29. Місце Великої Британії в системі сучасних міжнародних відносин.

Місце Великої Британії в системі сучасних міжнародних відносин визначається багатьма чинниками. Насамперед, це традиції британської дипломатії, багато з яких складалось в ті часи, коли країна була незаперечним світовим лідером. Навіть втрата Британією провідної позиції і розвал її колоніальної імперії не вплинули на її надзвичайно високий статус у системі міжнародних відносин.

В основі концепції зовнішньої політики Великої Британії лежить опора на економічний потенціал Британії. Саме тому Британія може, на відміну від Франції або Німеччини, продовжувати претендувати на глобальне проектування своїх національних інтересів, поступаючись в цьому, мабуть, тільки США. Крім того, Лондон як і раніше майстерно користується прийомом, відомим як здатність "вдарити сильніше своїх можливостей", тобто реалізувати свої цілі там, де інші країни порівнянного калібру не проявляють ту ж рішучість й ощадливість.

Про збереження надзвичайної ваги Великої Британії у сучасній системі міжнародних відносин свідчить і збереження добрих відносин з переважною більшістю колишніх колоній, що знайшло своє організаційне втілення в Співдружності націй.

Однією з головних рис британського менталітету, який не може не відбиватись і у зовнішньополітичній лінії цієї країни, є їхня "інакшість" – відмінність від інших народів і країн. Вона є традиційною, якщо не найголовнішою рисою. Так само як стосовно американців вони пишаються, що є "неамериканцями", стосовно континентальних європейців вони пишаються що є "неєвропейцями". Підтвердженням чому є щира образа, коли на континенті британців запитують чи не з Америки вони часом, або в тих самих Сполучених Штатах їм кажуть "ви європейці". Проте про розбіжності з європейцями враз забувається у випадку, коли йдеться про загальні для народів Європи цінності і "Європа" в очах решти світу означає розвиток, прогрес, демократію і найвищий світовий престиж. З іншого боку, для свого окремого становища в загальноєвропейських справах для Британії дуже доречні особливі стосунки зі своїм колишнім домініоном. Проте і в першому, і в другому випадку про "інакшість" забувається в моменти прийняття рішень великої важливості. Саме таким випадком є питання підтримки Сполучених Штатів у війні з Іраком. Відтак – союзники напевно і беззаперечно залишаться союзниками. Їх різнобіжності і різнобачення послужать для подальшого відпрацювання механізмів та підходів до двосторонніх і до міжнародних в цілому стосунків – створять черговий прецедент для такого відпрацювання. А саме на прецедентах побудоване вже близько тисячі років британське право, котрим користуються багато країн світу. В тому числі Сполучені Штати Америки. Отже все йде цілком природним шляхом.

30. Німецько-французькі відносини в 70-і рр.

31. Німецько-французькі відносини в 80-і рр.

Основи франко-німецького співробітництва були закладені ще в 1963 році, коли Шарль де Голль та Конрад Аденауер підписали Єлісейський договір про співпрацю, який завершив концептуальне наповнення західноєвропейської політики Федеративної Республіки Німеччини в рамках стратегії подвійного включення в структури Заходу.

За наступників К.Аденауера та Ш. де Голля, французько-західнонімецька співпраця відбувалася в рамках численних зустрічей і консультацій. Керівники Франції і Західної Німеччини часто приймали і опубліковували спільні комюніке, меморандуми, від зустрічі до зустрічі відпрацьовувалися механізми двосторонньої співпраці, зростала кількість рішень, що ставали основою для обговорень та прийняття важливих документів у рамках ЄЕС. Так, з метою надання «політичного імпульсу до європейського будівництва», вирішувалися питання розширення Співтовариства, єдиної внутрішньої валюти, утворення спільного фонду для забезпечення функціонування валютної системи та узгодження позицій відносно «британської» проблеми і компенсаційних виплат.

У двосторонніх відносинах керівництво ФРН свідомо визнавало лідерство французьких візаві.

Гельмут Коль, який очолив нову урядову коаліцію з жовтня 1982 року, досить швидко знайшов спільну мову з французьким президентом Франсуа Міттераном. Після цього німецько-французькі відносини досягли такого рівня зрілості, що стали розглядатися в якості ключових для активізації процесу західноєвропейської інтеграції. На відміну від Шарля де Голля, який прагнув за допомогою Єлісейського договору 1963 року притягнути ФРН на свій бік в протистоянні з англосаксонськими державами, Франсуа Міттеран та Гельмут Коль поставили собі за ціль пристосувати двосторонні відносини до західноєвропейського та атлантичного світу.

Саме в цей період відбулося зміцнення німецько-французької кооперації щодо питань європейської єдності, яка справедливо розцінювалася спостерігачами як мотор європейської інтеграції. В основі розширення співпраці Бонна і Парижа лежали об’єктивні і суб’єктивні причини. Зіткнувшись на початку 80-х з серйозними економічними труднощами, Франція, як і ФРН, опинилась перед необхідністю вирішення проблем скорочення безробіття і забезпечення зайнятості, вирівнювання торгового балансу тощо.

Починаючи з 1988 року досягненню нового рівня відносин Західної Німеччини та Франції сприяла також діяльність спеціального інституту воєнного співробітництва двох держав — Ради оборони.

Французько-західнонімецьке співробітництво в період з 1982 по 1990 роки, незважаючи на деякі розбіжності з тих чи інших питань, характеризувалося активним зближенням. Постійно тримаючи у полі зору головну лінію на зміцнення стосунків, політичні керівники обох країн крок за кроком розширювали сфери двосторонньої співпраці. Серед них: економічна інтеграція, координація спільних дій в рамках Європейського політичного співробітництва, зростання воєнно-політичного співробітництва тощо. Основою такого зближення стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди: для Франції – вирішення власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” в політичний вплив.