5. Економічні концепції монетаристів

У 50- 60-х роках XX ст. лідируючого значення в неолібералізмі набув напрямок, що отримав назву монетаризм, найбільш активними представниками якого стали економісти Чикагської школи на чолі з професором університету м. Чикаго Мілтоном Фрідменом (нар. 1912 р.), лауреатом Нобелівської премії (1976 р.), автором численних робіт, серед яких найбільш відомі: «Кількісна теорія грошей» (1956 р.), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960рр.» (1963 р., у співавторстві с Анною Шварц), «Свобода вибору» (1980 р.) та ін. Популярність монетаристів була обумовлена насамперед тим, що вони виступили з критикою кейнсіанства в період його найбільш гострої кризи і запропонували практичні рекомендації, якими небезуспішно скористалися деякі консервативні уряди та міжнародні економічні організації.

Монетаризм – це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль в процесі стабілізації ринкової економіки.

Основні ідеї монетаризму:

- Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм та їх вплив на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальну роль в циклічному розвитку економіки.

- Різко виступають проти державного втручання в хід економічного розвитку, і вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринкового саморегулювання. Ринкова економіка - це стійка, саморегульована система, яка сама здатна відновлювати свою рівновагу.

- Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, бо рішення уряду запізнюються, приймаються і діють лише тоді, коли економічна ситуація вже приймає інший характер. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситуацію, ніж поліпшують її.

- Державне регулювання допустиме лише по відношенню до грошового ринку, де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на позичковий відсоток, дію банківської системи. При цьому грошова політика держави повинна носити довгостроковий характер.

- Всі гроші повинні бути зароблені, а не просто отримані. Тому необхідно зменшити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які мають право їх отримувати.

- Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державні підприємства, передавши їх в приватну власність. Монетаристи різко критикують державну освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.

Вихідним методологічним посиланням монетаризму було твердження про те, що ринкова система здатна автоматично на основі саморегулювання приводити себе до стану рівноваги. Вона має внутрішній механізм, який амортизує вплив зовнішніх чинників, і головну роль в цьому механізмі відіграють ціни, орієнтуючись на які, виробники визначають обсяги випуску продукції, а споживачі — обсяги закупівель. Але основним і практично єдиним фактором, що визначає рівень і динаміку цін, є величина грошової маси, тобто кількість грошей в обігу.

Монетаристи, таким чином, взяли за основу своєї концепції постулати кількісної теорії грошей, висунутої ще старою класичною школою (Д. Юм, Д. Рікардо) і розвинутої неокласиками (І. Фішер, А. Маршалл). Неокласичний варіант кількісної теорії представлений насамперед «рівнянням обміну» американського економіста Ірвіна Фішера (1867-1947 рр.):

M*V=P*Q, або М=PQ/V

де

М – кількість грошей, необхідних для обігу;

Q – фізична кількість виробленої продукції;

Р – рівень цін на продукцію;

V – швидкість обертів даної грошової одиниці.

«Тільки гроші – це річ» - такий лозунг М. Фрідмена. Тобто, регулюючи грошову масу, держава має можливість впливати на розвиток національного виробництва через розмір видатків споживачів та фірм.

« Грошове правило » М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приросту грошової маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання валового національного продукту ( ВНП ), тобто 4-5% на рік. Інакше порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже, монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом. Надмірне зростання грошової маси монетаристи пов'язують з великими державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат, передусім - витрат на соціальні потреби.

М. Фрідмен вважає, що регулюючи грошову пропозицію, держава впливає тим самим на позичковий процент, який в свою чергу впливає на рівень інвестицій і розвиток виробництва.

Але грошовим інструментом треба користуватись досить обережно. Монетаристи розрізняють два види інфляції: очікувана ( нормальна ) та непередбачена. Якщо темпи інфляції зростають вище нормального рівня, то треба зменшити грошову масу через зменшення дефіциту державного бюджету і скорочення державних видатків.

М. Фрідмен не погодився з Д.М. Кейнсом відносно характеру кривої сукупного пропонування. Він вважає, що вона носить не горизонтальний характер (за Кейнсом), а вертикальний, оскільки відображає ситуацію в довгостроковій перспективі, коли економіка країни працює на повну виробничу потужність. Тому збільшення сукупного попиту на вертикальній прямій сукупного пропонування може привести до інфляції попиту.

Монетаризм як система економічних поглядів став альтернативною кейнсіанській концепції у зв’язку з неспроможністю останньої вирішити проблеми економічного розвитку, які виникли в США і інших країнах в 50-60-х роках ХХ ст.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію і передусім в теорію грошей полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.