4. Особливості Віденської системи міжнародних відносин.

Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І і встановлено нову — Віденську систему міжнародних відносин. По розгромі наполеонівської імперії, 30 травня 1814-го підписано Паризький мир між Францією і країнами-учасниками 6-ої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу усіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814-го й закінчилися 9 червня 1815-го. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі с переможцями Наполеона — Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.

Задля участі у конгресові прибули 2 імператори (російський та австрійський), 4 королі (Пруссії, Данії, Вюртемберґу й Баварії), 2 спадкових принци, 3 герцоги, 215 князів, не рахуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.

Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К.Меттерніх та Ш.Ф.Талейран, що презентував переможену Францію.

Таких блискучих і багатолюдних дипломатичних зборів в Європі доти не відбувалося. Ясна річ, що кожен представник волів урвати якнайбільше, не зважаючи на права і прагнення інших учасників.

Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того позиція Меттерніха, що виступив у ролі посередника, балансувала між Францією і Росією, тож він і отримав можливість впливати на хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало відігравала на суперечностях між союзниками, Франції дозволили фактично нарівні з державами-переможницями брати участь у переговорах.

Усі питання обговорювалися на раді п’яти держав, на неофіційних прийомах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були утворені: комітет з італійських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії про свободу навігації, про відміну работоргівлі, статистична та ін.

По найважливіших питаннях були засновані спеціальні комітети/комісії. Переговори велися в обстановці свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лин назвати ці збори дипломатів і государів “танцюючим конґресом”; 1000 ліврів у день офіційно було асигновано на втіхи та свята для учасників. Однак за усім цим галасом й розгулом велася складна дипломатична гра.

Внаслідок роботи конгресу укладено ряд договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу.

Однією з найважливіших особливостей Віденського конгресу було охоплення ним усіх європейських держав єдиною системою міжнародних угод. Росія, Велика Британія, Франція і німецькі держави доти ніколи не були зв'язані подібними договорами. Система відносин, створена на Віденському конгресі, в основних рисах проіснувала до 1850-х років

Головними завданнями Віденського Конґресу були:

Відновлення засад державного устрою, що існували в Європі до Великої Французької Революції;

Відновлення феодальних порядків з реставраціями правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном.

Затвердження військової поразки Франції, ії дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємогарантій.

Переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

У більшості цих питань представники усіх держав дійшли до згоди, але у питанні задоволення територіальних вимог думки розійшлися.

9 червня 1815-го затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п’яти років до акту приєднались 53 європейські країни, останньою була Баварія, що приєдналась у травні 1820-го. Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що повинне було виступати противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія була посилена: її кордони були розширені. Швеція отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північному заході Апенінського півострова через повернення Савойї й Ніцци посилено Сардінське королівство, що на його території знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи уздовж берега Середземного моря. Східніше Сардінського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що становили собою плацдарми проти Франції.

Заключний акт Віденського конґресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможцями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившися на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки й о. Цейлон.

Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами; ще й отримала перевагу в Німеччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини — Рейнську провінцію і Вестфалію — що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства по прикордонних і міжнародних річках, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився не в змозі цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму у відношенні німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360-ти дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конгрес вперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріпили кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стало співробітництво Великої Британії, Росії, Австрії і Пруссії. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четвертний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815-го укладено нову угоду Росії з Францією, Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792-го року, було укладено у травні 1814-го), який був ще несприятливішим для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790-го року, ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Окрім того Франція повинна була до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.

Підсумовуючи, зазначаємо: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав — Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904-го Росія, Англія та Франція уклали договір Антанти (від франц. Entente — угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906-го секретні домовленості Британії та Франції визначили умови їхнього військового співробітництва.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Англії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907-го підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афґаністані, Тібеті. Британсько-російська угода 1907-го закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Метою блоків був, повторюємо, переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично призвели до руйнування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої Світової війни