19. Жанр видіння

Видіння супроводжуються найчастіше описами надприродних явищ, що уособлюють гнів та силу Бога. Видіння займає проміжне місце між богословською та художньою літературою. Видіння в собі поєднує біблійну традицію, античну теорію ( роман – подорож і зустрічі). Мета видіння – дидактична (виховна) – допомагала священику вплинути на паство. Персонажами видіння були відомі історичні особи (Карл ІІІ). Одним з найвідоміших творів цього жанру є «Божественна комедія» Данте. Мотиви видіння – подорожі у потойбіччя, історія в історії. У видіннях рай постає перед читачем: едемський сад – людина до гріхопадіння; Ерусалим – християнство, іудеї, мусульманство.

20. Житія́ — життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання Ж. було неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості.

Жанр сформувався до 10 століття. Подається весь життєвий шлях героя. Головний герой – ідеалізований (мученик, незаймана діва). Притаманна чітка форма оповіді. Нагадує авантюрний роман. З 12 століття, цьому жанру властивий мотив чуда.

Церковно-службовим призначенням Ж. обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой Ж. мав був слугувати зразком подвижника во славу церкви, в усьому походити на інших святих. Традиційною була композиція Ж : розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, істово віруючого, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. Агіографи охоче запозичають з інших Ж. і сюжет, і окремі колізії. Однак героями Ж. були, як правило, реальні люди (за винятком Ж. перших християнських мучеників), і тому саме в Ж. яскравіше, ніж в інших жанрах давньої української літератури, відбилося і реальне життя. Особливо сильно ця риса Ж. виявлялася в обов'язковому для них розподілі чудес. Більшість житійних чудес являє собою протокольно-діловий запис про зцілення хворих і стражденних людей від мощів святого або по молитві до нього, про допомогу святого людям у критичних ситуаціях, але чимало серед них життєво яскравих гостросюжетних оповідань.

Одним з відомих творів даного жанру є Житіє Олексія, чоловіка Божого — перекладна агіографічна пам'ятка, з XII ст. мала широке поширення в українській, білоруський та російській книжності і фольклорі.

Ж. присвячено християнському подвижникові Олексію. Сказання про нього відомі всім християнським літературам; грецька версія Ж. відома в списках X — XII ст., з неї і здійснений слов'янський переклад.

Найбільшою популярністю користувалася література житійна, або агіографічна, через посередництво якої церква намагалася дати своїй пастві зразки практичного втілення абстрактних християнських положень. Автор житія, агіограф, переслідував насамперед завдання дати такий образ святого, який відповідав би уяві про ідеального церковного героя. З його життя бралися тільки такі факти, які відповідали цьому уявленню, і замовчувалося все те, що не відповідало уявленню. Іноді видумувалися такі події, яких не було у житті святого, але які потрібні були для його прославлення; іноді факти з життя одного святого приписувалися іншому, про якого було мало відомостей. Наприклад, у практиці давньоруської агіографії були випадки, коли при написанні житія якого-небудь святого запозичувалося те, що говорилося про того самого візантійського святого.

Житіє Олексія, подібно до інших пам'яток давньоруської літератури, і житійної зокрема, піддавалося редакційній обробці аж до XVII ст. Житіє вплинуло на цілу низку творів нашої оригінальної літератури, лягло в основу популярного духовного вірша і драми. Зацікавлення житієм Олексія в давнину пояснюється ще й тим, що в ньому розповідалося про життя людини, яка своєю зневагою до всього того, чим жила багата, іменита верхівка, викликала симпатії тих, хто не належав до вибраного кола. Захоплював у цьому житії і загальний ліричний тон, жива діалогічна мова, ліричні плачі-монологи тощо.