48.Специфіка фабліо (на прикладі тексту титам)

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартомТематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має ант'ифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях спокутують звичайно власне клірики. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі. Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф.Текст «Титам»-естетизація новелістичної фольклорної казки з протистоянням багатої та бідної селянських родин і переможним крутійством бідної. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження.Таку повчальну частину ми бачимо в фабліо «Титам» «Бог вссе в короткий срок свершает:За горем смех он посылает,А кто счастлив был утром-тот,Глядь,вечером уж слезы льет».В цьому тексті піднімається тема бідності,багатства та скупості.На мою думку,також висвітлюється тема релігії(висміюється).

49. Шванк – це німецький варіант жанру фабліо (оповідання в віршах). Генеза шванку в тих самих писемних і фольклорних джерелах, що й фабліо, але французькі наративи, у свою чергу, теж були зразками для німецьких майстрів красного письменства. На початку своєї історії шванки мали віршову форму, потім – прозову. Біля витоків жанру стояв віршовий цикл німецького поета Штрікера («Піп Аміс»). Найвищим досягненням жанру у наступні віки був прозовий цикл про Тіля Уленшпігеля. Шванк більш різко опонує куртуазній літературі, ширше вводить побутове тло, натуралістичні, матеріально-фізіологічні мотиви, крутійство, еротику; у стилістичному плані більше тяжіє до анекдоту.

Фарс – комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами. Фарс у 15 столітті знаходить свою незалежність, а в наступному столітті стає панівним жанром у театрі та літератури. Основною стихією фарсу була не свідома політична сатира, а невимушене і безтурботне зображення міського побуту з усіма його скандальними подіями, непристойністю, грубістю і веселощами. У французькому фарсі часто варіювалася тема скандалу між подружжям.

50. «Роман про Троянду» - це мотив сновиди. Поет раннім травневим ранком виходить в сад. Травень для середньовічних людей – це пора кохання. Сад радощів буття – земний рай, приступний лише для вибраних і тільки через посередництво кохання. Алегоричні персонажі: Привітання, Солодкий погляд, Оманливість, Зломовність, Побоювання, Сором’язливість, Страх – стоять в одну шерегу з суто середньовічними зображеннями чеснот та хиб у людському вигляді. Троянда – символ коханої, яку шукає герой. Вона є ідеальною, даною з неба.

51. Основна сюжетна лінія в «Романі про Ренара» - це неприємна ворожнеча лиса Ренара з вовком Ізенгріном. Ренар – головний порушник спокою, бешкетник. Саме бешкетництво надає образу Лиса неповторних народних рис. Але саме воно часто робить його безжальним та жорстоким. Інші тварини менш індивідуалізовані, і їхні характери не настільки докладно розроблені в «Романі». В них підкреслюється лише якась одна домінантна риса. Півень Шантеклер – войовничий та хвалькуватий. Кіт Тибер – хитрий, борсук Гринбер – хитрий. Віслюк Бернар – дурний.

53. Європейська балада, зародившись як літературний жанр ще наприкінці першого тисячоліття нашої ери, пройшла складний шлях розвитку. ЇЇ походження неможливо звести до якогось одного джерела, витоки та ґенезу цього дивного жанру можна знайти і в усній народній творчості, і в міфології, і в середньовічному героїчному епосі, і в історії. Середньовічні провансальські, італійські та давньофранцузькі балади виявляють зв’язок з весняними хороводними піснями любовного змісту. Музика, танок та спів від початку виступали в баладі як самостійні мистецтва, надаючи даному типу балади особливої художньої завершеності. Разом з тим, у багатьох народів Європи балада вже на ранніх стадіях втратила зв’язки з танцем або навіть не мала їх від початку. Найдавніший шар європейських балад сюжетно багато в чому перегукується з епізодами міфологічного, тваринного або героїчного епосу. Народна балада, активно розвиваючись упродовж багатьох століть, постійно вбирала в себе та переробляла різного роду матеріал, черпаючи його з усних переказів та письмових джерел або безпосередньо з життя. З точки зору розмаїття сюжетів та характеру їхньої обробки, балади можна визначити як оповідні пісні (або вірші) з драматичним розвитком сюжету.

54. На мою думку, поезія вагантів все таки вихована на запереченні цінностей. Основні теми та мотиви поезії вагантів – студентське життя (оскільки серед них було багато студентів, які не довчились в університеті), радощі плоті, кабацький розгул, зіпсованість світу, мінливість долі, що часто набувала метафори «колесо Фортуни». Але світобачення вагантів було певною мірою дуалістичне. З одного боку, вони уславлювали радощі життя, з другого – ставилися до життя та свого місця в ньому (чи точніше відсутності такого місця) з гіркою іронією. Ліриці притаманна пародійність щодо лицарської л-ри, а також травестування та зниження церковно-релігійних жанрів.

55. Щодо кінця Середньовіччя в істориків немає єдиної думки. Пропонувалося вважати таким: написання «Комедії» Данте Аліг'єрі (1321) , падіння Константинополя (1453), винахід друкарства (середина XV століття), відкриття Америки ( 1492), початок Реформації (1517), початок Англійської революції (1640), кінець Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир і зрівняння в правах католиків і протестантів за принципом: чия земля, того і віра в 1648 році. Прихильники так званого Довгого Середньовіччя, ґрунтуючись на даних про розвиток не правлячої еліти, а простого народу, вважають закінченням Середньовіччя, що спричинило за собою зміни у всіх шарах європейського суспільства, Велику французьку революцію. В останні роки вітчизняна медієвістика відносить закінчення періоду Середньовіччя до середини або кінця XV - початку XVI століть. Найбільш вірним є розгляд Середньовіччя одночасно і як всесвітнього процесу, і як явища, що мав у кожній країні свої особливості і свій період. Наприклад, якщо італійські історики вважають початком Нового часу XIV століття, то в Росії початок Нової історії прийнято відносити до кінця XVII і перших десятиліть XVIII століття. Розбіжності у хронології епохи і неможливість застосування терміна Середньовіччя до всіх держав світу підтверджує його умовний характер.