49. Політика фрн в питанні євр. Інтеграції (70-90-ті рр.)

Військово-політичне об’єднання країн Західної Європи після Другої світової війни супроводжувалось створенням економічних союзів. Ініціатором економічної інтеграції стали політичні лідери Франції Жан Моне (депутат) і Роберт Шуман (міністр закордонних справ Франції). Саме вони перші висунули ідею тісного економічного співробітництва двох провідних держав континентальної Європи – Німеччини (ФРН) і Франції з наступним приєднанням до них інших європейських країн. Офіційним початком західноєвропейської інтеграції вважається Декларація Шумана прийнята 9 травня 1950 р. Вона:

1. виражала наміри Німеччини і Франції співпрацювати в сфері металургійної та вугільної промисловості;

2. заклала базові принципи майбутньої європейської інтеграції.

Наступним кроком стало юридичне оформлення – створення трьох європейських співтовариств. Паризьким договором (1951 р.) було створене Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). В 1957 р. двома римськими договорами були створені Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергетики (Євроатом). З самого початку співтовариства були створені шістьма країнами: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

В євроінтеграційній політиці ФРН в 70 – 90-х рр. можемо виділити декілька етапів:

І – 1969–1973 рр. – політика в умовах першого розширення;

ІІ – 1974–1981 – політика в умовах поглиблення і розширення інтеграції;

ІІІ – 1981 –1986 – політика в умовах активізації європейської інтеграції;

ІV – кін. 80-х – 90-ті роки – політика в умовах утворення ЄС.

У 1970-ті роки найважливішим моментом у житті Співтовариства став початок приєднання до нього нових членів. Це було пов’язано з двома основними причинами: по-перше, країни, які перебували поза межами Співтовариства почали змінювати свій зовнішньополітичний курс по відношенню до Європейських співтовариств і, по-друге, очевидними були позитивні результати від функціонування співтовариств (корисно і ефективно запрацював митний союз, який сприяв розвитку торгівлі; Співтовариства змогли проявити себе у справі подолання економічних труднощів 1970-х років – їх бюджет збільшився і став поповнюватися за рахунок власних надходжень). У цих умовах було зрозумілим прагнення західноєвропейських країн до вступу в Співтовариства. У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Промислові та торгівельні кола ФРН, натомість, розраховували на зростання експорту своєї продукції до Великобританії і Скандинавських країн.

У 1970-ті – першій половині 1980-х років Європейське співтовариство розвивалося в умовах найглибшої після Другої світової війни економічної кризи, що позначилося на змісті й темпах євроінтеграційних процесів. Економічна криза посилила дисбаланс в економічному розвитку західноєвропейських країн, виявила диспаритети комунітарного простору і загострила ідеологічні розбіжності між країнами-членами в пошуках шляхів оздоровлення економічної ситуації. Нафтові кризи (перша – осінь 1973, друга – 1979–1981) призвели до чотирикратного підвищення цін на нафту, що змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики. У цей період дещо уповільнились інтеграційні процеси всередині при розвитку їх в ширину. Всередині інтеграційного угрупування посилились розбіжності, почали застосовуватися способи прихованого протекціонізму (запровадження обмежень імпорту, зміна курсів валют). Дві світові економічні кризи (1974–1975 і 1980–1982) і перехід з екстенсивного шляху економічного розвитку збільшили відцентрові тенденції всередині західноєвропейської інтеграції. На початку 1980-х у західноєвропейському суспільстві поширилися песимістичні оцінки перспектив європейського будівництва: під сумнів були поставлені здатність Співтовариства до подальшого розвитку і його конкурентоспроможність щодо США і Японії.

Політичні ініціативи ФРН в цих умовах відіграли важливу роль у реформуванні європейської валютної системи. Нестабільність і коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі європейської системи “валютної змії”, запровадженої ЄЕС у 1972 р. Як перший крок до утворення монетарного союзу (з одного боку, механізм, який тісно прив’язує валюти країн ЄС один до одного, а з іншого – спільні коливання по відношенню до долара). Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені 6–7 липня 1978 р. схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування європейської валютної системи (ЄВС). Заснування ЄВС диктувалося, насамперед, прагненням Західної Європи забезпечити фінансову стабільність європейських валют від долара, що дало б можливість уникнути втрат, пов’язаних з періодичними кризами цієї валюти, а також успішніше протистояти заокеанській конкуренції.

У першій половині 1980-х центральною проблемою, яка активно обговорювалася в інститутах Європейського Співтовариства, була стратегія західноєвропейської інтеграції на наступні роки і характер майбутніх реформ в ЄЕС.

В червні 1992 р. на саміті було прийняте рішення щодо нового розширення ЄС. . Уже в серпні того ж року були підготовлені рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції, в листопаді – Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. Важливим моментом у процесі нового розширення була позиція щодо цього країн-членів ЄС. Франція не виступала великим прихильником нового розширення, боячись брати лідерства в Європейських інтеграційних процесах. Але після франко-німецького саміту 4 грудня 1992 р. Франція дала згоду на початок переговорів щодо вступу країн ЄАВТ до ЄС. Політика Німеччини в питанні нового розширення визначалася як бажанням німецької політичної еліти зберегти в умовах нового геополітичного положення країни рівновагу в традиційних франко-німецьких відносинах, так і прагненням задовольнити свої національні пріоритети та економічні інтереси. Поглиблення інтеграції і поширення її рамок розглядалося ФРН як складові елементи процесу подальшого інтеграційного розвитку співтовариства