Класична політична економія у сша

До економістів «нової хвилі» належить Г. Ч. Кері (1793—1879). У політичній економії Кері поєднувалася обґрунтована критика тогочасних економічних теорій із його власними науко­вими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких він уважав песимістичними і такими, що розпалюють со­ціальну ворожнечу.

Кері опублікував багато праць. Найвідомішими з них є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле сучасне й майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін. Однією з основних проблем у працях Кері є проблема вартості в досить своєрідному трактуванні. Кері пише про ідею вартості, що існує в людському розумі як оцінка опору, котрий потрібно подолати, щоб мати бажану річ. Він визнає також ідею корисності, але тільки як корисну властивість, міру «людської влади над природою». Вартість речей є мірою влади природи над людиною.

Визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів: природи та праці людини. Але робить це він не з погляду врахування витрат, а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найнаочніше цю думку виражає його теорія земельної ренти, яку він протиставляє рікардіанській. На думку Кері, родючіші землі потребують більших зусиль для обробітку. Тому, посилаючись на досвід землеробства в Америці, він, усупереч класичній теорії, стверджує, що з розвитком суспільства відбувається перехід в обробітку землі від гірших її ділянок до ліпших, а не навпаки.

Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Виявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. З розвитком суспільства частка робітника в сукупному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а капіталіста — лише абсолютно. Це пояснюється зміною внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Теорія «гармонії інтересів» Кері подібна до теорії Бастіа.

Але його не можна беззастережно відносити до економістів-класиків, оскільки він використовував дещо інакший метод досліджен­ня — історико-соціологічний, розширюючи в такий спосіб предмет дослідження, виводячи його далеко за межі суто економічної сфери.

Вивчення цього розділу підручника та рекомендованих літературних джерел дає підстави для висновку, що вже економісти-класики «нової хвилі» сформулювали основи (хоча б тільки у вигляді окремих постулатів), нової маржинальної теорії, що згодом еволюціонувала до неокласичної.

6. Завершення класичної політичної економії у творах Дж.С.Мілля

Ми вже казали, що праці економістів «нової хвилі» завершили класичну традицію. Уже в Мальтуса та Сеніора можна знайти певні положення й висновки, які незаперечно свідчать про початок перетворення класичної політекономії на теоретико-прикладну науку, для котрої, крім абстрактного аналізу, характерними стають макро- та мікроекономічний аналіз. Метою такого аналізу є формулювання засад раціональної економічної політики.

Найвиразнішою у цьому розумінні є теорія суспільного розвитку, сформульована Дж. С. Міллем (1806—1873), яка синтезувала всі теорії класичної школи (англійських, французьких, американських економістів), у тім числі й теоретиків «нової хвилі». Мілль також урахував особливості вчення Сміта як загальносоціальної теорії, збагативши економічну науку розумінням того, що економічні процеси відбуваються в певному соціальному середовищі, тому поступальний економічний розвиток залежить і від соціальної рівноваги.

Дж. С. Мілль був першим, хто синтезував класичні визначення економічних явищ із нововведеннями, які здійснили класики «нової хвилі» під впливом реальних змін в економіці, і передовсім спромігся розмежувати закони виробництва, які він уважав об’єктивними, та закони обміну і розподілу, що залежать, на його думку, від суб’єктивних і загальносоціальних чинників.

Погляди Мілля було викладено в праці «Принципи політичної економії…» (1848), яка протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Ця праця складається з п’яти книжок: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду».

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою праці Мілля. Проблему вартості він розглядає у зв’язку з проблемами обміну товарів. На його думку, значно важливіше значення має співвідношення факторів виробництва, тобто праці, природних ресурсів та капіталу. Він розрізняє фізичну та розумову працю і вважає продуктивною ту працю, що створює багатство. Непродуктивна праця не робить світ багатшим у матеріальному плані.

Капітал — це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці. Він авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Мілль розрізняє основний та оборотний капітал. Капітал у нього — найважливіший фактор економічного зростання.

Заробітна плата у Мілля не має однозначного визначення. Він характеризує її або як частину капіталу, котру витрачають безпосередньо на купівлю робочої сили, або як плату за працю.

Прибуток — це винагорода за стримування від споживання. Розміри прибутку він узалежнює від праці, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений неефективним виробництвом.

Вартість, як уже зазначалось, не відіграє в нього тієї ролі, що в класиків. На його думку, тему вартості фактично ними вичерпано, і всі проблеми політичної економії Дж. С. Мілль пов’язує з рухом цін.

Ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто і ціну користування, і ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ. Ціну Мілль часто трактує як вартість або мінову вартість. Мілль не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість, тобто ціна.

Отже, засадничими положеннями вчення Мілля, що свідчать про завершення класичного періоду розвитку політичної економії, є трактування ним основних категорій класичної політекономії: вартості як категорії, що не потребує дальшого дослідження з погляду її субстанціальності, але потребує конкрет­ного вимірювання з позиції граничної корисності, тобто в уявленні Мілля вартість з категорії об’єктивної, пасивної щодо споживача, перетворюється на категорію суб’єктивну, таку, що частково визначається і споживачем; прибутку, як основи економічного зростання та форми доходу на капітал; капіталу, як наслідку стримування від споживання; ціни, як основи економічної рівноваги тощо.

Слід також нагадати, що Мілль аналізує економічні явища в загальносуспільному контексті, тому його теорії формулюються на основі макроекономічних та мікроекономічних узагальнень. Кожна з категорій набуває ознак належності до загальної теорії рівноваги, розглядається під цим кутом зору.

Варто спробувати проаналізувати, як Мілль формулює роль корисності, попиту і пропозиції як чинників ціни та через неї процес саморегулювання економіки; як він показує зв’язок між виробництвом, розподілом та споживанням, тобто, збудувавши пофазну модель, на цій основі формулює ще низку умов економічної рівноваги.

Необхідно також ознайомитись зі змістом сформульованих Міллем законів, які є або його власним відкриттям, або узгоджують те, що було вже відоме, з новими реаліями економічного розвитку. З цього погляду заслуговують на увагу його думки про монополію та конкуренцію, концепція статики і динаміки та інвестиційна теорія циклу.

Д. С. Мілль був переконаним послідовником Рікардо. Але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригіналь­ного трактування природи капіталу та процента.

Важливо також зрозуміти, як Мілль характеризував роль держави в суспільному розвитку. Він, не відмовляючись від принципу невтручання держави, показав, які аспекти її діяльності можуть сприяти формуванню середовища для поступального, без­кризового розвитку, не порушуючи інтересів суб’єктів господарювання. Цікавими є також підходи, якими він скористався, щоб обґрунтувати тезу про необхідність соціальної стабільності, пояснити способи і напрямки реформування суспільства.

Мілль синтезував у єдиній теорії не лише теоретичні відкриття англійських науковців: багато ідей він запозичив із французької політичної економії.