19. Філософія життя – загальна характеристика та погляди.

Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон (1859-1941) та інші.

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу. Витоки філософії життя знаходять у багатьох досократиків, особливо у Емпедокла (V ст. до н. е.) та стоїків (ІІІ до н. е. – І ст. н. е.). Не менш значні праці німецьких натурфілософів, зокрема Парацельса (1493-1541), Ван-Гельмонта Старошого (XVI ст.), німецьких ідеалістів (особливо Шеллінг), представників романтизму та біологізму. На межі XIX та ХХ століть життя розуміється як абсолютний нескінченний порив світу, який, на відміну від матерії та свідомості, активний та різноманітний у вічному русі. Життя не можна зрозуміти ні почуттями, ні розумом, а тільки інтуїтивно. На цих основних уявленнях і формується філософія життя як напрямок, у рамках якого філософи, спираючись на безпосередні переживання (без опори на теоретичне знання), досліджують питання сенсу, мети, цінностей життя. Зрозуміти життя з нього самого – ось девіз представників філософії життя. Тому геть від інтелекту – пізнаємо життя на основі почуттів та інстинктів. Відмовитись від будь-якого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя «з нього самого». Тому, замість понять та «механіцизму» ромірковування про життя проголошувався перехід до його бачення та творення.

20. Філософські погляди ф. Ніцше.

Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рационального обоснования поступков.

Стиль философствования [править]

Будучи филологом по образованию, Ницше большое внимание уделял стилю ведения и изложения своей философии, снискав себе славу выдающегося стилиста[9]. Философия Ницше не организована в систему, волю к которой он полагал недостатком честности[10]. Наиболее значимой формой его философии являются афоризмы, выражающие запечатлённое движение состояния и мысли автора, находящихся в вечном становлении[9]. Причины подобного стиля однозначно не выявляются. С одной стороны, такое изложение связано с желанием Ницше длительную часть времени проводить в прогулках, что лишало его возможности последовательного конспектирования мыслей. С другой стороны, свои ограничения накладывала и болезнь философа, не позволяющая долго смотреть на белые листы бумаги без рези в глазах. Тем не менее, афористичность письма можно назвать следствием осознанного выбора философа, результатом последовательного развития его убеждений.[11] Афоризм как свой собственный комментарий разворачивается лишь при вовлечении читателя в постоянное переконструирование смысла, выходящего далеко за пределы контекста отдельного афоризма. Это движение смысла не может никогда закончиться, адекватнее передавая опыт жизни.[12][13]

Здоровое и упадочное [править]

В своей философии Ницше развивал новое отношение к действительности, построенное на метафизике «бытия становления», а не данности и неизменности. В рамках подобного взгляда истина как соответствие идеи действительности более не может считаться онтологическим основанием мира, а становится лишь частной ценностью[14]. Выходящие на первый план рассмотрения ценности вообще оцениваются по их соответствию задачам жизни: здоровые прославляют и укрепляют жизнь, тогда как упадочные представляют болезнь и разложение. Всякий знак уже есть признак бессилия и оскудения жизни, в своей полноте всегда являющейся событием. Раскрытие смысла, стоящего за симптомом, позволяет обнаружить источник упадка. С этой позиции Ницше предпринимает попытку переоценки ценностей, до сих пор не критично подразумеваемых в качестве самих собой разумеющихся.[9]

Дионис и Аполлон. Проблема Сократа [править]

Источник здоровой культуры Ницше усматривал в дихотомии двух начал: дионисийского и аполлонийского. Первое олицетворяет собой необузданную, роковую, пьянящую, идущую из самых недр природы страсть жизни, возвращающую человека к непосредственной мировой гармонии и единству всего со всем; второе, аполлонийское, окутывает жизнь «прекрасной кажимостью сновиденческих миров», позволяя мириться с нею. Взаимно преодолевая друг друга, дионисийское и аполлонийское развиваются в строгом соотношении. В рамках искусства столкновение этих начал приводит к рождению трагедии. Наблюдая за развитием культуры Древней Греции, Ницше заострил внимание на фигуре Сократа. Тот утверждал возможность постижения и даже исправления жизни посредством диктатуры разума. Таким образом, Дионис оказался изгнанным из культуры, а Аполлон выродился в логический схематизм. Совершённый насильный перекос и является источником кризиса современной Ницше культуры, оказавшейся обескровленной и лишённой мифов.