3. Зрівняльний розподіл, відсутність соціальної нерівності.

На Утопії верховний орган держави — сенат веде облік усьо­го, що виробляється в окремих районах. Вся вироблена про­дукція розподіляється із суспільних складів відповідно до вста­новлених переліком необхідних потреб і норм споживання.

4.Строга регламентація та обов'язковість праці для всіх, поєднання занять фізичною та розумовою працею. Утопійці працюють 6 годин на добу відповідно до певних доручень, ви­конання яких перевіряється спеціальними виборними поса­довими особами — сіфогрантами, "головна і майже єдина спра­ва" яких полягає у тому, щоб "турбуватися і стежити, щоб ніхто не сидів без діла". Решту часу жителі Утопії присвячу­ють заняттям наукою та мистецтвом, оскільки "держава ця так влаштована, що найважливішою є одна мета: наскільки дозволяють суспільні потреби, позбавити всіх громадян від тілесного рабства і дарувати їм якомога більше часу для ду­ховної свободи і просвітництва". Важку роботу на острові виконують раби і найманці з сусідніх країн. При цьому утопійці "роблять рабами тих, хто допустив ганебний вчи­нок, або ж тих, хто в чужих містах засуджений до страти за злочини".

5.Сімейно-ремісничий уклад господарського життя; земле­робство як основа господарської діяльності; організація сільськогосподарських робіт за принципом трудової по­винності. На Утопії у всіх чоловіків і жінок без винятку є єдина спільна справа — сільське господарство. При цьому кожен утопієць обов'язково повинен провести на сільсько­господарських роботах два роки, а потім повернутись до того виду ремесла, яким зайнята його сім'я.

Наближена до республіки форма державного устрою, всезагальні вибори посадових осіб, рівність жінок з чоловіка­ми у всіх правах, свобода совісті тощо. "На Утопії є п'ятдесят чотири міста; усі вони великі і розкішні, — писав Т. Мор. — За мовою, звичаями, законами вони однакові; роз­міщення теж у всіх однакове, однаковий у них, наскільки це дає змогу місцевість, і зовнішній вигляд...". До представників раннього утопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ Томазо Кампанелла (1568—1639), автор знаменитої утопії "Місто Сонця" (1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем мона­стирського притулку і заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив "місто Сонця".

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Т. Кампанелли:

• Відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причи­ною крайніх злиднів і багатства, які "роблять людей негідника­ми, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, ...пихатими, гордовитими, невігла­сами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.". Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової не­рівності, оскільки усі спільно володіють речами і не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

• Відсутність грошей, натуральний обмін. Надлишкова продукція, яка виробляється соляріями, продається іноземцям за гроші, але всі угоди купівлі-продажу здійснюються біля воріт міста. У самому місті немає грошей, іноземці допуска­ються сюди лише як гості.

• Зрівняльний розподіл. Все потрібне для життя населення міста Сонця "отримує від общини, і посадові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не отримував більше, ніж йому належить, нікому однак не відмовляючи у необхідному". При цьому "знання, почесті і насолоди є спільним надбанням".

• Примусова обов'язкова праця, розподіл обов'язків відповід­но до здібностей кожного. "В місті Сонця, — писав Т. Кам­панелла, — де обов'язки і праця розподіляються серед усіх, кожному доводиться працювати не більш ніж чотири години на добу; решта часу проводиться в приємних заняттях науками, співбесідах, читанні, розмовах, прогулянках, розвитку розумових і фізичних здібностей, і все це робиться з радістю".

• Державний устрій, заснований на поєднанні духовної і світської влади. "Священик, ім'я якому... "Сонце", — зазна­чається у трактаті, — ...є головою всіх і в світському, і в духовному, і з усіх питань та суперечок він виносить кінце­ве рішення. При ньому перебувають три співправителі: Пон, Сін і Мор, або по-нашому: Сила, Мудрість і Любов"

В ідеальному суспільстві італійського автора жінки зрівняні в правах з чоловіками, навіть військова служба є для них обов'яз­ковою. При цьому "чоловіки і жінки... носять майже однаковий одяг", діти "до трьох років навчаються говорити і вчать абетку", а до десяти років засвоюють всі науки за єдиним підручником "Мудрість", що є кінцевою істиною на всі часи. Згодом вони "...отри­мують посади в сфері тих наук ремесла, в яких вони досягли най­більших успіхів — за вказівкою свого вождя чи керівника".

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення "тися­чоліття царства Христа".

Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справед­ливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформації переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвер­дження "царства Божого" на Землі.

Виступаючи за насильницьке знищення феодального устрою, Т.Мюнцер вважав, що окремі індивіди не можуть мати інтересів, відмінних від інтересів суспільства в цілому. Реформація та усу­нення безвірників, на його думку, покликані були перебудувати світ на основі пріоритетності суспільних інтересів

Німецький утопіст був переконаний, що у майбутньому "цар­стві Божому" не існуватимуть державна влада, класові відмін­ності, приватна власність та нерівність. Загальний добробут буде невпинно зростати на основі спільності майна. Відтак Т. Мюнцер закликав селян до революції, знищення феодалізму, переходу всіх матеріальних благ до рук трудівників, зрівняльного перерозподілу землі та майна тощо. Його заклики до знищення ворогів Христа мали характер проповідей, спрямованих проти розкоші, золота, "ідолів у будинках і скринях".

Аналізуючи концепції А. Сен-Сімона (1760—1825) та його послідовників, необхідно звернути особливу увагу на аргументи, які вони використовують, критикуючи капіталістичний індивідуалізм та обґрунтовуючи доцільність колективізму як особливої форми комунітаризму у виробництві, розподілі, споживанні та управлінні суспільством. Це важливо для глибшого розуміння принципів індустріального та колективістського детермінізму, покладених в основу системи Сен-Сімона.

Важливим внеском Сен-Сімона в метод дослідження є його теорія стадій економічного розвитку. Це пряме свідчення того, що її автор лише частково поділяє погляди класиків на методологію аналізу, зокрема капіталізм він не вважає кінцевою точкою розвитку суспільства. Він формулює проект нової індустріальної системи (як єдності колективізму та високого рівня розвитку промислового виробництва), шлях до якої пролягає через еволюційне трансформування власності.

Проблема трансформування власності в ученні Сен-Сімона, заслуговує на особливу увагу. Центральне поняття його теорії — «колективізм», хоч його сутність і зміст передбачають зовсім інші форми усуспільнення (а саме: кооперування), ніж ті, що запропоновані Ш. Фур’є та Р. Оуеном. Перехідна економічна модель суспільства, за Сен-Сімоном, — це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитися на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами.

Відходом від класичних засад є також трактування ролі держави як основного суб’єкта реформацій. Очевидно, що це є наслідком використання комунітаристських підходів. Проте згодом, після повного трансформування суспільства держава відімре, як інституція, а управління здійснюватиметься колективно вповноваженими індустріалами.

Ідеї Сен-Сімона розвинули далі його послідовники — О. Тьєрі, брати Родрігеси, Анфантен і Базар. Вони уточнили низку положень сен-сімоністського вчення, зробили його радикальнішим.

Концепція Ш. Фур’є (1772—1837) також трактується, як історична. Вона, так само, як і в Сен-Сімона, передбачає безперервні зміни економічного устрою суспільства, узалежнені від розвитку форм промисловості. Але, аналізуючи цю теорію, необхідно звернути особливу увагу на висновки, що їх робить Фур’є, спираючись на історичний метод дослідження. Центральною ланкою його теорії є теза, згідно з якою люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану «соціальної гармонії». Через це його вчення набуває помітно ідеалістичного забарвлення.

Фур’є користується також і матеріалістичними підходами. Так, він поділяє думку інших економістів щодо засадничого характеру відносин власності, і формулює постулат про акціонерні товариства — фаланги, як спосіб усуспільнення власності (перехідна економічна модель). Тут слід знову звернутись до учення Сен-Сімона і знайти відмінності між цими двома концепціями усуспільнення (у Сен-Сімона вияв колективізму — кооператив, община; у Фур’є — добровільне об’єднання індивідуалів, корпорація). Задовго до того, як почалися процеси корпоратизації виробництва, Фур’є передбачає її наслідки і ті можливості, які вона забезпечує.

Теорія розподілу суспільного продукту, запропонована Фур’є, також заслуговує на особливу увагу, бо саме вона пізніше стала основою реформістської концепції розподілу за соціалізму, і була реалізована на практиці. Як і інші утопісти, Фур’є завдання реформування суспільства покладає на державу — інституцію, спроможну обстоювати загальносуспільні інтереси.

Фур’є також мав послідовників, серед яких найвідоміші — Консідеран і Годен, які намагались на практиці втілити в життя його ідеї, створивши акціонерні товариства з участю робітників.

В Англії автором майже такої самої доктрини був Р. Оуен (1771—1858). Варто знати, що особливістю англійського утопічного соціалізму було те, що ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму, на думку Оуена, мав пролягати через соціалізм, заснований на асоціації, котру він розумів як об’єднання, сформоване на базі виробництв.

Проте розуміння асоціації Оуеном дещо відрізняється від того, як її трактував Фур’є. Так само відрізняється й розуміння організуючої ролі держави.

Перше пов’язане з тим, що асоціації Оуена — це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями — акціонерні, а всередині них — суспільні. Його асоціація за власністю — це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом — за працею та із суспільних фондів споживання (у Фур’є — всередині асоціації відносини акціонерні, а між асоціаціями — товарні).

У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об’єднатися на базі усуспільнення власності. У Фур’є в перспективі асоціації як виробничі ланки зберігатимуться, але відносини між ними стануть акціонерними (інакше кажучи, відбудеться загальносуспільна корпоратизація).

Одним із доказів різного тлумачення соціалістами-утопістами сутності асоціації є трактування передовсім форм розподілу. Так, Фур’є вважає, що розподіл в асоціації відбуватиметься за факторами виробництва, Оуен визнає соціалістичний принцип розподілу за працею, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства — за потребами. Варто знайти й інші розбіжності, зокрема щодо вимірювання створених вартостей, розуміння суспільної власності тощо.

Щодо другої особливості вчення Оуена, то роль держави в трансформуванні суспільства він бачить у формуванні «сприятливого соціального середовища» для розвитку комуністичних відносин. З’ясувавши, чим відрізняється такий підхід від запропонованого Сен-Сімоном та Фур’є, можна здобути докази на користь того, що метод, використаний Оуеном, є альтернативним щодо класичного.

На увагу заслуговує і практична діяльність Оуена з реформування суспільства, його проект «трудових грошей» і «справедливого обміну».

Ідеї Оуена є значно утопічнішими, ніж у Сен-Сімона та Фур’є, тому його послідовники змушені були їх постійно переглядати. Треба з’ясувати, які саме зміни вніс у його теорію, наприклад, В. Томпсон, щоб виявити слабку ланку доктрини Оуена.

Важливо також запам’ятати, що згодом колективізм та асоціаціонізм соціалістів-утопістів стали теоретичною основою вчень про соціалізацію суспільства, зокрема марксистського, ревізіоністського, соціал-реформістського.

У цьому зв’язку варто звернутися до проблем практичного втілення таких моделей, починаючи з оуенівських реформацій до практики побудови соціалістичних суспільств.