт настоял на двойном решении размещение ракет при продолжении переговоров о разоружении с СССР. ФРГ выступает против войны в Афганистане.

51. Фрн в системі трансатлантичних та західноєвропейських відносин в 60-і рр.

Эрхард отверг активный европейский курс выбранный Аденауером в последнии годы правления. С Францией оставалась видимость согласия но поддержать де-Голля в конфликте с председателем еврокомиссии Хальштейном Эрхард не захотел. В рамках европолитики Эрхард уделял внимание урегулированию различных аспектов с/х программы 1962. В остальных аспектах внешнепол курса придерживался «центристского курса». 1963 поддержал идею многонациональных сил НАТО, выступал за сохранение военного контингента НАТО на терит ФРГ.

Принцип «атлантической солидарности»-приоритетный. 1966 проект собственного международного соглашения о разоружении.(отказаться от распространения яд оружия).

Политические отношения с партнерами по ЕС укрепились после 1966 Люксембурзкого компромиса. Далее Брандт, Вернер, Шмидт выступали за нормализацию отношений с СССР. Установлены контакты с прав-м ГДР, восстановлены отношения с Югославией, укрепились экономические связи с Румынией.

51. Фрн та процес географічного розширення єес та єс.

В євроінтеграційній політиці ФРН в 70 – 90-х рр. можемо виділити декілька етапів:

І – 1969–1973 рр. – політика в умовах першого розширення;

ІІ – 1974–1981 – політика в умовах поглиблення і розширення інтеграції;

ІІІ – 1981 –1986 – політика в умовах активізації європейської інтеграції;

ІV – кін. 80-х – 90-ті роки – політика в умовах утворення ЄС.

У 1970-ті роки найважливішим моментом у житті Співтовариства став початок приєднання до нього нових членів. Це було пов’язано з двома основними причинами: по-перше, країни, які перебували поза межами Співтовариства почали змінювати свій зовнішньополітичний курс по відношенню до Європейських співтовариств і, по-друге, очевидними були позитивні результати від функціонування співтовариств (корисно і ефективно запрацював митний союз, який сприяв розвитку торгівлі; Співтовариства змогли проявити себе у справі подолання економічних труднощів 1970-х років – їх бюджет збільшився і став поповнюватися за рахунок власних надходжень). У цих умовах було зрозумілим прагнення західноєвропейських країн до вступу в Співтовариства. У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Промислові та торгівельні кола ФРН, натомість, розраховували на зростання експорту своєї продукції до Великобританії і Скандинавських країн.

У 1970-ті – першій половині 1980-х років Європейське співтовариство розвивалося в умовах найглибшої після Другої світової війни економічної кризи, що позначилося на змісті й темпах євроінтеграційних процесів. Економічна криза посилила дисбаланс в економічному розвитку західноєвропейських країн, виявила диспаритети комунітарного простору і загострила ідеологічні розбіжності між країнами-членами в пошуках шляхів оздоровлення економічної ситуації. Нафтові кризи (перша – осінь 1973, друга – 1979–1981) призвели до чотирикратного підвищення цін на нафту, що змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики. У цей період дещо уповільнились інтеграційні процеси всередині при розвитку їх в ширину. Всередині інтеграційного угрупування посилились розбіжності, почали застосовуватися способи прихованого протекціонізму (запровадження обмежень імпорту, зміна курсів валют). Дві світові економічні кризи (1974–1975 і 1980–1982) і перехід з екстенсивного шляху економічного розвитку збільшили відцентрові тенденції всередині західноєвропейської інтеграції. На початку 1980-х у західноєвропейському суспільстві поширилися песимістичні оцінки перспектив європейського будівництва: під сумнів були поставлені здатність Співтовариства до подальшого розвитку і його конкурентоспроможність щодо США і Японії.

Політичні ініціативи ФРН в цих умовах відіграли важливу роль у реформуванні європейської валютної системи. Нестабільність і коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі європейської системи “валютної змії”, запровадженої ЄЕС у 1972 р. Як перший крок до утворення монетарного союзу (з одного боку, механізм, який тісно прив’язує валюти країн ЄС один до одного, а з іншого – спільні коливання по відношенню до долара). Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені 6–7 липня 1978 р. схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування європейської валютної системи (ЄВС). Заснування ЄВС диктувалося, насамперед, прагненням Західної Європи забезпечити фінансову стабільність європейських валют від долара, що дало б можливість уникнути втрат, пов’язаних з періодичними кризами цієї валюти, а також успішніше протистояти заокеанській конкуренції.

У першій половині 1980-х центральною проблемою, яка активно обговорювалася в інститутах Європейського Співтовариства, була стратегія західноєвропейської інтеграції на наступні роки і характер майбутніх реформ в ЄЕС.

В червні 1992 р. на саміті було прийняте рішення щодо нового розширення ЄС. . Уже в серпні того ж року були підготовлені рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції, в листопаді – Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. Важливим моментом у процесі нового розширення була позиція щодо цього країн-членів ЄС. Франція не виступала великим прихильником нового розширення, боячись брати лідерства в Європейських інтеграційних процесах. Але після франко-німецького саміту 4 грудня 1992 р. Франція дала згоду на початок переговорів щодо вступу країн ЄАВТ до ЄС. Політика Німеччини в питанні нового розширення визначалася як бажанням німецької політичної еліти зберегти в умовах нового геополітичного положення країни рівновагу в традиційних франко-німецьких відносинах, так і прагненням задовольнити свої національні пріоритети та економічні інтереси. Поглиблення інтеграції і поширення її рамок розглядалося ФРН як складові елементи процесу подальшого інтеграційного розвитку співтовариства

У 1976 році Німеччина подає новий проект інтеграції – проект Єдиного ринку – передбачалось створення ринкової економіки з соціальними механізмами. Передбачалось удосконалення механізмів митного союзу для усунення всіх подальших бар’єрів, єдине мито, пенсійне забезпечення. Це був великий проект, спрямований на вирішення проблем на європейському рівні.

У 1977 році прийнято рішення про друге розширення ЄС – Греція, Іспанія, Португалія. Прийнято німецьку модель розширення через введення соціальних механізмів у функціонування ринків. Такий самий вплив здійснила Німеччина на розширення ЄС за рахунок ВБ, Данії та Ірландії – тут домінуючою була не економічна, а соціальна мотивація. Розширення ЄС забезпечило підвищення конкурентноздатності ринків держав ЄС, та і самого ЄС у порівнянні з іншими регіонами. Політичний фактор розширення ЄС полягав у забезпеченні демократії після тоталітаризму з метою убезпечити ці країни від поширення комунізму.

За ініціативою Німеччини було утворено Регіональні та Структурні фонди для надання допомоги державам-членам ЄС зі слабшою економікою.

Запропоновано новий інтеграційний проект – Європейська валютна система, що сприяло відновленню франко-німецького співробітництва та відходу від охолодження відносин.

Європейська валютна система діяла з 1979 року і передбачала зміну механізму визначення курсу валют. Щоб не визначати валютний курс для окремих пар грошових одиниць, було введено нову європейську валюту (ECU). Щоб позбутися залежності паритет валют вводився через ECU. Це знижувало чутливість валют до коливань їх курсу. Зросла залежність між економіками та валютними системами держав-членів ЄС. Така система була на користь Німеччині. Тепер слабші актори не могли самостійно змінювати свою економічну політику. Німеччина фактично експортувала свою економічну політику у всі держави Європи.

У 1981 році ФРН виступала за прийняття нових членів до ЄС, зокрема Греції, однак це тягло за собою нові економічні труднощі. До того ж це викликало спротив основних платників бюджету ЄС – ВБ та Нідерландів (поряд з ФРН).