Визначення психічного розладу спирається на три базових критерії:

1) окремі типи реакцій, що перевищують статистично виявлену частоту їх виникнення у більшості людей в певній ситуації в деякий проміжок часу (наприклад, якщо п'ять з дев'яти ознак депресії спостерігаються у людини протягом двох тижнів і більше, то тільки такий стан визнається розладом);

2) стану, що заважають людині адекватно реалізовувати поставлені ним перед собою цілі і тому завдають йому шкоди (так звані "дисфункціональні стани");

3) типи поведінки, від яких страждає і отримує фізичний збиток сам індивід або що приносять страждання і фізичний збиток оточуючим його людям.

На соціальному рівні функціонування людини норма і патологія (розлад) виступають в якості станів здоров'я і хвороби.

2.Принципи розмежування психологічних феноменів та психопатологічних симптомів.

Однією з найбільш значущих теоретичних і практичних проблем сучасної клінічної психології є діагностична. Суть її полягає у виробленні об'єктивних та достовірних критеріїв діагностики психічних станів людини і кваліфікації їх як психологічних феноменів або психопатологічних симптомів.

В даний час виділяється кілька основних принципів розмежування психологічних феноменів і психопатологічних феноменів, що базуються на феноменологічному підході до оцінки норми і патології.

Принцип Курта Шнайдера говорить: «У зв'язку з можливістю повної феноменологічної подібності психічною хворобою (психопатологічним симптомом) визнається лише те, що може бути таким доведено». Звернемо увагу на здавалося б екзотичне для клінічної психології і психіатрії слово «доведено». Про які доказах може йти мова? Існує лише один спосіб доказу (не менш об'єктивний, ніж в інших науках). Це докази за допомогою законів логіки - науки про закони правильного мислення, або науки про закони, яким підпорядковується правильне мислення. (Приклад з чоловіком який підозрює дружину у зраді).

Необхідно поряд з критерієм доведеності (достовірності), ввести ще один критерій з області логіки - критерій вірогідності.

Доказ наявності психічного розладу відповідно до принципу Курта Шнайдера базується на «двох логіках»: оцінці логіки поведінки і пояснення цієї поведінки випробуваним і логіці доказу. У доказі зазвичай розрізняють тезу, аргумент і форму доказу. В області клінічної психіатрії це виглядає так: теза - обстежуваний психічно хворий, аргумент (аргументи) - наприклад, «його мислення алогічно, мається маячня», форма докази - доводиться, чому його мислення діагност вважає алогічним, на підставі яких критеріїв висловлювання ми можемо розцінювати як маячні і т.д.

Ще одним принципом, є принцип «презумпції психічної нормальності». Суть його полягає в тому, що ніхто не може бути визнаним психічно хворим до того, як поставлено діагноз захворювання або ніхто не зобов'язаний доводити відсутність у себе психічного захворювання. У відповідності з цим принципом людина споконвічно для всіх є психічно здоровою, поки не доведене протилежне, і ніхто не вправі вимагати від неї підтвердження цього очевидного факту.

Принцип розуміння, як уже згадувалося вище, використовується як протиставлення принципу пояснення, широко представленого в ортодоксальнїй психіатрії і заснованому на критерії зрозумілості або незрозумілості для нас (сторонніх спостерігачів) поведінки людини, її здатності чинити правильно і виключати безглузді висловлювання і дії. У рамках феноменологічного підходу критерій зрозумілості переходить в русло розуміння і згоди діагноста з логічним трактуванням власних переживань і реакцій на них. Якщо для ортодоксального психіатра базою для діагностики марення ревнощів буде виступати «безглуздий характер висловлювань і умовиводів хворого» («дружина зраджує, тому що вставила нові зуби»), то для феноменологічно орієнтованого діагноста істотним, поряд з іншими параметрами, буде аналіз розуміння людиною суті зради («що вкладати в поняття зради»). Адже під цим терміном може критися цілий спектр тлумачень: зрада - це інтимна близькість, це - флірт, це - знаходження з іншою людиною наодинці, це - поцілунок, це - любовне почуття і т.д. Отже без оцінки суб'єктивного сенсу «зради» неможливо говорити про генезис «помилкової» переконаності, характерної для маячні. Без розуміння суб'єктивності переживання людини можна зробити висновок про їх обгрунтованість і логічності.

Принцип «епосі», або принцип утримання від судження. В діагностичному плані його можна було б модифікувати в принцип утримання від передчасного судження. Його суть полягає в тому, що в період феноменологічного дослідження необхідно відволіктися, абстрагуватися від симптоматичного мислення, не намагатися укладати спостережувані феномени в рамки нозології, а намагатися лише вчувствоваться. Слід зазначити, що вчувствованіе не означає повного прийняття переживань людини і виключення аналізу його стану.

Два наступних принципу феноменологічного підходу до діагностики можуть бути позначені як принцип неупередженості та точності опису, а також принцип контекстуальності.

Принцип неупередженості та точності опису клінічного феномена полягає у вимозі виключити будь-які особистісні (властиві діагносту) суб'єктивні відносини, спрямовані на висловлювання обстежуваного, уникнути суб'єктивної їх переробки на підставі власного життєвого досвіду, моральних установок і інших оціночних категорій. Точність опису вимагає ретельності у доборі слів і термінів для опису постережуваного стану людини. Особливо важливим в описі стає контекстуальність спостережуваного феномена, тобто його опис в контексті часу і простору - створення своєрідних «фігури і фону». Принцип контекстуальності має на увазі, що феномен не існує ізольовано, а є частиною загального сприйняття і розуміння людиною навколишнього світу і самого себе. У цьому відношенні контекстуально дозволяє визначити місце і міру усвідомлення проведеного людиною феномена. Психіатричні історії хвороби рясніють виразами типу: «у хворого сумний, скорботний вираз обличчя», «пацієнт поводиться неадекватно, грубий з медичним персоналом, гнівливий», «хворий переоцінює свої здібності». Вони наводяться лікарем найчастіше в якості «доказу» наявності психопатологічної симптоматики, дезадаптивних, хворобливих проявів. Однак, ці обгрунтування втрачають вагу в зв'язку з тим, що наводяться ізольовано поза контекстом ситуації, що викликала психічні феномени. Сумний, скорботний вираз обличчя в палаті психіатричної лікарні - має особливий відтінок і може бути розцінено як нормальна реакція людини на госпіталізацію, а сумний, скорботний вираз обличчя при зустрічі після розлуки з коханою людиною несе інше смислове навантаження. Грубість людини при люб'язному зверненні принаймні неадекватно, а грубість пацієнта, насильно помещеного санітарами в психіатричний стаціонар може бути цілком адекватною. Аналіз переоцінки випробуваним власних здібностей потребує експериментального і документальному підтвердження, в іншому випадку виникає законне питання: «А судді хто?» Нерідкі в традиційних історіях хвороби і перебільшення, які можуть призводити до непорозумінь при їх інтерпретації.

3. У науці виділяють кілька підходів до розуміння «норми».