1 Павлишин м. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово. — к., 1994. — ч. 3. — с. 498.

Тематично і жанрово різноманітною є творчість Володимира Дрозда. У його повістях і оповіданнях теж багато усякого чортовиння. Проте його персонажі узяті переважно з фольклорних джерел. Говорячи про свою духовну близькість з іншими письменникамишістдесятниками, В. Дрозд разом з тим мимохіть зачіпає й наступне покоління письменників: «Шістдесяті роки і друга половина п’ятдесятих, коли представники мого покоління формувалися як особистості, лишили виразний слід у нашій свідомості. Ми трохи інші, аніж ті, що прийшли після нас. Можливо, далися взнаки і воєнні та повоєнні роки, на які припало наше трудне дитинство. Так чи інакше, але духовного ідеалізму (в хорошому розумінні цього слова) у наші дні закладено щедріше. Цей ідеалізм не дозволив нам продукувати, цитую «Спектакль», «мертві слова» ¹.

1 Яким корінням живе дерево? Інтерв’ю м. Жулинського з в. Дроздом // Українське слово. — к., 1994. — ч. 3. — с. 512.

Творчість В. Дрозда дуже багата. Розгляньмо тут мову тільки одного оповідання — «Білий кінь Шептало». Це твір про прагнення волі і покірність, про драматичну боротьбу цих почуттів. Та щоб це змагання відбувалося, треба усвідомити, що в світі є воля, свобода, незалежність. Білий кінь Шептало це усвідомлює, що відбивається у його внутрішній мові: «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його ця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. І він таки виривається на волю, купається, стає по-справжньому білим, але не хоче, щоб про це знали інші і лягає в грязюку: Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі».

Оскільки в мові відображається світосприйняття коня, це позначається на порівняннях: Нічна волога стала незатишною, мулькою, ніби стійло навесні, коли немає підстилки; Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі. Шептало сприймає світ не тільки зором і слухом, а й нюхом. Запахи супроводжують не лише його сьогоднішнє життя, а й навіюють спогади: То було дитинство, і пахло воно молоком і конюшиною; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна.

Камертон української музи озивається й за океаном — у Бразилії пише поезії, драми й оповідання Віра Вовк, а в США — поети так званої нью-йоркської групи.

Віра Вовк з-під Борислава, тому в їй мові чимало бойківських слів — народних та «інтелігентних», напр.: ждальня, ординація, стрийко, однострій, лямурія, лучити, прібка, ферії, на прохід «на прогулянку», сторчики і под. Але це в прозі. У поезії вона орієнтується на сучасну літературну мову. Її верлібри містять музичну лексику:

Моя велика Фуго!

Який я твій конрапункт

В трагічному відтінку слова! («Велика Фуга»);

Скрипки кружляють у крові,

Й важливі тільки: акорд,

Контраст і право пропорцій («Вибранці»).

Як зазначає Л. Залеська-Онишкевич, у широкому особистому світі авторки відчувається одночасне тяжіння «й до залишених Кутів, до Святоюрського собору, до святомиколаївських ритуалів та до світу арідників. І так від гуцульських (?) льокалізмів (ґренджоли, д’мені) до ботанічних екзотичних назв (від олеандрів, лаврів, мигдалю, кипарисів і камелій до солом’яників, шувару та ялиці) вони зазначували вже своє стале місце та ролю в стилі авторки» ¹.