3. Теорія розладу імунологічної регуляції.

3.1. Зниження функції Т-лімфоцитів-супресорів. Вважають, піо Т-лімфоцити-супресори пригнічують здатність В-лімфоцитів продукувати антитіла до власних тканин, підтримуючи в такий спосіб стан толерантності. У разі зниження кількості або функції Т-супресорів потенційно аутореактивні В-клітини починають реагувати на власні тканинні антигени, а аутоантитіла, які з'являються, призводять до розвитку аутоімунного захворювання.

3.2. Порушення функції Т-лімфоцитів-хелперів. У разі посилення їх функції можуть створюватися умови, сприятливі для ініціації відповіді з боку аутореактивних В-лімфоцитів на власні антигени, навіть за нормального функціонування Т-супресорів. Таким чином, потенційні можливості розвитку аутоімунітету, наявні в організмі, реалізуються за рахунок нормально функціонуючих імунологічних регуляторних механізмів, які включають насамперед Т-лімфоцити – супресори і хелпери.

3.3. В останні роки все більшої популярності набуває гіпотеза згідно з якою в основі аутоімунної патології лежать розлади імунної регуляції, зумовлені порушенням продукції відповідних цитокінів Th1 і Тh2.

4. Теорія порушення ідіотип-антиідіотипічних взаємодій. Сучасні моделі імунної відповіді припускають, що імунна система може саморегулюватись і реагувати на свої власні продукти з наступною супресією або стимуляцією цієї реакції. Відомо, що в сироватці крові хворих і здорових осіб можна виявити антитіла до власних імуноглобулінів (першим антитілом такого типу, виявленим у людини, був ревматоїдний фактор). Ідіотипічна детермінанта (ідіотип) тісно пов'язана з індивідуальною структурою активного центру молекули імуноглобулінів. Спочатку вважали, що продукція аутоантитіл до власних імуноглобулінів – результат порушення процесу розпізнавання «свого», і це є або причиною, або симптомом захворювання. Однак згодом виявили антиімуноглобуліни в сироватці крові здорових осіб, виходячи з чого припустили, що продукт антиімуноглобулінів є фізіологічним, а не патологічним процесом. На цій основі було розроблено модель імунної системи, в якій контрольно-регуляторні впливи залежать від безлічі взаємодіючи компонентів, а антиімуноглобуліни, спрямовані проти активне:; центру молекули специфічного антитіла (антиідіотипічні антитіла) відіграють основну роль. Було зроблено припущення (N.K. Erne, 1974), що розпізнавання ідіотипічних детермінант і розвиток антиідіотипічної імунної відповіді – центральний механізм контролю і регуляції біосинтезу антитіл. Ця теорія одержала назву сіткової теорії регуляції імунної відповіді.

Дослідження останніх років підтверджують важливу роль ідіотип-антиідіотипічних взаємодій у регуляції імунної відповіді. Антиідіотипічна відповідь, яка розвивається одночасно зі звичайною імунною відповіддю, стимулюючи або пригнічуючи першу, залежно від тих чи інших обставин забезпечує її саморегуляцію за типом зворотного зв'язку.

Таким чином, у разі здійснення імунної відповіді розвиваються антитіла, імунні комплекси і (або) клітинно-опосередкована імунна відповідь. Для того щоб збалансувати ці медіатори імунопатології і не дати їм «працювати» проти власних тканин, одночасно включається регуляторний механізм, що є складною сіткою Т-, В-клітин і антитіл, координованих як антиідіотипічна імунна відповідь. Цей механізм забезпечує контроль, необхідний для запобігання ушкодженням органів-мішеней під час незліченних імунних реакцій, генерованих хазяїном у межах власного організму.

Зі сказаного стає зрозумілим, що порушення ідіотип-антиідіотипічних взаємодій буде сприяти розвитку аутоімунних захво­рювань.

5. Теорія поліклональної активації В-лімфоцитів. Встановлено, що багато речовин хімічної або біологічної природи здатні індукувати активацію В-лімфоцитів. Це призводить до їх проліферації і про­дукції антитіл. Як правило, такі антитіла належать до ІgМ. Якщо поліклональній активації піддалися аутореактивні В-лімфоцити, що продукують аутоантитіла, можливий розвиток аутоімунного захво­рювання.

Поліклональні активатори В-лімфоцитів: ліпополісахарид, очищений білок туберкуліну, протеїн А Staphylococcus aureus, білок, асоційований з ліпідом А, Т-клітинні і макрофагальні лімфокіни, Fc-фрагмент імуноглобулінів, протеолітичні ферменти (наприклад, трипсин), поліаніони (наприклад, декстрану сульфат), антибіотики (наприклад, ністатин, амфотерицин В), мікоплазма, деякі віруси і вірусні компоненти (ЕВV, вірус кору, БТШ), паразити (Trypanosoma cruzi, Plasmodium malariae).