2. Публіцистика Бандери

Степан Бандера – один з найвидатніших політиків і провідників українського визвольного руху. Народився першого січня 1909 року в селі Угринів Старий біля Калуша в родині священика. Вчився в Стрию в українській гімназії, яку закінчив у 1927 році. До підпільної організації гімназистів належав вже від 4 класу. Був у “Просвіті”, “Лузі”, УВО. У 1928 році переїхав до Львова (Просвіта, Пласт, Луг, Сокіл-Батько). У 1928 році став членом УВО. У 1929 році стає членом ОУН. Виконував різні функції у відділі пропаганди. Очолив відділ розповсюдження підпільних видань, потім і технічно-видавничий відділ. У 1931 році починає керувати відділом доставки підпільних видань з-за кордону.

1932-1933 – заступник крайового провідника ОУН, а потім крайовий провідник

Польська влада кілька разів арештовувала Бандеру. Останній раз – 1934 року. У варшавському процесі (початок 1936 року) його засудили до смертної кари, а у Львівському процесі (літо 1936 року до по життєвого ув’язнення. Його визволили інші в’язні-націоналісти. Нелегально прибуває до Львова, окупованого радянськими військами. За рішенням проводу переходить демаркаційну лінію і прибуває до Кракова, а звідти до Відня, де мала відбутись зустріч з Андрієм Мельником. Розмова позитивних результатів не дала.

1940 року представники ОУН краю і Закерзоння обирають революційний провід ОУН з Бандерою на чолі, а навесні 1941 року на Другому великому надзвичайному зборі Головою проводу всієї ОУН.

Німці його заарештовують і кидають у концтабір, звідки йому вдалось втекти у 1944 році.

Загинув Бандера 15 жовтня 1959 року від рук московського вбивці.

Активною журналістською діяльністю Бандера починає займатись після Другої світової війни, оскільки його твори з 30-х років пропали і для нас вони сьогодні не відомі. Друкував свої статті Бандера на сторінках таких видань, як, Визвольна політика, Сурма, Визвольний шлях, Український самостійник, Шлях перемоги, Гомін України.

Проблематика публіцистики Бандери дуже різноманітна, але все пов’язано однією генеральною думкою – перспективи української революції, незалежність України. Бандера був ідеологом, теоретиком і практиком революції. Не викликає сумніву актуальність думок Бандери – чи це стосується критики проросійської орієнтації західних кіл, чи викриття імперіалістичної природі Росії як держави, чи духовної боротьби українців за незалежність, чи проблеми людини в ідеологічному русі.

Провідні ідеї матеріалів Бандери:

1. “Україна не буде спільницею Москви”:

• Політика царської Росії базується на переконанні, що опанування України вже остаточно припечатане. Тому вона трималася формули: не було, нема і не буде, що стосувалось української державно-політичної самостійності і національно-культурної окремішності. Початок української революції 17-19 рр застукали і поразили московську імперську політику.

• Аналіз терору, що проводила більшовицька влада. Але це не змогло зламати українських змагань до волі і правди.

• Перехід від концепції старшого і молодшого брата до тактико кондомінації (поруч з Москвою ставлять Київ).

• В цьому контексті нового звучання набуває переселення українців до різних країн. Зразу головною метою цих насильницьких переселень було послаблення революційного і біологічного потенціалу України, знищення національної монолітності. Зараз Росія хоче, щоб українських народ допоміг їй поширити імперіалістичну ідею на інші країни та народи.

• Українська нація не дасть взяти себе на приманку кондомінації. Прагнення волі і правди, почуття справедливості і високий ідеалізм завжди були основними принципами українського народу. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому ідеалізмі.

2. “З москалями нема спільної мови”

• Американські сили намагаються звести в одне річище і визвольні змагання народів, поневолених Москвою, в першу чергу України, і проти режимні тенденції серед московського народу, репрезентовані політичною еміграцією. Головне – негативне ставлення до комуністичної системи, її усунення та встановлення демократичного ладу. Що стосується державно-політичного укладу на території СРСР, то мала б залишитись Російська імперія.

• Нашу поставу проти московських планів мають трактувати лише як українську визвольну боротьбу.

• Ставлення до Москви, московської нації і державності, до всіх складників і форм московського імперіалізму – це виросле з вікової історії, основне питання життя та розвитку української нації.

• Цілі визвольних змагань України і союзних народів є незмінні і цілком виразні: повне визволення від загарбницького і насильницького імперіалізму московської нації в цілому і його теперішньої форми, більшовизму – зокрема. Побудова суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу.

• До того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіалістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів – доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками.

3. “Первородний гріх проросійської концепції”:

• У цій статті розглядає причини проросійської концепції американської політики. Головне джерело – теза, що боротьба з більшовизмом у світі має бути боротьбою з самим режимом, а в жодному разі не проти Росії як імперії, чи московської нації. Московська нація не поневолювач, а також жертва.

4. “Ідея і людина в ідеологічному русі”:

• У кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють дів основні складові: ідея та людина. Провідні ідеї і світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять душу, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь у русі, - творять його живий, діючий організм. Обидва однаково важливі та необхідні для його існування та розвитку.

• Між ними існує різниця: одне є постійним, друге – змінним.

• Питання приросту людських сил має першорядне значення для втримання і розвитку кожного руху.

• Може біти таке, що люди зневірюються і відходять.

• Найгірше для руху, коли програмові засади не витримують проби життя і боротьби.

• Кожен ідеологічний і політичний рух мусить змагатись з протилежними напрямками і силами. Протистояння ідеологічних засад і людей.

5. “Хоч які великі жертви – боротьба конечна”:

• Питання доцільності ведення проти більшовицької боротьби завжди виринає у зв’язку з проблемою жертв більшовицького режиму. Революційно-визвольна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів.

• Незважаючи на всі найболючіші і дуже важкі жертви, які впали і далі падають, незважаючи на найжахливіші методи більшовицького гніту і терору вся революційно-визвольна боротьба і спротив українського народу, самочинний чи організований – доцільні, бо необхідні для втримання самобутнього існування й розвитку української нації.

• Перед цілим українським народом стоїть невідхильне або-або. Або піднімати боротьбу за існування та самостійність української нації і провадити її незламно за всяких умов, або піддатися, примирившись із загибеллю української нації і української культури, рятуючи тільки фізичне існування людей української крові.

• Коли йдеться про долю нації, її оборону, існування і розвиток, то вплив і значення втрат в активній боротьбі і спротиві ворогові цілком інші, ніж пасивних жертв, знищених ворогом.

6. “З невичерпного джерела”:

• Боротьба з більшовизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але і для цілого народу.

• Історичною причиною невдачі більшовицької інженерії в духовній ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини і народу, які не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерті.

• Більшовики повели найгіршу боротьбу проти релігії. Але закладеної в душі основи віри знищити не можна.

• Більшовизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не в силі здавити самого прагнення до волі.

• Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля. Але не зуміла вирвати з людської душі розумінні, що таке правда, туги за нею. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога.

• Нам не треба відмежовувати оборону християнської віри і церкви від національно-визвольних вмагань.

• З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сил, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нам усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.