51. Політика фрн щодо інституційної реформи Європейського Союзу та проекту Консти­туції єс.

51. Політика фрн щодо Французької республіки в 1949 - 1963 рр.

1 травня 1949 року Парламентська Рада затвердила нову Конституцію ФРН.

6 травня 1949 року – комюніке урядів СРСР, США, Великобританії та Франції щодо німецького питання: було знято блока Берліна та прийнято рішення скликати сесію РМЗС для обговорення питання Німеччини та Берліна.

15 вересня 1949 року проголошено ФРН. Канцлером обрано К. Аденауера, президентом – Т. Хейнса. Бундестаг прийняв заяву про розповсюдження нової Конституції ФРН на територію земель, які входили до складу Німеччини в кордонах 1937 року.

У 50-ті рр.. європейська політика Німеччини була спрямована на зближення з Францією, однак з приходом де Голля спостерігалася зміна політики самої Франції по відношенню до Німеччини. Де Голль вважав розподіл Німеччини непоганим, хоча відкрито ніколи не заявляв про це, визнавав східний кордони Німеччини по лінії Одер-Нейсе.

Співпрацю ФРН з Францією можна розглядати також в контексті європейської інтеграції, зокрема, в рамках створеного у 1951 році Європейського об’єднання вугілля і сталі. Військовий аспект даного співробітництва полягає у формуванні єдиної європейської армії згідно з Договором про створення Європейської оборонної спільноти від 27 травня 1952 року. ФРН дозволялось мати власні збройні сили, однак вони підпорядковувались керівництву ЄОС, яке фактично мало бути під контролем командування НАТО. 5 травня 1955 року з набуттям чинності Паризьких угод від 23 жовтня 1954 року фактично скасовується окупаційний режим у ФРН, яка здобуває суверенітет. Одночасно ФРН вступає до ЗЄС і НАТО, де продовжується співробітництво ФРН з Францією. Співпраця в межах спільного ринку поглиблюється після підписання Римських угод 1957 року.

27 жовтня 1956 року між ФРН та Францією підписана угода про включення Саарської області до складу ФРН з 1 січня 1957 року.

14. – 15. вересня 1958 року відбувається перша зустріч на найвищому рівні між де Голлем та Аденауером. Франція була особливо зацікавлена у зближенні з Німеччиною, оскільки вбачала в останній союзника для підвищення власного впливу у Європі.

На початку 60-х. рр.. внутрішньополітична еліта визнає досягнення ЗП ФРН. Фактично між політичними партіями ФРН не існує чітких відмінностей щодо реалізації ЗП.

З іншого боку Франція хотіла повпливати на процеси європейської інтеграції в бік міждержавного об’єднання, була незадоволена у наднаціональних органах. У 1960 року Франція пропонує план Фуше – пропозиція де Голля європейським партнерам щодо реформи змісту Римських угод 1957 року: пропонувалось запровадити механізм зустрічей на найвищому рівні, а не на рівні МЗС та спільне ведення зовнішньої політики.

Важливо, що на той час Франція мала курс на конфронтацію зі США, а з прийняттям плану Фуше вся Європа була б проти США.

Наприкінці червня 1960 року відбулася друга зустріч де Голля та Аденауера, на якій обговорювався план перетворення Європейського Співтовариства на конфедерацію, але без ВБ. Це фактично була ознака кризи ЗП К. Аденауера.

У 60-ті рр.. неодноразово висувалися плани створення політичної спілки країн «малої Європи» - французький план Фуше, німецький план Бретано, бельгійський план спайка. Не досягши домовленості у жодному з цих проектів в рамках ЄЕС, уряди Франції та ФРН підписали в січні 1963 року двосторонню угоду про співробітництво у сфері зовнішньої політики. Призначення «франко-боннської» осі – стати основою для тісної координації зовнішньополітичних акцій між усіма державами «шістки». Однак франко-боннський альянс не тільки не переріс у політичний союз для країн «малої Європи», але але і сам зазнав фіаско через зовнішньополітичні розбіжності між Францією і ФРН.

22 січня 1963 року Франція та Німеччина підписують Єлисейський договір, що ознаменувало апогей співробітництва між державами. Договір носив більш урочистий характер та став символічним актом примирення, початок нової ери співробітництва у відносинах Франція-Німеччина. Започатковувався інститут регулярних франко-німецьких консультацій на вищому рівні, розширювалась співпраця між збройними силами. Створювалася комісія з проблем економічного та науково-технічного співробітництва. Франція погодилась розповсюдити дію договору ( за винятком його військової частини) на територію Західного Берліна.

Спостерігається парадокс: вже при ратифікації договору в травні 1963 року Ландтаг додає Преамбулу, що мала анти французький характер, містила зауваження як додаток до ратифікаційних документів. Фактично відбулася змін тексту документу, що ознаменувало собою виклик для Франції. З цього часу франко-німецькі відносини входять в стан кризи та летаргічного стану.