43. Політика Франції в Африці (70-90 рр.).

44. Політика Франції на Близькому Сході.

Осенью 1956 г. Франция совместно с Великобританией и Израилем предприняла так называемую англо-франко-израиль­скую агрессию против Египта. Причиной послужило объявление молодой Египетской республикой о национализации Суэцкого канала. До этого им управляла Всеобщая компания морского Суэцкого канала, находившаяся под контролем финансовых кругов Великобритании и Франции. Именно поэтому англичане и французы предприняли попытку восстановить в регионе свое влияние. Опираясь на экспансионистские устремления Израи­ля, они использовали его для развязывания агрессии. В октябре 1956 г. израильские войска вторглись на территорию Египта, а Англия и Франция начали ее бомбардировки и высадили десант в районе Порт-Саида. Англо-франко-израильская акция закон­чилась полным провалом. Под давлением ООН и мирового об­щественного мнения все три страны были вынуждены вывести свои войска из Египта.

За часи 2-ї світової війни Франція втратила важливі політичні, економічні та стратегічні позиції на Близькому Сході. Відновлення колишнього французького впливу в цьому регіоні стало однією з головних цілей голлістської зовнішньої політики. На долю арабських країн з населенням 100 млн. чол. припадало біля 70% світових запасів нафти несоціалістичного світу, що мало виняткове значення для Франції. Участь 4-ї Республіки у потрійній агресії 1956 року проти арабських країн призвела до розриву арабськими країнами дипломатичних відносин з Францією. США скористалися ситуацією і почали витісняти Англію та Францію з їхніх традиційних сфер впливу. У особливо невигідному становищі опинилася Франція, зв’язана затяжною війною в Алжирі.

Після закінчення війни в Алжирі та проголошення у 1963 р. політики “співпраці” де Голль та його прибічники надали першочергового значення вирішенню ближньосхідної задачі.

Політична лінія на покращення відносин з арабами, звичайно, не могла не призвести до деякого послаблення зв’язків з Ізраїлем, однак, при зближенні з арабами завжди підкреслювалося, що Франція буде підтримувати Ізраїль в разі виникнення загрози для його існування і буде захищати його.

До “шестиденної війни” 1967 року 5 Республіка широко торгувала (також і зброєю) з Ізраїлем та арабськими країнами, причому більш інтенсивно – з першим. Однак розв’язання війни на Ближньому Сході не входило у плани Франції.

Французи проголосили політику “активного нейтралітету”, яка мала на меті пошук найбільших можливостей перш за все для запобігання війні, а якщо б вона розпочалася – для її припинення.

У рамках цієї політики і розгорталася дипломатична активність 5 Республіки протягом близькосхідної кризи кінця 60-х років. Франція хотіла зберегти гарні відносини і з тими, і з тими, намагаючись пом’якшити конфлікт між ними.

Під час бесіди з Ебаном, МЗС Ізраїля, де Голль сказав, що якщо на Ізраїль нападуть, то Франція не дозволить його знищити. Але якщо нападе Ізраїль, то Франція засудить його ініціативу.

Позицію “мирного нейтралітету” та мирного вирішення конфлікту спільними зусиллями чотирьох великих держав де Голль підтвердив у декларації 2 червня 1967 року на засіданні Ради міністрів: Франція не вв’язується у боротьбу, але визнає, що кожна із сторін має право на існування.

5 червня 1967 року уряд Франції вирішив призупинити постачання воєнної техніки усім країнам, які брали участь у близькосхідному конфлікті. Це було перше ембарго на вивіз зброї в країни Близького Сходу, яке поширювалося на усі види зброї та військових матеріалів, у тому числі і на запчастини.

5 червня 1967 року постійний представник Франції у Раді Безпеки запропонував резолюцію, яка передбачала негайне припинення вогню та вивід військ на позиції, які ще належало визначити. Рішення РБ було прийняте одноголосно.

Урегулювання близькосхідного конфлікту, як і конфлікту у Південно-Східній Азії, голлізм пов’язував з розрядкою на міжнародної напруженості. Де Голль виступав за те, щоб ця проблема була вирішена шляхом узгодження дій чотирьох великих держав та інших учасників ООН.

Вихідним політичним принципом урегулювання конфлікту було виведення ізраїльських військ з території, захопленої силою, припинення усіх воєнних дій і визнання кожної причетної до цих подій держави усіма іншими державами. Відмова від цього принципа була би рівнозначною, з точки зору де Голля, порушенню Статуту ООН.

Франція наполягала на тому, що конфлікт може бути вирішений лише спільними зусиллями 4-х держав, оскільки не може бути іншого урегулювання окрім міжнародного. Цим Франція переслудвала дві головні цілі: 1) врегулювати конфлікт, 2) підняти авторитет Франції в ранзі великої держави.