13. Поясніть як середньовічною свідомістю сприймався час і простір

Часо-просторові уявлення тієї доби підпорядковані її символічному та ієрархічному модусу світовідчуття. Час і простір – визначальні параметри існування світу і засадничі форми людського досвіду, саме в їхніх координатах конструюється і літературний твір. На відміну від сучасного розуміння часу та простору як абстрактних понять, для середньовічної людини обидві ці категорії мали емоційно-поцінувальне насичення: і час і простір не існували для них самі по собі, а лише як «добрий» або «поганий», «сакральний» чи «профанний».

Час для неї – момент вічності, він належить Богові, отже, всі спроби оволодіти часом – виміряти його або здобути з нього зиск – слід вважати гріховними. В цю добу на архаїчну віру в те, що час рухається «по колу», в середині котрого відбувається міфологічне «вічне повернення» (циклічний час), накладається породжене християнством уявлення про рух світу у певному напрямку, від створення до закінчення. Друге пришестя Христа принесе «кінець часу»

Але в межах ціє моделі існувало багато різно наповнених часів – аграрний, церковний, «час купців» тощо. Для памяток як усної так і писемної словесності наслідками саме такого сприйняття часопростору стала їхня принципова фрагментарність, коли описи різних місць, наприклад, в «Старшій Едді», не утворюють єдиного образу світу , а різні епізоди не організуються у хронологічно звязну оповідь. Коли в епічному творі упродовж певного періоду не відбувається зовнішніх подій, цей «порожній час» ніби призупиняється – герої «Пісні про Нібелунгів» аніскільки не постарішали за ті роки, що Кримхільда спокійно жила у шлюбі з Аттілою; лише коли запрошення братами відвідати її знову призводить дію у рух, починає рухатися і час.

Як бачимо, судячи з розглянутих вище категорій та параметрів культури Середньовіччя, вона виглядає мало не суцільною протилежністю нашому типу культури.

15. Жанри, які з’явились в добу середньовіччя

В історії середньовічної літератури чітко виокремлюються такі групи явищ:

художня словесність племен, що безслідно зникли (галли, готи, скіфи тощо);

літератури Ірландії, Ісландії тощо, що пережили лише тимчасовий розквіт;

література майбутніх націй — Франції, Англії, Німеччини, Іспанії, Київської Русі;

література Італії, яка послідовно виросла з традицій доби пізньої античності і завершилася творчістю Данте. Це також вся латиномовна література, включаючи твори Каролінзького Відродження першої половини 9 століття у Франції та Оттонівського Відродження 10 століття у Священній Римській імперії.

література Візантії.

Окремо розглядають середньовічні літератури народів Сходу, хоча вони мають певні паралелі і взаємовпливи з європейською середньовічною літературою. Своєрідним «містком» між двома культурами у середні віки була Візантія.

За тематикою можна виділити такі типи:

«література монастиря» (релігійна);

«література родової общини» (міфологічна, героїчна, народна);

«література лицарського замку» (куртуазна);

«література міста».

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

Класичний епос

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

Лицарська література

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).

Міська література

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).

Відповідно, жанри міської літератури відповідають новим запитам споживачів – їх можна умовно поділити

На науково-дидактичні (приклади, зерцання, видіння) та коміко – сатиричні (французькі фабльо та німецькі шванки, тваринний епос).

Саме в містах пробуджується після довгого сну драма. Літургійна драма дала поштовх для розвитку основних видів середньовічної драматургії – містерії (13 ст. В Англії та Франції), міракля( 13 ст. Франція)та мораліте (15 ст. У Франції та Англії).