14Художній (або творчий) метод і стиль

Художній (або творчий) метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного від­творення світу. Саме поняття «метод» означає спосіб пізнан­ня, поняття художнього методу — спосіб образного пізнання дійсності. Категорія художнього методу є однією з най­молодших у теорії літератури: вона виникла на рубежі 20— 30-х років XX століття в радянському літературознавстві та естетиці. Однак молодою є лише назва категорії, сама ж вона, за виразом професора О. М. Соколова, «...в її елементар­ній формі народилася разом з мистецтвом. Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу».

В історії літератури можна виокремити такі художні методи: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм. Академік П. Сакулін в образній формі малює міні-портрети майже всіх художніх методів (за старою термінологією він іме­нує їх у своїй праці 1928 року «літературними стилями»): «Класицизм — струнка фігура воїна в гордій позі, з велич­ною простягнутою рукою. Сентименталізм — ніжна, тен­дітна дівчина; сидить, підперши підборіддя рукою; на обличчі — сумна задума; очі замріяно спрямовані вдале­чінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм — кра­сивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве во­лосся розвівається за вітром; зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм — зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм — нечупарно одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках — нотатник, на ре­мені висить кодак; неспокійно й критично озирається по сторонах. Символізм — нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу».

Часом дослідники намагалися звузити кількість худож­ніх методів до двох. Той же П. Сакулін визначає два «типи стилів»: реалізм та ірреалізм. Л. Тимофеев говорить про два «типи творчості» — реалізм і романтизм. До літератури XX століття вчені нерідко застосовують протиставлення двох методів — реалізму й модернізму. Ці та інші спроби дихотомічної класифікації художніх методів сходять до відомої суперечки «давніх» і «нових», що тривала в літературі з другої половини XVII до початку XIX століття 

Кожний художній метод (за винятком хіба що модер­нізму) має відповідний літературний напрям. Напрям кори­стується певним методом, заснований на ньому. Літератур­ний напрям — це конкретно-часовий визначник художнього методу. Адже метод як шлях художнього пізнання не обмежений часовими та географічними рамками, хоч і є історично зумовленим. Напрям же є спільністю митців на основі методу; він пов'язаний з певною добою та країною (країнами). Так, говорячи про реалізм як метод, як спосіб образного пізнання світу, маємо на увазі позачасову катего­рію. Реалізм — художній метод Шекспіра і Сервантеса, Дефо і Лессінга, Діккенса і Франка, Драйзера і Гончара. Але реа­лізм як сформований літературний напрям виникає лише у 30-ті роки XIX століття, маючи конкретну естетичну про­граму й широку спільність митців. Тому відомі терміни «реалізм Відродження» і «реалізм Просвітництва» або менш поширений «античний реалізм» можуть бути застосовані лише до реалізму як методу, якому притаманні, на думку С. Петрова, три основні риси: 1) універсальність у зображенні людини, 2) соціальний і психологічний детермінізм, 3) істо­рична точка зору на життя. З реалізмом як літе­ратурним напрямом ці терміни нічого спільного не мають. Так само, наприклад, помилково розглядати серед низки напрямів минулого «середньовічний символізм» (термін цей запропонований Ю. Борєвим). Середньовічне мистецтво, дійсно, вщерть наповнене символами та алегоріями. Але про існування напрямів у добу середньовіччя взагалі неможли­во вести мову. Категорія напряму народжується лише у другій половині XVI сторіччя. За справедливим виразом А. Гуревича, «символізм середніх віків — спосіб інтелекту­ального освоєння дійсності». Тобто — худож­ній метод. Виникнення символізму як літературного на­пряму відбувається у французькій поезії у другій половині XIX століття — в конкретний час і в конкретному місці.

 Категорію художнього методу необхідно сприймати не догматично та абстрактно, що, на жаль, часто-густо робило­ся в радянському літературознавстві. Художній метод — це не абстрактно-поняттєвий, але живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літе­ратурному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника. Категорія методу покликана допомогти дослідникові у вив­ченні творчості окремих авторів, напрямів та епох, на­ближатися до розуміння закономірностей і парадоксів літе­ратурного розвитку.

17.Література як вид мистецтва Мистецтво як форма суспільної свідомості та колективної підсвідомості. Види мистецтва. Література як вид мистецтва. Специфіка та універсальність літератури. Предмет літератури. Література як людинознавство. Людинотворча і націотворча роль літератури. Формування літературою національної ідентичності. Національно-духовна ідентифікація. Дослідники нараховують декілька сотень визначень культури та мистецтва як органічної частини культури. Найчастіше під мистецтвом розуміють особливу – художню – форму суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в котрій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності із творчістю за законами краси. Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до „шостого чуття" (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних. Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це „пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій". Взагалі художній твір – унікальна за глибиною і потужністю духовнотворча система: „діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення оточуючого світу і орієнтування в ньому"34. Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Така всеохопність дає унікальні можливості як письменнику, так і читачеві для пізнання найдивовижнішого із Господніх творінь – людини. Недаремно літературу називають ще людинознавством. Навіть коли у словесних (вербальних) творах ідеться про пейзажі, події чи предмети, усе ж автор показує їх так, як їх сприймає людина. Бо „завжди на природу, на матеріальний світ проектується духовний стан людини, людська свідомість",– зазначає Магдалина Ласло-Куцюк і продовжує: „Навіть найбільш могутня фантазія не може щось таке собі уявити, що було б незалежним від досвіду окремої людини і цілого людства"35. Безумовно, література – могутній засіб людинотворення. Але що таке людина? Що в першу чергу пізнає і формує реципієнт в процесі читання? Пояснити (експлікувати) ці питання можна за допомогою таких понять, як національна ідентичність та національно-духовна ідентифікація. Отже, у центрі літературного твору стоїть людина, але людина як національна істота. Повноцінне пізнання літературного твору поза національним контекстом неможливе.

18.Силабічне віршування (грецьк. syllаbe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. С в. характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить, віршовий рядок на дві рівновеликі частини: Неначебто списи, // колосся по полю, Люди колосся /І стинають без болю (Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень). С в. притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькій, сербській, вірменській та ін. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польші та латиномовних поетик С. в: поширилось і в Україні XVI-XVIII ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Дмитро Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та ін.) вживалися вірші з окситонним римуванням, не властивим польській поезії (І.Максимович, "Алфавіт зібраний, римами складений"), траплялися дактилічні закінчення перед цезурою (деякі фрагменти з твору Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб зацкого рицера Петра Конашевича-Сагайдачного...": "Кгди ж лепій єст стратити // живот за ойчизну, / Ніжли неприятелю // достать ся в коризну". Україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню С. в., зумовлювала повільний перехід версифікацій, починаючи від Івана Некрашевича та Григорія Сковороди, до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини ЩХ ст. Силабічна система прищеплювалася і російському віршуванню завдяки вихованцям та викладачам Києво-Могилянської академії (Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та ін.), але контрастувала з природним для російської мови райошником та іншими формами акцентного вірша, видавалася дещо "штучною". Тому реформа Тредіаковського — Ломоносова (XVIII ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.

19.Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній рівномірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т.д.-наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тонші додаються ще й суто музичні наголоси. Незважаючи на закоріненість української літературної тоніки у власний питомий грунт (див.: Фольклорне віршування), теоретичне її осмислення ще недостатнє. Російський учений М.Гаспаров називає 4 щаблі переходу від силабо-тонічного до суто тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — 1 склад, у трискладових розмірах — 2 склади); 2) дольник (див.: Паузник) — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1-2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1-2-3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається "за порогом тактовика" і вимірюється вже "не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів..." (Гаспаров М.Л. Русские стихи 1890-1925 годов в комментариях. — М., 1993. — С.142). Цей досить зручний для арифметичних обрахунків підхід водночас ігнорує індивідуальні особливості творів, надто ж тих, що їх "надиктувала" авторам певна мелодія, а також тих, де, залежно від манери декламування, емфатичні наголоси, подібно до мелодійних акцентів у пісенній тоніці, переважують словесні. Прихильники музичної, та декламаційної концепцій тонічного віршування шукали інших критеріїв його ідентифікації — графічних (В.Маяковський), тактометричних (А.Квятковський), пісенних. Дослідники ритміки фольклорної пісні найдрібнішою одиницею тонічного віршування називають "півстих" (О.Потебня, Ц.Нейман, П.Бажанський), або "музикальну стопу" (І.Франко, О.Востоков). Перший термін більш акцентує на словесному компоненті пісні, другий — на мелодійному. Є ще термін з виразною танцювальною семантикою — "коліно". Теоретик і практик тактовика І.Сельвінський стверджував, що є сенс говорити про тактову систему віршування, де текст не скандується, а диригується, як у музиці: на 4/4, 3/4, 6/4 і т.д. Тактовик вільно вбирає в себе і класичні розміри силабо-тоніки, і паузники, й акцентовики.

21Лексико-стилістичні засоби.Лексика займає центральне місце в системі образних засобів мови. Слово, як відомо, є основною одиницею мови, найпомітнішим елементом його художніх засобів. І виразність мови пов'язана передусім із словом. Багато слів мають здатність вживатися в декількох значеннях. Ця їх властивість називається багатозначністю, або полісемією. Письменники знаходять у багатозначності джерело яскравої емоційності, жвавості мови.

Образність мови створюється завдяки вживанню слів в переносному значенні. Слова і вирази, спожиті в переносному значенні і створюючі образні уявлення про предмети і явища, називаються стежками. Виділяються такі стежки: метафора - слово або вираження, спожите в переносному значенні, заснованому на схожості. Ще один різновид тропів - метонімія. Це слово, спожите в переносному значенні, заснованому на суміжності.

Епітет - це художнє визначення: Коли б ти знала, яким сиротливим томливо-солодким, шалено-щасливим я горем в душі сп'янілий. (А. Фет)

Порівняння - це зіставлення двох явищ, з метою визначення одного за допомогою іншого.

Уособлення - перенесення властивостей живих істот на неживі предмети: З багатозначністю не слід змішувати омоніми, т. е. співпадаючі в звучанні і написанні, але абсолютно різні за значенням слова: ключ - «джерело» і ключ - «відмичка». Різні типи омонімів (омофони, омографи, омофоры) також є джерелом вирази

Омонімічні рими - яскравий засіб звукової гри. Їм блискуче володів І. Бродський:

Мерехтіла на схилі банку Біля кущів цеглини. Над рожевим шпилем банку Ворона вилася, кричучи. (Пагорби, 1962)

Виразність мови посилює вживання синонімів - слів, що означають одно і те ж поняття, але що розрізняються додатковими смисловими відтінками або стилістичним забарвленням. Про красу і виразність мови носія мови можна судити по тому, як він використовує синоніми. Не володіючи синонімічним багатством рідної мови, не можна зробити свою мову яскравою, виразною.

Особливе місце в системі виразних лексичних засобів займають антоніми. Антоніми - це різні слова, що відносяться до однієї частини мови, але протилежні значення, що мають : друг - ворог, важкий, - легкий, сумно - весело, любити - ненавидіти. Антоніми бувають не у усіх слів.

Антоніми постійно використовуються в антитезі - стилістичному прийомі, який полягає в різкому протиставленні понять, положень, станів. Потужну емоційну дію на читача має лексичний повтор, коли шляхом повторення слова виділяється ключове поняття в тексті. У поетичних творах як засіб виразності використовуються такі види лексичного повтору, як анафора і епіфора. Анафора - це повторення окремих слів або оборотів на початку уривків, з яких складається висловлювання.

Епіфора - повторення слів або словосполучень у кінці рядків.

Слова російської мови розрізняються сферою поширення. Одні використовуються вільно, необмежено і складають основу російської літературної мови. Такі слова відносять до загальновживаної лексики. Це, наприклад, назви явищ, понять суспільно-політичного життя (держава, суспільство, розвиток та ін.); економічні поняття (фінанси, кредит, банк та ін.); явища культурного життя (театр, спектакль, актор, прем'єра, виставка та ін.); побутові найменування (будинок, квартира, сім'я, діти, школа та ін.).

Інша частина лексики вживається обмежено. Тут виділяють наступні групи. Диалектизмы - слова, поширення яких обмежене тією або іншою територією. Російські письменники поети уміло (і помірно) використовували діалектні слова як одно з виразних засобів.

До лексики обмеженого вживання відноситься також і так звана спеціальна лексика, т. е слова, що вживані і розуміються переважно представниками певної науки, професії. До такої лексики належать, передусім, терміни - слова, використовувані для логічно точної назви спеціальних понять, встановлення їх відмітних ознак, наприклад медичні терміни: сканування, шунтування, неоперабельний; лінгвістичні терміни: полісемія, семантика, морфема.

Окрім термінів, в спеціальній лексиці виділяють професіоналізми, т. е. слова і вирази, які не є строго узаконеними, науковими визначеннями тих або інших професійних понять, але широко використовуються фахівцями в тій або іншій області.

До обмежено вживаної лексики відносяться також слова, що називаються жаргонізмами, які складають основу особливого соціального різновиду мови, - жаргону. Ці слова вживають люди, об'єднані спільністю інтересів, звичок, занять, соціального положення і т. п. В мові художньої літератури елементи жаргонної лексики використовуються для мовної характеристики деяких персонажів. До лексики обмеженої, маловживаної відносять і так зване арго, що характеризується особливою штучністю, умовністю, строгою засекреченою.

7. Найпростіші строфи Канонізовані строфи Строфа – ритмічно-композиційна одиниця, інтонаційно-синтаксична завершена цілісність; закінчена у фонічному відношенні віршова сполука, що виділяється за такими ознаками: а) клаузула; б) рима; в) розмір; г) синтаксична завершеність речевого періоду; ґ) літературний канон (традиційно-умовна ознака). Найпростіші строфиМоностих (одновірш) містить поняття одного віршового рядка-строфи; є подвійного походження: а) фрагмент більшого твору – фрагмент, що має достатню незалежність і закінченість, щоби вважатися окремим твором; б) твір, написаний у формі лише одного вірша. Якщо віршований рядок влучний і сильний, то він починає жити власним життям: Дух, що тіло рве до бою; Караюсь, мучуся, але не каюсь. Іноді контекст, звідки походить вірш, губиться і забувається, що сприяє появі “крилатих виразів”: Верґілій, Горацій. Моностих 2-ї категорії (одновірш) був звичним явищем для античної поезії, в інші епохи він існував як виняток. Дистих (двовірш) з усіх існуючих строф постав найдавніше: давньоєгипетські написи; грецькі елегії, епіграми; поезія німецького Середньовіччя: В. фон Ешенбах, Ґотфрід Страсбурзький; потім – Ґете, Міцкевич, Кітс, Верлен. Терцет (тривірш) – типовий для романського фольклору: ріторнель (Італія), солеа (Іспанія), ле, віреле (Франція). На базі тривіршових строф романського фольклору виникли: терцина, рондо, рондель, тріолет, віланела, гайку. Катрен (чотиривірш) – найдавніша (разом із дистихом) строфа. Виникла у Китаї за 1000 р. до Р. Х. VІІ ст. до Р. Х. – поява катрена у грецькій поезії (Сапфо, Алкей); лірика знищена. Катрени поділяються на: неримовані (поширені у давній грецькій і латинській ліриці) і римовані: 1) перехресна рима (baba) – виникла у поезії трубадурів ХІІ ст. (Прованс); 2) кільцева/охопна рима (abba) – виникла найпізніше, прийшла з Португалії; 3) паралельна рима (aacc) – німецька поезія ХІІ ст. (“Нібелунги”); одна рима (aaaa) – виникла в латинські йпоезії Середньовіччя. Класичні катрени: сапфічна, алкеєва строфи, танка, рубаї тощо. П’ятивіршова строфа зародилася 100-150 р. тому; найпоширеніша поряд з катренами і дистихами. Характерна для української барокової поезії, Франка, Тичини. Шестивіршова строфа – найпоширеніша. Семивіршова строфа (септина). Восьмивіршова строфа відома в іспанській поезії часів Середньовіччя. Класичні строфи: октава, тріолет, сиціліана. Дев’ятивіршова строфа у класичному вияві – спенсерова октава і нона. Десятивіршова строфа.

Канонізовані строфи

А. Шопенґауер: чим менше письменник належить своїй добі, тим більше він належить вічності. Як тільки письменник здобуває загальносвітову славу, він перестає бути національним. Національні культури – лише передпокої загальнолюдської. Переступив поріг – і вже потрапив в іншу категорію. Бувають випадки, коли геніальний митець через збіг обставин (нещасливий) залишається відомим у межах національної літератури і невідомим світові. Так буває і зі стилями, жанрами, і формальними мистецькими засобами: розмірами, строфами. Строфи греко-латинського, італійського і французького походження належать до здобутків світової поезії, але інші канонізовані строфи не переступили меж національної літератури. Ідея творчого змагання породила канонізовані строфи. Формальні ознаки, закріплені крізь століття, перетворилися в літературний канон. За походженням канонізовані строфи поділяються на: а) строфи античного походження; б) романські строфи; в) строфи східного походження.

13. Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу персонажів).Отже, структурну основу композиційної організації художнього твору, її рушійну силу також становить конфлікт, на зобра­женні якого, власне, і будується, «тримається» твір як ціліс­на смислова побудова. два типи композиційної побудови твору як подієвий та описовий. 1) Подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епіч­них і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифіка­ціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опо­середкованою) в ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача, то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій — часово-просторовій і причинно-наслідковій — формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно за­вершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів. 2) Описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переваж­ній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв'язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики. поняття про композицію літ твору. Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів). Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття. Цю генеральну функцію композиції здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-фабульному і мовленнєво-мовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб'єктів — персонажів, дійових осіб, ліричних героїв, оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною.