2.1. Національний заповідник «Батьківщина т.Г. Шевченка»

Духовні світочі нації, її пророки, що віддали життя задля відродження свободи й культури народу, - це візитна картка тієї чи іншої держави у світі. Символом англійської культури став Шекспір, німецької – Гете, російської – Пушкін, польської – Міцкевич… В українців є постать, котрою можемо пишатися перед Богом і людством, - це Тарас Шевченко.

На території Черкаської області є велика кількість місць, пов’язаних із його життям та творчістю. Одними з них є села: Моринці, Шевченкове й Будище, де пройшли дитячі роки майбутнього письменника. Нині ці села об’єднані в Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка"

У цих середньо наддніпрянських селах із славною історією та могутнім духовним потенціалом пройшли дитячі роки Тараса Григоровича. Саме тут розгойдувалась колиска юного Шевченка, і краса навколишнього світу збагачувала його душу. В кожному з цих сіл залишились цікаві історичні пам’ятки та музеї, присвячені Т.Шевченку.

Заповідник був створений у 1992 році. Указом Президента України у 2006 році йому надано статус національного. До складу Заповідника входить 43 об’єкти культурної спадщини, що мають історичну, наукову та культурну цінність. Загальна кількість фондових одиниць зберігання – 7800.

Основою заповідника є літературно-меморіальний музей у селі Керелівка (назва села, ймовірно, походить від подібного до лопати інструмента для провіювання зерна під назвою «керела», який виготовляли місцеві майстри), в садибі батьків Тараса. Так сталося, що Тарас народився у Моринцях, але ще двох років не було йому, коли батьки переїхали до Керелівки. Саме тут він робив перші кроки, пізнавав людей, насамперед самого себе, а потім вже пізнавав світ. Тут жив Тарас до 14 років.

Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченка, а належало селянинові Тетерюкові. Стояла на нім «біла хата з потемнілою покрівлею і чорним димарем, а на причілку яблуня з червонобокими яблунями, а довкола яблуні – квітник…біля воріт – стара гілляста верба із засохлим верхів’ям». Була і клуня, і повітка, і інші господарські прикапелки. Оце все добро і відкупив у 1816-му році батько Тараса – Григорій Іванович Шевченко. Справжня хата Тарасових батьків була зруйнована ще в 1904 році.

Організатором збереження місця, де стояла хата батьків Тараса Шевченка, був фельдшер керелівської земської лікарні за прізвищем Нетесюк. Тоді склалася діяльна громада селян, що попри заборони властей робила все можливе для гідного пошанування пам’яті Кобзаря. Було огороджено місце, де стояла хатина, розбитий квітник.

Громадою встановили і перший пам’ятний знак – це відбулося 1908 року – жорнове коло з написом: «Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка».

Після 1917 р. на садибі було встановлене гіпсове погруддя Тараса Шевченка. Пізніше замість погруддя встановили невелику постать Кобзаря в кожусі. В 1927 році на вищезгаданий постамент піднесли погруддя поета, зроблене з цементу і піску талановитим звенигородським скульптором Калеником Терещенком. З 1929 р. місце визначалося як меморіальне. Перша книга вражень датована саме 1929 роком. У 1932 році вперше в ній було написано: «В цьому місці потрібно заснувати заповідник».

Будівництво літературно-меморіального музею розпочалося 1935 року. А в 1939 р. на початку березня, в переддень 125 річниці з дна народження поета, нове на той час приміщення музею гостинно відчинило двері назустріч шанувальникам Шевченкового слова.

Музейні матеріали розповідають про життя та творчість поета, художника, гравера Т.Г. Шевченка. Привертають увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардського маєтку, стародруки, мистецькі вироби народних майстрів с. Керелівки, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г. Шевченка. Є камінь з могили батька поета – вважається, що надпис на ньому витесав особисто Т. Шевченко. Широко представлені документи й речі, які стосуються не стільки самого поета, скільки часу, у якому він жив, обстановки, у якій він зростав. Серед них рукописи віршів, листів до рідних. Часто у листах із далекої Росії він згадує про рідне село, про подругу юних років Оксану, доля якої відзеркалена у поемі «Катерина». Чимало документів стосується його сирітської долі. І якраз більшість пам’ятних знаків на території заповідника зображують цей його період життя. Є речі, які належали старшому братові Микиті. За батьківським заповітом йому була заповідана садиба, де розташований музей.

На місці, де стояла хата Шевченків, нині встановили пам’ятник юному босоногому Тарасу, а саму хату відновили в максимально наближеному до оригіналу вигляді трохи далі. За музеєм зберігається сад, до якого поет часто звертався у своїх творах. Тарас Григорович про батьківський сад написав: «Бачив я порядні сади на своєму віку, але і Уманський, і Петербурзький і шагу не вартий у порівнянні з батьківським. Густий, темний, тихий…» а у садку відреставрована могила матері Тараса – Катерини Бойко. Вона, помираючи у сорокарічному віці від туберкульозу, просилася поховати коло хати – щоб «сиротам було близько ходити поплакати про свою нещасливу долю». Стоїть на могилі український хрест з круглими кінцями, над могилою – кущ калини. Той самий, який посадили одразу по похованні Катерини. Тихо, тільки пташки щебечуть, і дуже гарно навколо. Могила стоїть над яром, за яким – оспіваний ставок.

На сьогодні збережена хата дяка Богорського, перший «університет» Тараса Шевченка. Це памятка 1782 року забудови. Зараз вона відреставрована, і саме ця хата вказує на історичний центр села. Для збереження первісного вигляду вона накрита саркофагом – спеціальною будівлею з великими вікнами, через які і можна роздивитися власне хатину – під солом’яною стріхою, біленьку, маленьку, з маленькими дверима і вікнами.

У селі Моринці – відтворення хати кріпака Колісника, якого в селі називали Копієм, де, власне, народився Тарас Шевченко, і хати діда по матері Якима Бойка. Ці хатини стоять межа в межу, і вони є символом початку життя поета. Обидві хатки, на жаль, не справжні – їх відновили за малюнками поета в 1989 році з ретельним дотриманням технології і всіх особливостей народної архітектури, характерних для цієї місцевості. Це низенькі напівтемні дерев’яні хати з печами, лежанками, поличками, жердками для одягу, столами, лавами, скринями. Хати на два крихітні віконця з чотирма крихітними шибками…

Отож, поміж Моринцями й Керелівкою з давніх-давен є своєрідне «змагання». В метричній книзі Моринець написано, що у сім`ї Григорія й Катерини Шевченків-Грушівських народився син, ймення йому нарекли Тарас.

Будище ж – це маєток, літня дача Павла Енгельгардта, який володів селами Тарасового дитинства. Енгельгардт був людиною військовою, приїжджав сюди, на середню Наддніпрянщину, аби відпочити, полювати, набратися позитивної енергетики. Справді, особливо затишно в Будищах, і саме туди 14-річного Тараса забрали козачкувати. Тут він малював свої перші картини і ховав їх у дуплі великого 800-річного дуба, який зберігся і донині.

Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Люди їдуть зачерпнути із хвилі причастя до Тарасових першоджерел – всеперемагаючої любові до Бога, до України, до волі [3,14-15].