44.Схарактеризуйте,у чому проявлялася амбівалентність та карнальність лірики вагантів і голіардів(на прикл.Аналізу певних творів.)

амбівалентність (діаметрально протилежна двоспрямованість): заперечення-ствердження, знищення-відродження. Однак, незважаючи на бідність, ваганти (так їх назвали, бо латиною vagantes — бродячі люди) були напрочуд веселими, життєрадісними, як і їхня поезія. Вони безтурботно виспівували: «Геть книжки виснажливі! Годі нам учитися! Юні нерозважливій личить веселитися! А до знань на схилі віку можна причаститися!» Ці рядки співали латиною, знання якої було і є ознакою високої освіченості. Отже, така «зневага» до книжок і знань була літературною грою вагантів. Самі ж вони були високоосвіченими людьми, які без книжок не уявляли свого життя. Відкинувши усі риси куртуазної манірності, ваганти у своїх поезіях виявляли глибоку ерудицію і розкутість думки. Поезія вагантів взагалі виховувала вільнодумців, яким в усі часи судилося розхитувати підвалини пересіченості і закостенілості. Це на перший погляд їх вірші легкі і безтурботні, насправді кожний з них добре був обізнаний в античній літературі і Святому Письмі, а тому по можливості намагався інкрустувати свій текст цитатами, парафразами, натяками тощо – і все це пристосовував до пісенних мелодій. Поезія вагантів відрізнялася глибиною, широтою поглядів на світ. Отже, самі ваганти були людьми освіченими, допитливими, сягали вершин науки, аби отримати заповітну чорну шапочку, а з нею і стабільне становище в суспільстві. Як говорили про себе ваганти, вони були своєрідним орденом на кшталт рицарського, до якого зараховували геть усіх з усіхусюд, готових не лише вчитися і мандрувати, а ще й насолоджуватися життям, любити, пити вина, висміювати суспільні вади. Вони створили свої закони, свою мораль і спосіб життя. Дух свободи і жадоба насолод у поєднанні з відсутністю грошей не давали їм спокою. Так виховувалося вільнодумство.Амбівалентність у творах: «Орден вагантів», «Безтурботна пісня»Тобто,в одній пісні вони оспівують освіченість,прагнення до знань,а в іншій закликають відкинути книжки,щоб насолоджуватись життям.

45.Жанри ліричної поезії.

Ліричні жанри — це типи літературних творів, які притаманні ліриці.Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: балада, гімн, сонет, ода, дума, елегія, романс, пісня, вірш і т. д.Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності.

Балада (ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Балади бувають:Історичні,міфологічні,ліричні,трагедійні,розбійницькі,сімейно-побутові. Головні ознаки народної балади:жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;зосередження уваги на моральних проблемах;напружений сюжет;легендність та фантастичність;драматична, часто несподівана розв'язка;присутність оповідача;використання діалогів і повторів;невеликий обсяг.

Пі́сня — словесно-музичний твір, призначений для співу.Основні показники пісні як жанру лірики — строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрен), виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова; найдавніший, традиційний різновид лірики: користується найрозмаїтішими мовними засобами, передає найтонші переживання.Сьогодні розрізняють пісню фольклорну, пісню як жанр писемної поезії та пісню як самостійний вокально-музичний твір. За жанрами пісні фольклорні бувають: трудові, обрядові, календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові), колискові, весільні, похоронні, історичні, баладні, коломийки тощо.

Сонет (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування. Попри ніби закам'янілу тісну форму, сонет містить у собі достатньо сприятливих для висловлення почуття й думки даних: зручний для версифікації й читання розмір — в італійців так звана ендекасилаба (одинадцятискладник), якому в українській поезії відповідає 5-стопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень.

У цілому, сонет сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин має бути синтаксично викінченою, рими — точними і дзвінким, рекомендується регулярне парокситонно-окситонне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих за ліричним сюжетом).

Елегія (грец/ — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. В античній поезії – вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.

Вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру.Смуток, меланхолія.

Епіграма (грец. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). В еллінську добу епіграма вживалася як напис на вівтарях, сприймалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі. До епіграми зверталися Платон, Сапфо, Анакреонт, Симонід Кеоський, Мелеагр, а в римські часи — Марціал, Ювенал та інші, де епіграма набуває чітких ознак сатиричного твору.

Гі́мн (грец. — похвальна пісня) — урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами: прапором, гербом тощо). Як жанрова форма поезії еволюціонував з культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества (Єгипет, Месопотамія, Індія). В добу Середньовіччя знаний як хорал.

Вірш - елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю.

В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія».