грунтознавство.

1.)Класифікація грунтів є найбільш складною і важливою теоретичною проблемою, так як вона повинна впорядкувати зв’язок між грунтами, виявити закономірності поширення та управління ними. Первинна основа систематики була закладена В. В. Докучаєвим. У її розвиток великий вклад внесли Е. Н. Іванова, А. Н. Розанов, Ф. М. Фридланд, В. А. Ковда, Е. В. Лобова та ін Систематика визначає якісні та кількісні відмінності між грунтами і на основі наявної інформації про грунти формує логічний перелік грунтів для створення номенклатури та класифікації грунтів. Класифікація грунтів являє собою об’єднання грунтів в групи по генезису, походженням, будовою, властивостями і родючості. Вона розробляє принципи класифікації, систему таксонометричних одиниць, діагностику грунтів.

В історії розвитку вчення про класифікацію грунтів виділяють три етапи:

1) додокучаевскій, з геологопетрографіческімі, хімічними та фізичними принципами класифікації, названими агрогеологіческімі, так як грунт розглядалася лише як продукт вивітрювання гірських порід і враховувалися тільки літологічні особливості;

2) Докучаєвський, з генетичним підходом при класифікації грунтів (В. В. Докучаєв, Н. М. Сибірцев, К. Д. Глінка та ін), коли грунт розглядалася як природно-історичне тіло, що розвивається під впливом всіх факторів грунтоутворення, і обліковувалися грунтоутворювального процеси, що призводять до формування грунтів, пов’язаних між собою в генетичні групи і ряди, а також головні властивості, в яких виявляються ці грунтоутворювального процеси;

3) сучасний (з 50-х років XX ст.), коли остаточно була встановлена система таксономічних одиниць і діагностичних показників з повним урахуванням режимів грунтоутворення та екологічних умов.

Під таксономічної одиницею (таксоном) розуміють грунтову одиницю, визначальну послідовність обліку генетичних характеристик і точність встановлення місця грунту в класифікаційної системі. Базова класифікація грунтів розроблена вченими Грунтового інституту ім. В. В. Докучаєва. Вона узагальнена у роботі «Класифікація і діагностика грунтів СРСР» (1977). У ній дається діагностика 180 типів грунтів на основі системи таксономічних одиниць. Типи грунтів згруповані по зонально-екологічним групам з певним типом рослинності, сумою температур грунту на глибині 20 см від поверхні, тривалістю замерзання, коефіцієнтом їх зволоження.

Нова «Класифікація грунтів Росії», видана в 2000 р., є профільно-генетичної і заснована на будові грунтового профілю і його властивості.

Генетичний грунтовий тип є головною таксономічної одиницею. Поняття про тип грунтоутворення введено П. С. Коссовічем, а точно встановлено і розвинене В. В. Докучаєвим, В. Р. Вільямсом, К. Д. Глінкою, К. К. Гедройцем та ін Це сумарне поняття про групу грунтів або ряді конкретних грунтів. В один тип об’єднують грунту, що розвиваються в однакових природних умовах і характеризуються яскравим проявом основного грунтоутворювального процесу, однотипністю надходження та трансформації органічної речовини, мінеральної маси, процесів міграції та акумуляції речовини, грунтових режимів в цілому, подібністю будови грунтового профілю, характером заходів з відтворення їх родючості. До грунтових типам відносять: підзолисті, бурі лісові, сірі лісові грунти, чорноземи, каштанові, бурі напівпустельні грунти, червоноземи, жовтоземи, солончаки, солонці, солоди.

Генетичні типи грунтів поділяють на підтипи, пологи, види, різновиди і розряди, а також на генетичні ряди – автоморфних, полугідроморфние, гідроморфних і заплавно-алювіальних.

Підтипи – це групи грунтів, які становлять перехідні грунтові освіти між типами грунтів. В них через зміну провінційних природних умов загальні ознаки грунтового типу доповнюються особливими рисами в їх профілі. Поява підтипів обумовлено накладенням додаткового процесу грунтоутворення (наприклад, чорнозем опідзолений, вилужених, звичайний), специфікою положення в межах грунтової зони (чорнозем південний), істотною динамікою основного ознаки типу (темно-каштанові, каштанові, світло-каштанові грунти). За сумою активних температур грунту (більше 10 ° С) на глибині 20 см і тривалості негативних температур на тій же глибині грунту ділять на фаціальні підтипи: теплі промерзають, помірно-холодні тривало промерзають, холодні тривало промерзають.

Пологи виділяють в межах підтипу для виявлення найбільш важливих місцевих особливостей грунтоутворення, пов’язаних з властивостями грунтоутворюючих порід, складом і глибиною залягання грунтових вод, наявністю реліктових ознак, антропогенних характеристик грунтоутворення.

Види виділяють в межах роду. В види об’єднують групи грунтів, що розрізняються за ступенем розвитку основного грунтоутворювального процесу, який проявляється в потужності горизонтів, інтенсивності накопичення гумусу, карбонатів, легкорозчинних солей (мало-, середньо-і многогумусовие чорноземи; слабо-, середньо-і сільноподзолістие грунту та ін.) Види виділяють і за ступенем еродованості, окультуреності та іншими ознаками.

Різновиди виділяють в межах виду. Вони відображають відмінності грунтів за гранулометричним складом верхніх грунтових горизонтів (рихлопесчание, связнопесчание, супіщані, легкосуглинкові, середньосуглинкові, важкосуглинисті, глинисті).

Розряди – групи грунтів, що формуються на однорідних в генетичному відношенні почвообразующіх породах різного походження і петрографічного складу (на граніті, вапняку, алювію, моренних відкладах та ін.)

Російська класифікація грунтів є генетичною, що відбиває їх морфологічні, екологічні й еволюційні особливості. Вона побудована на логічно обгрунтованою системі таксономічних одиниць.

Номенклатура грунтів – перелік, сукупність найменувань і термінів грунтів відповідно до їх класифікаційними становищем і властивостями. В. В. Докучаєв і Н. М. Сибірцев в основу номенклатури поклали народні назви за забарвленням, які відображали найбільш характерні властивості грунтів. Так, були введені типи – підзоли, чорнозем, червонозем та ін Потім були введені типи – сіроземи, жовтоземи, каштанові і коричневі грунти. Пізніше через схожість забарвлення верхніх горизонтів стали додавати в назві і коротку екологічну характеристику умов формування типу (бурі лісові, бурі напівпустельні). Для арктичних, тундрових, лугових і болотних грунтів в основу назви покладено переважно екологічні умови. Частина грунтових типів (торф’яно-глейові, перегнійно-карбонатні, солонець, солончак, солод і ін) названі відповідно до своєрідністю їх верхніх грунтових горизонтів.

Для визначення підтипів виділяють центральний підтип, який називають звичайним, або типовим, а потім перехідні за додатковими процесам (чорнозем вилужених, опідзолений), забарвленням (світло-сірі, темно-сірі), положенню всередині зони (чорнозем південний). < / p>

При виділенні пологів визначають характерні або реліктові властивості грунтів (солонцюваті, осолоділі, солончакові, остаточно-лугові, остаточно-карбонатні та ін.) Види виділяють по потужності, кількості гумусу, характеру і глибині скипання, вираженості оподзоленності тощо Номенклатура різновидів грунтується на гранулометричному складі, а номенклатура розрядів – на літології почвообразующіх порід. У повному назві грунту призводять характеристики всіх таксонів. Наприклад, чорнозем (тип) звичайний (підтип) солонцюваті (рід), середньогумусний середньоглибокі (видові терміни) легкосуглинкові (різновид) на лесі (розряд).

За Л. Б. Богатирьову та ін, діагностика грунтів – процес опису грунтів відповідно до певних правил з метою їх систематичного визначення.

2.)Класифікацією ґрунтів називається об’єднання їх у групи за походженням, основними властивостями та рівнем родючості. Класифікація ґрунтів має генетико-виробничу основу.

Класифікація ґрунтів — інтегральний показник розвитку ґрун-тознавства як науки і водночас інструмент для вирішення нагаль-них проблем раціонального та науково-обґрунтованого земле-користування (Тараріко, 2001).

Класифікаційна проблема у ґрунтознавстві є найактуальнішою і найважчою. У міру нагромадження нових фактів переглядають та уточнюють раніше створені класифікаційні системи.

Перша наукова класифікація ґрунтів за їх походженням була розроблена В. В. Докучаєвим. За основну класифікаційну одини-цю він узяв генетичний тип ґрунту, тобто групу ґрунтів з подібни-ми фізико-хімічними властивостями та зовнішньою будовою, що сформувалися в однакових умовах клімату, рослинності, ґрунтот-ворних порід та рельєфу місцевості. Генетичний тип ґрунтів відпо-відає певній географічній зоні.

Класифікаційну систему В. В. Докучаєва дещо змінив і допов-нив М. М. Сибірцев. У межах генетичного типу ґрунту він виділив підтипи та інші таксономічні одиниці нижчого рангу.

Проблема генетичної класифікації розвивалась і уточнювалась багатьма видатними вченими-ґрунтознавцями: П. С. Коссовичем, К. Д. Глінкою, С. С. Неуструєвим, К. К. Гедройцем, Є. М. Івановою та М. М. Розовим, І. П. Герасимовим, Г. В. Добровольським. Пи-танням класифікації ґрунтів України у різні часи займались А. І. Набоких, М. П. Фролов, Г. Г. Махов, К. С. Божко, І. Й. Кані-вець, Н. Б. Вернандер, О. Н. Соколовський, М. І. Полупан, В. І. Ка-нівець, Д. Г. Тихоненко. Кожна класифікація відрізнялась певною особливістю вирішення цієї проблеми. У зв’язку з цим класифі-кації ґрунтів можна згрупувати так: еколого-генетичні, фактор-но-генетичні, морфогенетичні, еволюційно-генетичні та істори-ко-генетичні.

У колишньому СРСР, незважаючи на єдність науково-теоре-тичних основ і методичних підходів на принципах генетичного ґрунтознавства, існували розбіжності між окремими республіка-ми в розробці класифікаційної проблеми.

3.)Закони географії грунтів. Про закономірності географічного поширення грунтів на земній поверхні вперше написав В. В. Докучаєв у роботі «До вчення про зони природи» на прикладі Російської рівнини. До основних законів географії грунтів відносять: закон горизонтальної (широтной) грунтової зональності; закон фаціальні (провінційності) грунтів; закон аналогічних топографічних рядів; закон вертикальної зональності.

Закони горизонтальної та вертикальної грунтової зональності були сформульовані В. В. Докучаєвим в 1899 р. в роботі «До вчення про зони природи». «Оскільки всі найважливіші грунтоутворювачі розподіляються на земній поверхні у вигляді поясів або зон, витягнутих більш-менш паралельно широт, то неминуче, що й грунту … повинні розташовуватися на земній поверхні зонально, у найсуворішій залежності від клімату, рослинності та ін ». Ця концепція отримала розвиток в роботах К. Д. Глінки, Л. І. Прасолова, І. П. Герасимова, В. А. Ковдя, Н. Н. Розова, Е. В. Лобовий та ін

Закон горизонтальної зональності говорітотом, що основні типи грунтів поширені на рівнинах по континентах або у вигляді широтних грунтових зон (смуг), послідовно змінюють один одного при зміні широти місцевості в залежності від зміни всіх найважливіших почвообразователей (природних компонентів) від екватора до полюсів , а в Росії з півночі на південь.

Основа зональності – нерівномірне надходження сонячної енергії на різних широтах Землі через її кулястості і кругового обертання. З широтним розподілом тепла пов’язане так же розподіл вологи, випадання опадів, а в зв’язку з цим розвиток зональних рослинних і грунтових спектрів.

Найбільш великі одиниці в грунтовому покриві Землі – широтні. Вони являють собою сукупності широтних грунтових зон і гірських грунтових структур за подібністю радіаційних та термічних умов, вірніше, з нерівномірним надходженням сонячної енергії на різних широтах. В залежності від особливостей клімату розрізняють арктичний, субарктичний помірний, антарктичний, субантарктичний помірний, тропічний, субтропічний помірний, екваторіальний, субекваторіальний помірний пояси. У Північній півкулі Землі виділені пояси: полярний, бореальний (помірно холодний), суббореальний (помірно теплий), субтропічний і тропічний. Грунтово-біокліматичні поля поділяють на грунтово-біокліматичних області – сукупності, об’єднані за радіаційним, термічним умов і зволоженню, континентальності клімату, видам рослинності. Наприклад, вологі області з лісовим тайговим або тундрові рослинним покривом, перехідні області зі степовим ксерофітно-лісовим рослинним покривом, сухі області з напівпустелями і пустелями.

Прояв закону широтної зональності виражається також у відокремленні всередині поясів на внутрішньоконтинентальних рівнинах грунтових зон – територій з переважанням одного основного, рідше двох типів грунтів, пов’язаних з певною рослинністю.

Грунтова зона являє собою ареал поширення зональних грунтових типів і супутніх їм інтразональні грунтів. Зональні грунти формуються під зональними рослинними співтовариствами на рівнинах, вододільних піднесених територіях, на яких на грунтоутворення не впливають грунтові води, а також на територіях, де виключаються застою поверхневих вод і приплив їх зі сторони.

В полярному поясі виділяють зону арктичних грунтів Арктики і зону тундрових глейовими і тундрових іллювіально-гумусових грунтів Субарктики. Далі йдуть зони: тайгово-лісова з підзолистими і дерново-підзолистими грунтами, широколистяних лісів з бурими лісовими грунтами, лісостепова з сірими лісовими грунтами і чорноземами, степова зі своєрідними степовими підтипами чорноземів, сухостепова з каштановими грунтами, напівпустельна з бурими напівпустельними грунтами. У пустинній зоні Середньої Азії і Казахстану розвинені в основному сіро-бурі пустельні і такировідние, а на піщаних масивах – піщані пустельні грунту. Для зони сухих субтропіків Середньої Азії характерні сіроземи, коричневі грунти, а для зони вологих субтропіків – червоноземи і жовтоземи.

Сучасні дослідники довели необов’язкове проходження зон паралельно широт. Наприклад, через особливості зволоження на океанічних околицях Євразії, у південній половині Північної Америки, в Австралії грунтові зони поширені майже по меридіальному простиранню. За В. М. Фрідланді, грунтові зони втрачають широтно-смугову форму при різкому відміну напрямки зміни зволоження від напрямку зміни температурного фактора.

Прояв закону горизонтальної зональності ускладнюється через місцевих особливостей рельєфу, відмінностей в темпах біологічного кругообігу елементів.

інтразональні грунту – грунту, не типові для певних зон, а зустрічаються в багатьох зонах (наприклад, болотні, заплавні, солонці, солончаки).

Азональні грунту – це молоді грунту, що не встигли придбати зональні особливості (що формуються на свіжому алювію, елювії щільних порід, примітивні щебнисті, молоді пухкі на пісках і т. д.). За сучасними уявленнями, в грунтовому покриві виділяють наступні таксономічні одиниці.

Для рівнинних територій

1. Грунтово-біокліматичні пояси

2. Грунтово-біокліматичні області

3. Грунтові зони

4. Грунтові провінції

5. Грунтові округу

6. Грунтові райони

Для гірських територій

1. Грунтово-біокліматичні пояси

2. Грунтово-біокліматичні області

3. Гірські грунтові провінції

4. Гірські грунтові зони

Закон фаціальні грунтів проявляється у відокремленні всередині грунтових зон грунтових провінцій у зв’язку з біокліматичних відмінностями по фаціальні. Так, з наростанням океанічного впливу або зменшенням континентальності широтно-зональні грунтові спектри набувають своєрідну природу.

Закон аналогічних топографічних рядів діє у всіх грунтових зонах у зв’язку з розподілом грунтів по елементах мезо-і мікрорельєфу. У всіх зонах розподіл грунтів по елементах рельєфу має аналогічний характер: на підвищених елементах рельєфу залягають Автоморфні або зональні грунту, а в пониженнях або негативних елементах рельєфу – генетично підлеглі (полугідроморфние, гідроморфние). На схилах знаходяться перехідні грунти. Цей закон отримав особливий розвиток з проведенням великомасштабних грунтових досліджень для землеустрою господарств.

Закон вертикальної грунтової зональності, або поясності, свідчить, що в гірських системах основні типи грунтів поширені у вигляді поясів, які послідовно змінюють один одного з наростанням абсолютної висоти від підніжжя гір до вершин у зв’язку зі зміною природних умов. Розташування грунтових типів або структур цієї зональності визначається положенням гірської країни в системі горизонтальних грунтових зон, положенням її по відношенню до переважного руху повітряних мас, наявністю температурних інверсій (стікання мас холодного повітря по схилах в певні сезони і застою його в депресіях). Однак можливі і відхилення у зв’язку з положенням схилів щодо руху повітряних мас, експозицією схилів, температурними інверсіями.

Структури грунтового покриву. В. М. Фридланд створив вчення про структуру грунтового покриву (СПП), точніше про походження, склад, формах грунтових неоднорідностей та їх агрономічному значенні. Ці неоднорідності являють собою своєрідний тип будови грунтового покриву (кількість, конфігурація, положення таксономічних одиниць), тобто одноманітні ареали грунтового покриву. Такі ареали повторюються в просторі через зміну мезо-і мікрорельєфу, грунтоутворюючих порід і т. д. В результаті в кожній місцевості створюються певна форма неоднорідності і своєрідний малюнок грунтового покриву.

Основи вчення про структуру грунтового покриву заклав Н. М. Сибірцев, який ввів поняття грунтової комбінації. С. С. Неуструев розділив комбінації за типами рельєфу на дві групи: комплекси (пов’язані з мікрорельєфом) і поєднання (пов’язані з мезорельефа і зміною почвообразующіх порід). Приклад грунтового комплексу: у лісостепу серед типових чорноземів на вододілах формуються вилужені чорноземи, а в блюдцеобразние пониженнях на вододілах – лучно-чорноземні грунти.

В. М. Фридланд ввів поняття елементарного грунтового ареалу (ЕПА) як невеликої ділянки території, на якому грунтовий покрив представлений одним розрядом. За В. М. Фрідланді, ЕПА – це первинний компонент грунтового покриву, який представляє грунту небудь однієї класифікаційної одиниці найнижчого рангу, що займають простір, оточене з усіх боків іншими елементарними грунтовими ареалами або непочвенние утвореннями. До найбільш характерних параметрам елементарного грунтового ареалу відносяться класифікаційне найменування утворює його грунту, морфологія (площа, ступінь изрезанности, форма, характер кордонів), зв’язки з умовами навколишнього середовища, вік грунтів.

За формою ЕПА бувають кільцеві, округлі, полосчатиє, деревоподібні, лінзовідние, струменистий та ін Класифікаційне положення і ступінь відмінності у властивостях грунтів визначають контрастність різних ЕПА, а морфологія ареалів і співвідношення площ – їх складність (частоту зміни і ступінь різноманітності), що оцінюється по співвідношенню зональних і інтразональні грунтів. Ступінь неоднорідності ареалу обчислюють як добуток коефіцієнта складності і контрастності. З цією метою розраховують і коефіцієнт розчленованості території за формулою

14.)Дернові грунти – результат прояву дернового процесу грунтоутворення. Теорія цього процесу розроблена В.Р.Вільямсом, І.В.Тюріним та іншими вченими. Дерновий – це процес, що відбувається під впливом трав'янистої рослинності й призводить до формування грунтів з добре розвиненим гумусовим горизонтом. Суть його полягає в накопиченні гумусу, поживних речовин і створенні водостійкої агрономічно цінної структури у верхньому горизонті. Причинами цього елементарного грунтового процесу є:

- інтенсивний біологічний кругообіг речовин під трав'янистою рослинністю. Це викликано коротким життєвим циклом рослинності, її високою зольністю й підвищеним вмістом азоту. У результаті кожного року утворюється й попадає в грунт 15-30 т/га фітомаси, що містить 4-10% N, 800-1200 кг/га мінеральних речовин з максимумом Са;

- значна доля коренів від усієї фітомаси (65-95%) – найважливішого джерела гумусу. Коренева система розгалужена, основна її маса знаходиться у верхніх шарах грунту. При відмиранні трав переважна маса органічних залишків попадає безпосередньо в грунт, де тісно контактує з мінеральними речовинами, що сприяє гуміфікації та закріпленню в грунті утворених гумусових речовин;

- значний вміст кальцію в рослинному опаді сприяє створенню реакції середовища, близької до нейтральної, стимулює розпад свіжих рослинних залишків, їх гуміфікацію та закріплення у вигляді органо-мінеральних сполук. Наявність Са – фактор створення агрономічно цінної структури.

Інтенсивність дернового процесу грунтоутворення та його результативність залежать від ряду факторів. Перший з них – продуктивність трав'янистих рослин. Найсприятливіші умови для їх розвитку складаються в лісостепу, північному степу, преріях, заливних луках, дещо меншої інтенсивності досягає їх розвиток в південній частині тайгово-лісової зони, в південному степу, саванах.

Другим фактором інтенсивності дернового процесу є комплекс зовнішніх умов, з яких найважливіші такі:

- умови аерації грунту. Найкращим для накопичення гумусу є контрастний режим аерації та зволоження, коли оптимальні періоди чергуються з надлишково аерованими. При постійній нестачі води гальмуються процеси розкладу, гуміфікації органічних залишків, порівняно інтенсивно йде мінералізація гумусу. В анаеробних умовах органічні залишки консервуються у вигляді торфу й дерновий процес трансформується в болотний;

- характер грунтотворної породи. Найбільш інтенсивно дерновий процес іде при наявності в грунті великої кількості Са, Mg та інших основ, тобто на карбонатній материнській породі.

При найсприятливіших для дернового процесу умовах формуються чорноземи, чорноземоподібні грунти в лісостепу, степу, преріях. З різною інтенсивністю він проявляється також і в інших грунтово-кліматичних зонах, в тому числі і в південній частині тайгово-лісової зони, де під його впливом утворюються дернові грунти.

До дернових відносяться автоморфні грунти з профілем типу Н+Р, потужним гумусованим горизонтом (>10 см), виключаючи такі грунти на сучасних алювіальних, вулканічних і кріогенних породах та злиті. Дернові грунти є зональними для південної частини тайгово-лісової зони (наприклад, Полісся України), але можуть зустрічатись у лісостепу та степу. У тайгово-лісовій зоні вони розташовуються серед дерново-підзолистих і підзолистих грунтів. Багато цих грунтів у Прибалтиці, Польщі, Німеччині, Нечорнозем'ї Росії, Східному Сибіру тощо. У світі їх площа складає біля 9 млн. га, на Україні – біля 1 млн. га, в т.ч. біля 0,4 млн. га розорано.

Умови грунтоутворення: рослинність трав'яниста лугова або лісова з добре розвиненим трав'янистим покривом за умови карбо-натності материнської породи чи близького залягання жорстких грунтових вод; грунтотворні породи – переважно карбонатні (елювій вапняку, мергелю, доломіту), але можуть бути й безкарбонатні будь-якого генезису, рідко – леси чи лесоподібні суглинки; клімат – бореальний, суббореальний, у більшості випадків – гумідний різного ступеня континентальності; рельєф – різноманітний.

Термін "дернові грунти" введений В.В.Докучаєвим. Головні діагностичні властивості дернових грунтів – наявність добре вираженого Н- горизонту грудкувато-зернистої структури; відсутність або дуже слабкий розвиток будь-яких інших генетичних горизонтів (типу Е, І), високий вміст гумусу (3-15%), висока ємність поглинання (ЄП), близька до нейтральної реакція середовища.

Типова будова профілю така:

Но – підстилка або дернина;

Н – гумусовий, сірий чи темно-сірий, грудкувато-зернистий, пухкий;

HP – перехідний, світліший за попередній;

Р – материнська порода різного генезису.

Дерново-карбонатні грунти формуються на карбонатних породах під широколистяними та змішаними лісами з добре розвиненим трав'яним покривом в умовах гумідного клімату. На території країни їх найбільші площі розташовуються в західній частині Полісся, окремі масиви – у лісостепу. Висока насиченість карбонатами материнських порід в умовах лісової зони є перешкодою для розвитку підзолистого процесу. Профіль (рис. 38) на генетичні горизонти диференційований слабо: Нк+НРк+Рк, потужність його коливається від 10 до 100см, структура грудкувато-зерниста, забарвлення темно-сіре, пухкі, каменисті, найчастіше легкосуглинкові. Кількість гумусу – від 2,5 до 15%, гумус фульватний (Сгк:Сфк = 0,5-0,7), у складі гумусових кислот переважають фракції, пов'язані з Са, тип гумусового профілю рівномірно-акумулятивний. Грунти насичені Са, тому реакція середовища нейтральна або слаболужна, ступінь насиченості основами складає 100%, ЄП досягає 60 мг-екв/100г грунту. У валовому хімічному складі 12-15% становить СаО, з глибиною його вміст зростає. Перерозподілу SiО2 та R2О3 немає. Грунти бідні на мікроелементи.

Рис. 38. Дерново-карбонатний вилугований грунт (доступно при скачуванні повної версії книжки)

В основі еволюції цих грунтів лежить поступове вилуговування СаСО3, за стадіями цього процесу грунти поділяються на підтипи. Типові дерново-карбонатні грунти закипають з поверхні та мають властивості, описані вище. Вилугувані відрізняються вилугуваністю верхнього горизонту: Н+НРк+Рк. Дерново-карбонатні опідзолені грунти вирізняються появою дещо освітленого Не-горизонту в нижній частині Н, під яким формується слабо виражений ілювійований: Н+Не+НРі/к+Рк. Опідзолений горизонт характеризується дещо зниженим вмістом мулу, зменшеною ЄП, ледве помітною присипкою SiO2 В ілювійованому горизонті з'являються зачатки призмоподібної структури, натічні утворення по гранях структурних відмінностей, ущільнення. Валовий аналіз показує елювіально-ілювіальну (Е-І) диференціацію за вмістом SiО2 та R2O3.

Дерново-карбонатні грунти вважаються високородючими, широко використовуються в сільському господарстві, потребують внесення мінеральних та органічних добрив, глибокої оранки.

Дерново-скелетні грунти розповсюджені переважно в правобережному Поліссі, в місцях виходу на поверхню Українського кристалічного щита, тому залягають фрагментарно. Інколи зустрічаються в горах. Грунти розвинені слабо, звичайно короткопрофільні, щебенисті, профіль слабо диференційований: Hq+HPq+PQ. Виділяється гумусовий горизонт сірого забарвлення, грудкувато-зернистої структури, потужністю до 25 см, з багатьма уламками кристалічної породи, що поступово, через шар вивітрених порід, переходить у масивно-кристалічну породу. Гумусу у верхньому горизонті міститься 3-4%, він фульватний (Сгк:Сфк = 0,5-0,6), грунт насичений основами, рН ~7, ЄП ~15-20 мг-екв/100 г грунту. Грунти досить родючі, але через каменястість малопридатні для вирощування сільськогосподарських культур.

11.)Болотні грунти широко розповсюджені на земній кулі в різних природно-кліматичних зонах, але головні їх площі знаходяться в тундрі, бореальних і тропічних лісах на великих водно-акумулятивних рівнинах (площа складає майже 392 млн. га). На Україні площа боліт і заболочених земель становить приблизно 5,5 млн. га,а власне боліт – 1,17 млн. га. Найбільші площі боліт знаходяться в Поліссі, Лісостепу, Карпатському регіоні. Заболоченість території України зменшується, загалом, з північного заходу на південний схід.

Причиною максимального утворення боліт у Поліссі є знижена рівнинна поверхня території, високий рівень залягання грунтових вод (0,2-5м), повільний річковий стік, розтягнуті весняні повені, велика кількість опадів, зменшена сонячна радіація тощо. Великою заболоченістю характеризуються: Нечорноземна зона Росії, Західносибірська низовина, Далекий Схід, Білорусь, країни Прибалтики.

Утворення боліт, за В.Н.Сукачовим, може йти двома шляхами: заболоченням суші й заростанням (наростанням) водоймищ.

Заболочення суші відбувається за рахунок, в основному, особливих геоморфологічних умов, поселення специфічної рослинності та дії людини. Серед гідроморфічних умов слід відзначити такий їх комплекс: велика кількість опадів при малій випаровуваності (Кз>1), знижені ділянки місцевості з утрудненим стоком води, рівнини з відсутнім стоком, місця виклинення грунтових вод.

Рослинний фактор відіграє суттєву роль у формуванні боліт. Часто заболочуються лісові хвойні масиви. Це пов'язано з утворенням під хвойною рослинністю щільного І- горизонту як передумови застою вологи. У таких місцях поселяється вологолюбна рослинність, а в кінцевому результаті і сфагнові мохи, які, маючи вологоємність 1500-3000%, сприяють подальшому перезволоженню поверхні грунту й утворенню болота, в надрах якого знаходяться залишки лісової рослинності.

Негативна діяльність людини з вирубки лісу, а також лісові пожежі різко змінюють гідрологічний режим території, сприяючи її заболоченню.

На території України формування болотних грунтів відбувалось переважно завдяки процесам поступового замулення, обміління та заростання (наростання) водоймищ рослинністю.

Заростання властиве водоймам з похилими берегами. Рослини-торфоутворювачі формують концентричні пояси: найглибші ділянки займають водорості, потім – занурені у воду рослини (ряска, тілоріз, рдест), ближче до берега – водяні лілії, очерет, комиш, великі осоки, біля берега – дрібні осоки. Кожен пояс рослинності відкладає на дні водоймища органічні залишки специфічного ботанічного складу. Заповнюючи водойму, ці кільця зсовуються до центру, а шари торфу однакового ботанічного складу утворюють у тілі болота похилені до центру пласти.

На дні водойми осідає велика кількість відмерлих тварин і рослин, планктону. Вони змішуються з мінеральними частками й формують щільну драглеподібну масу – сапропель, потужністю 10-15 см. Він жовтий, сірий, бурий і навіть чорний із зеленкуватим відтінком; поступово ущільнюється, утворюючи сапропеліт і сапропелеве вугілля.

Отже, за 5-100 років водоймище, залежно від його розмірів, може повністю заповнитись органічними залишками й утворитись болото.

Якщо береги водоймища круті й достатньо захищені від вітру, йде наростання на відкриту водну поверхню мохового покриву, поселення на ньому осоки, шейхцерії тощо. Потім розвиваються болотні чагарники. Утворюється так звана сплавина, яка поступово ущільнюється, розростається й вкриває водну поверхню. При цьому таким болотам властиві "вікна" – невеликі ділянки водної поверхні.

Утворення боліт, крім оглеєння мінеральної маси, характеризується ще й торфоутворенням – накопиченням на поверхні ділянки напіврозкладених рослинних решток. Причина цього явища – сповільнена їх мінералізація й гуміфікація в умовах надлишкового зволоження й нестачі кисню. В анаеробних умовах утворюються проміжні продукти розкладу у вигляді низькомолекулярних органічних кислот, які ще більше пригнічують життєдіяльність мікроорганізмів, що мінералізують і гуміфікують рослинну масу.

На відміну від гумусоутворення, при торфоутворенні біологічний кругообіг речовин загальмований, зольні елементи й азот слабо залучаються в нові цикли, тому в торфі спостерігається нестача елементів живлення рослин. У більшості випадків постійний анаеробіозис характерний тільки для нижніх шарів торф'яного болота, у верхніх його горизонтах періодично виникають аеробні умови, тому там можуть формуватись горизонти сильно розкладеного торфу (ТН) або навіть мінералізованого (ТС).

Торфоутворювачами можуть бути різні рослини: трави (осока, пушиця, очерет, війник, шейхцерія, рогоза, хвощі, папороті), чагарники (багно, голубиця, підбіл, журавлина, верба), дерева (вільха, береза, сосна, ялина), мохи (білі сфагнові, зелені гіпнові, зозулин льон). Видовий склад рослин-торфоутворювачів характеризується поняттям ботанічний склад торфу. Виділяють за ним такі види торфу й роди торф'яних грунтів: деревинний, деревинно-осоковий, деревинно-моховий, сфагновий тощо. Від ботанічного складу значною мірою залежить здатність торфу мінералізуватись, а значить – і властивості торф'яних грунтів. Найшвидше мінералізуються мохові торфи, най-повільніше – деревинні.

Зольність торфу – процентний вміст в ньому зольних елементів. Порівняно з іншими грунтами, вміст зольних елементів у торфі дуже низький (0,5-20%о), а в мінеральних – 80-99%. Згідно з останньою класифікацією торф'яних грунтів за зольністю вони поділяються на: малозольні (<12% золи); середньозольні (12-30); багатозольні (30-50); мінерально-органічні (50-70); органо-мінеральні (70-85); доцільно також виділити горілий торф (>85%).

Ступінь розкладу торфу – співвідношення між розкладеним органічним матеріалом (темною аморфною масою) і тим, який зберіг свою рослинну клітинну структуру. Визначається морфологічно під мікроскопом: слаборозкладені (5-20%о); середньорозкладені (20-40); гуміфіковані (40-60); перегнійні (60-80); мінералізовані (>80%).

Залежно від водного режиму, гідрохімічних умов, характеру рослинності й ботанічного складу торфу, виділяють три типи боліт: низинні, перехідні та верхові. Виникнення цих трьох типів найкраще простежується за еволюцією болота, що утворилось при заростанні водойми. У даному випадку стадії еволюції такого болота збігаються з типами боліт.