3. Визначні мандрівники минулого та епоха великих відкриттів.

Епоху Великих географічних відкриттів поділяють на два періоди:

1. Іспано-португальський період, який тривав з кінця XV ст. до середини XVI століття. В цей час було відкрито Америку, португальці здійснили плавання до берегів Східної Азії та Індії, починаючи з експедиції Васко да Гама. Завершився цей період навколосвітнім плаванням Магеллана.

2. Період російських і голланд­ських відкриттів, який продовжу­вався з середини XVI ст. до середини XVII століття. Це був час відкриттів російських першопрохідців по всій Північній Азії, час походу Єрмака і плавання Дежнєва, час тихоокеан­ських експедицій голландських море­плавців і відкриття австралійських берегів голландцями та англійцями.

У XV ст. з'явилося швидке та лег­ке вітрильне судно — каравела (чо­вен з вітрилами). Такі човни були дуже мобільні та вміщували багато вантажів та пасажирів.

На той час вже знали компас, за допомогою якого можна було визначати місцез­находження корабля.

Найбільш привабливою країною для мо­реплавців була Індія, але торгівля з нею та Китаєм знаходилась під контролем арабів, які перепродавали європейцям східні това­ри в 8-10 раз дорожче, ніж платили за них самі. Східні шляхи до Індії та Китаю теж контролювались арабами.

Європейці намагались встановити прямий зв'язок зі Сходом, щоб цілком привлас­нити собі прибутки від торгівлі зі східними країнами.

З початку XV ст. португальські королі регулярно споряд­жали експедиції в Атлантичний океан, щоб, обігнувши Афри­ку, дістатись берегів Індії. На пошуки нового шляху до Індії бу­ла відправлена експедиція на чолі з Васко да Гамою. Через 4 місяці португальці обійшли Африку, і в травні 1498 р. їхні кораблі вже були в індійському порту Калікут. З тих пір порту­гальські експедиції та військовий флот постійно направлялись у цьому напрямку, змогли загарбати важливі міста на узбереж­жі Індійського океану, витіснивши звідти арабів.

Першим європейським мореплавцем, який намагався діста­тись Індії, йдучи західним шляхом (тоді вже було відомо, що Земля — куля), був Христофор Колумб. Влітку 1492 р. три невеликі кораблі відправились від берегів Іспанії. Через 70 днів на горизонті з'явилась земля. Іспанці дістались до маленького острова. Потім, відправившись на південь, відкрили великі ос­трови — Кубу та Гаїті.

Експедиція мала як торгово-розвідувальний, так і колонізаційно-загарбницький характер.

Після відкриття Колумбом нових земель на заході, в 1494 р. в місті Тордесільясі була підписана угода, згідно якої було визначено межу від полюса до полюса, яка проходила в 2053 км. західніше островів Зеленого мису, так званий «пап­ський Меридіан». Всі нові землі, відкриті в подальшому, які знаходились західніше цієї межі, ставали колоніальними воло­діннями іспанців, а на схід — португальців.

Після цього Колумб здійснив ще три подорожі на Захід у 1493, 1498 та в 1504 рр., відкрив багато островів у Карибсько­му морі та дослідив частину Американського узбережжя, але величезних багатств там не знайшов. До кінця свого життя Ко­лумб не знав, що відкрив новий материк, всі відкриті землі він вважав Індією.

Відкриття і освоєння всієї континентальної Америки затягнулось майже на два століття і в загальних рисах було завер­шено російськими мореплавцями А. Чіріковим і В. Берінгом.

В подальші роки італійський мореплавець Амеріго Веспуччі довів, що відкриті Колумбом землі – новий материк. Опи­си подорожей Амеріго Веспуччі до нової землі викликали в Євро пі великий інтерес, і новий материк було названо іменем Амеріго — Америка.

Світова слава прийшла до А. Веспуччі після опублікованих в 1503 і 1504 рр. листів, в яких красномовно описувались від­криті землі, їх флора і фауна, життя місцевого населення. Ці листи були перекладені на декілька європейських мов.

У 1519-1522 рр. іспанці здійснили одну з найбільш сміли­вих і ризикованих подорожей з метою досягти Азії західним шляхом. Очолював цю експедицію досвідчений мореплавець Фернандо Магеллан.

Флотилія з п'яти кораблів перетнула Атлантичний океан, Магеллан вів флот вздовж берегів Південної Америки, поки не відкрив протоку на Захід, яку пізніше назвали Магеллановою. Через цю протоку кораблі вийшли в новий океан. Погода під час 4-місячної подорожі була тихою, і океан назвали Тихим. Нарешті флотилія дісталась до Філіппінських островів. Тут в сутичці з місцевим населенням Магеллан загинув. Із п'яти ко­раблів на батьківщину повернувся один. Перша кругосвітня подорож остаточно довела, що Земля — куля.

Певний внесок у дослідження нових земель зробили конкістадори, серед особ­ливо яскравих їх представників слід назвати Франсіско Пісарро (близько 1475-1541) та Ернана Кортеса (1485-1547). Пісарро відкрив частину узбережжя Південної Америки, дослідив Західні Кордильєри, заснував міста Ліму та Трухільо. Кортес освоював територію Мексики та Каліфорнії. Але діяльність конкістадорів завдала великі збитки культурі корінного населення — індіанців. Зустріч двох світів принесла величезні багатства європейцям і обернулась трагедією для самобутніх індіанських цивілізацій.

Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуэзец на англійській службі Джон Кабот (Джованни Кабото). В експедиції 1498 р., здійсненої Каботом і його сином Себастьяном, англійські судна перетнули Атлантичний океан і, досягши північноамериканського материка в районі острова Ньюфаундленд, пройшли уздовж його східного узбережжя далеко на південний захід. Однак плавання виявилося збитковим (на хутрові багатства країни моряки не звернули уваги). Тому англійці надовго остигнули до досліджень у знову відкритих землях, хоча Себастьян Кабот згодом ще двічі плавав до берегів Північної Америки.

У 1534 – 1536 р. француз Жак Бартье досліджував затоку Святого Лаврентія і пройшов по відкритій їм ріці Святого Лаврентія до впадання в неї ріки Оттави. Плисти далі не дозволяли пороги, але від індіанців Бартъе довідався, що далі до південно-заходу знаходяться великі водяні простори. Так європейці вперше почули про Великі американські озера, відкритих французами вже в XVII в. Місцеві жителі – індіанці – часто називали свої селища «канада», і це слово, що позначало просто населений пункт, стало пізніше назвою всієї північної частини Нового світла – Канади. В останній чверті XVI в. ініціативу в пошуках Північно-західного проходу впевнено захоплює Англія. У 1576 – 1578 р. три плавання в північних водах Америки зробив Мартін Фробишер, що поклав початок відкриттю Баффиновой землі; заливши в її південно-східного краю, помилково прийнятий Фробишером за протоку, і зараз має його ім'я. Кілька плавань у північних водах зробив і Генрі Гудзон, що у 1607 р. досяг небагато на захід Шпицбергена рекордної оцінки 80'23' північної широти, а в 1610 – 1611 р. обігнув півострів Лабрадор з півночі і заходу. Гудзон вирішив, що відкрив жаданий прохід у Тихий океан; насправді він ввійшов у величезну затоку, пізніше названий Гудзоновым (як і проливши, що відокремлює Лабрадор від Баффиновой землі).

Кінець епохи Великих географічних відкриттів ознаменувався видатними плаваннями як на півночі, так і на півдні нашої планети. У 1642 – 1644 р. Абел Тасман робить вирішальні кроки в довгій епопеї відкриття Австралії. А в 1648 р. Федот Попов і Семен Дежнев уперше пройшли з Північного Льодовитого океану в Тихий, обігнувши східний край Азії. Тим самим існування Північно-східного проходу, що так довго шукали мореплавці різних країн Європи в XVI – початку XVII вв., було доведено. Однак відкриття Попова і Дежньова не одержало популярності, і в XVIII в. Витусу Берингу довелося удруге вирішувати ту ж задачу.