1. "Атлантизм" та "європеїзм" у зовнішній політиці V Республіки.

Голлистская внеш пол строилась на признании приоритета национальніх интересов. Де Голь отказался от идеи атлантической солидарности и решительно віступил против сложившейся системы господства 2х мировых центров. Франция заявила о себе как о стране которая готова стать посредником в диалоге между западом и востоком. Это способствовало улучшению франко-советских отношений. Де Голь считал что развитие отношений с комунистическими режимами пожет их демократизации. Отношения Фр с США ухудшились, из-за стремления де голля к обеспечению независимости Франции в области нац безопасности. Париж требовал от США отказаться от монопольного владения ядерным оружием в НАТО. С 1963 Франция окончательно отказывается от атлантического курса и переходит к созданию национальной системы ядерного здерживания. 1964- франция заявляет о том что собираеться стать ядерной страной. 1965 – Франция перестает участвовать в заседаниях СЕАТО. 1966 – намерение выйти с НАТО. 1967 – Айере (нач ген штаба Фр) разработал военную дотктрину страны – «обороны по всем азимутам», основывалась на признании ядерных сил основой национальной безопасности. Залогом измененния системы МО голлисты считали образование третей силы – ЕС. В 60-г Франция вернула себе место лидера интеграционного процеса. Лозунгом Франц дипломатии стала «Европа отечеств»- сотрудничество при сохранении нац суверенитета. 1960 – план Фуше – проект углубления интеграционных связей ЕС в области экономики, координации внешней политики, формировании сист европ-й безопасности.- план провалился и де Голль жестко выступает против предложения о расширении полномочий Европейской комиссии, и предоставлении Ген Ассамблее формир свой бюджет. После 7месячного бойкота в 1966 был достигнут Люксембурский компромис(утвердил сохранение статуса ассамблеи, право стран-уч на вето жизненоваж вопросов).Среди партнеров по ЕС де Голль особенно ценил позицию канцлера ФРГ-Аденауэра.

2. "Нова східна політика" фрн в 1966 - 1974 рр.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

В кінці 1960-х років стало зрозуміло, що об’єднання Німеччини - досить далека перспектива. Німцям потрібно навчитися жити в умовах розділеної Німеччини. Мова йшла про реальні економічні інтереси. Розпочинається процес розрядки. Формулюються основні принципи своєї політики. Першим кроком була відмова в лютому 70 року від доктрини Хальштейна. В серпні 70 року підписується Московський договір між СРСР і ФРН. Це був перший крок системи нової східної політики. Обидві країни підтвердили, що вони погоджуються з економічними, політичними і територіальними реаліями, які склалися після другої світової війни. Договір між ФРН і Польщею. В грудні 72 року було підписано “німецько-німецький договір” – між ФРН і НДР. В цьому договорі було підкреслено що суверенна влада обмежується контрольованою територією. В вересні 73 року обидві німецькі держави стали членами ООН. В грудні 73 року було зроблено наступний крок в реалізації нової східної політики – підписання договору між ФРН і Чехословаччиною. Визнання фактичних кордонів фактично вирішувало територіальну проблему щодо Німеччини.

Ще в 70 році розпочинаються договори по Західному Берліну. 3 вересня 1971 року відбувається підписання чотирьохсторонньої угоди. Її підписали США, СРСР, Великобританія і Франція. В цій угоді було підкреслено, що західні сектори Берліну не є складовою частиною ФРН. Це є самостійна адміністративна одиниця. Було вирішено, що ФРН здійснює консульське обслуговування і представляє інтереси Західного Берліну у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Це був розумний компроміс. Підписання 4-х сторонньої угоди було вирішено всі питання контактів між ФРН і західною частиною Берліну. Були виділені спеціальні автотраси, чітко встановлено кордони між ФРН і НДР. Таким чином вдало провівши нову східну політику уряд Віллі Бранта вбив двох зайців: з одного боку це вирішення політичної проблеми (в Європі був мир); з іншого боку – ФРН на досить довгий період стала партнером №1 в економічних стосунках між ФРН і соціалістичними країнами, особливо з Радянським Союзом. Підводячи підсумок цього періоду з точки німецької проблеми саме з середини 70 років вирішення німецької проблеми підштовхнуло політику міжнародної розрядки. Це була перша поступка холодної війни. Перша спроба побудувати відносини на принципах мирного співіснування.