3.4 Смерть Івана Мазепи

Битва під Полтавою завершилася. За російськими даними, шведи втратили більше 9 тисяч чоловік убитими та близько 3 тисяч полоненими (включно з фельдмаршалом Реншильдом, першим міністром графом Піпером та ще кількома генералами), російські втрати становили, знову-таки за офіційними даними, – 1345 убитих та близько 3 тисяч поранених. Через недостатньо активне переслідування з боку ворога, шведам і козакам Мазепи вдалося, зберігаючи дисципліну, відступити до Переволочни на Дніпрі. Гетьман, якому було дуже погано, з двома тисячами козаків та із частиною скарбів переправився через Дніпро, 29 червня близько четвертої години дня, а шведський король, відібравши 1300 солдат та офіцерів, здійснив переправу в ніч з 29 на 30 червня (джерела твердять в один голос: Карла, як і гетьмана, переправили запорозькі козаки) човнів та плотів не вистачало. Тому переправити всю 16-тисячну армію шведів та кілька тисяч гетьманців і запорожців, що залишалися на лівому березі (ширинa Дніпра в цьому місці становила у XVIII столітті близько 2 кілометрів), було неможливо. Нарешті з'явилися й переслідувачі – Петро І послав наздоганяти шведів драгунські полки під командуванням Меншикова, Волконського та Голіцина. Генерал Левенхаупт у безвихідній ситуації занепав духом і провів опитування офіцерів та генералітету, що слід робити, битися чи капітулювати. Результати були неясними. Тоді головнокомандувач шведською армією наказав спалити секретні документи, роздати солдатам жалування та скласти зброю. Серед умов капітуляції пункт про долю союзників шведів – запорожців і гетьманців – був взагалі відсутній. Більшість українців у шведському таборі відчайдушно спробувала перепливти Дніпро, глибини якого стали могилою для багатьох козаків і старшин. Ті, хто не наважився на переправу, немилосердно винищувалися переможцями. Чимало запорожців та німецького офіцера Мюленфельса, що колись перебіг з російського табору до шведів, було посаджено на палю. До речі, подальша доля Левенхаупта чимось нагадує долю фельдмаршала Паулюса, багато хто з тих шведських офіцерів, що повернулися з російського полону, не пробачили йому цю капітуляцію, так само як і їхній король. Згодом Карл написав кілька листів, в яких гнівно картав генерала за подібну безчесну поведінку [21; c. 78].

За іронією долі, затримка росіян під Переволочною, викликана необхідністю прийняти капітуляцію шведської армії, можливо, врятувала гетьмана Мазепу та шведського короля від полону. Петро І з радістю чекав звістки про захоплення обох, вигадуючи бенкетні тости для привітання першого та люті тортури для останнього. Але прудкі козацькі коні мчали обох ворогів царя степовими шляхами на південь, до володінь Османської імперії.

Не знаючи, що сталося в Переволочні, Карл XII та Мазепа з невеликим загоном шведів та кількома тисячами козаків поспішали до Очакова. До речі, на відміну від пізніших шведських істориків, які вкладали у вуста короля гіркі докори на адресу Мазепи за програш кампанії, тогочасні документи свідчать, що Карл XII ніколи не вважав Мазепу винним у поразці. Пройшовши між верхів'ями річок Інгул та Інгулець, втікачі наблизились до нижньої течії Південного Бугу, де запорожці знайшли колодязь із гарною водою. 7 липня шведи і запорожці переправилися через Південний Буг, причому переправу ледь не зірвала поява драгунів Волконського, які увесь час переслідували короля та гетьмана. Проте і на цей раз запорожці врятували Мазепу і Карла, самі зазнавши втрат. Неподалік проходив державний кордон – між українськими та турецькими землями, і росіяни не могли переслідувати втікачів далі, бо це означало спровокувати війну між Росією та Туреччиною, до якої Петро був ще не готовий. Тому цар спробував домогтися видачі втікачів іншими способами [34; c. 285].

Загін Карла XII та гетьмана Мазепи не затримався надовго в прикордонній фортеці Очаків, а згодом переїхав західніше, до міста Бендери (у Бессарабії, сучасна Республіка Молдова). У Бендерах була резиденція турецького сераскера – військового та цивільного намісника Бессарабії, і тут можна було сподіватися на відновлення дипломатичних контактів з Константинополем та Бахчисараєм. Саме в передмісті Бендер, Варниці, і став табором Карл XII, його шведи та більша частина українських політичних емігрантів-мазепинців. Щоправда, залишки генеральної старшини переїхали до столиці Молдавського князівства – міста Ясси. До Ясс переїхав навіть Пилип Орлик, посварившись із Войнаровським, який ледь не зарубав майбутнього творця «Пактів і конституції Війська Запорозького» в присутності Мазепи. Сам гетьман жив у Варниці аж до своєї смерті. Шведський король вважав, що пробуде в цьому невеличкому провінційному місті на Дністрі недовго. Він планував швидко зібрати своїх прихильників у Польщі (і дійсно – невдовзі до Бендер прибули більше 2 тисяч поляків на чолі з Юзефом Потоцьким, найвідданішим прихильником Лещинського і Карла) і їхати до Швеції збирати нове військо. Проте щодо себе особисто старий український гетьман знав, що його дні пораховані [15; c. 275].

Матеріальне становище українських емігрантів було важким. Ніхто (за одним винятком) не мав із собою значних грошей, і запорожці та гетьманці мусили брати позики у місцевих купців, які згодом треба було відпрацьовувати. Значні скарби зберіг лише сам Іван Степанович. Володіючи великими багатствами, він завжди цінував їх не самі по собі, а як засіб, яким можна впливати на людей, зміцнювати свій авторитет та здобувати їхню підтримку і вдячність. Протягом 1708–1709 років він зробив чимало різноманітних, нерідко дуже цінних подарунків: королю Карлу (якому він позичив незадовго до Полтавської битви 60 тисяч талерів), кошовому Костю Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому у пригоді. Так, взимку 1708/1709 року під час одного з нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи – подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішному обмундируванні, на якому Абрахам брав згодом участь в Полтавській битві. Чимало гетьманського золота потрапило до рук солдатів Меншикова після взяття Батурина (хоча українська легендарна традиція вперто твердить, що гетьман сховав скарби і потім забрав їх із собою, відшукавши серед руїн столиці). Хоча прямих документальних підтверджень цьому і немає, очевидно, дещо довелося кинути під час переправи через Дніпро біля Переволочни. Історики й митці згодом любили тішити публіку колоритними картинами того, як, сидячи в навантажених по вінця човнах, які перевозили Івана Мазепу та його соратників через річку, козаки кидали за борт золоті червінці, аби хоч трохи полегшити судно. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в'юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне – коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується (про гетьманську скриньку із самоцвітами згадують шведські джерела). Про Мазепині скарби ходили легенди. Чутка про них спливала і значно пізніше за найнесподіваніших обставин. Так, знаменитий шотландський економіст Адам Сміт у своїй книзі «Багатство народів» писав: «…кажуть, що дуже великі багатства мав Мазепа, лідер українських козаків, славетний союзник Карла XII». За оцінками шведського комісара Солдана, що склав на прохання Мазепи опис його майна за кілька годин до смерті гетьмана, цінність усього майна українського володаря становила від 750 тисяч до 1 мільйона шведських рейхсталерів (чверть річного прибутку Швеції станом на 1699 рік). Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський – його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі: про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Якщо видача шведського короля загрожувала колосальним міжнародним скандалом, і турки навряд чи пішли б на такий крок, то ідея видати Мазепу, підкріплена величезною сумою в 300 тисяч червінців, які російський посол в Константинополі Толстой пропонував за українського гетьмана, була не такою вже й нездійсненною. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії – лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам. «Непідкупність» турків, проте, мала і свої межі – за два роки після смерті Мазепи саме золото врятує Петра І та його армію від повної поразки на берегах Пруту, коли помста за Батурин і Полтаву буквально вислизнула з рук Орлика та Карла XII [20; c. 163].

Непокоїли гетьмана в останні тижні його життя і чвари між українцями, які пішли на еміграцію. Багато хто з них звинувачував у теперішньому жалюгідному становищі саме Мазепу. Вперше це виявилося ще перед переправою через Дністер, коли кілька запорожців спробували пограбувати гетьманський обоз і захопити самого Мазепу, аби, видавши його цареві, заслужити прощення. Тоді гетьмана врятували вірні йому козаки та польський шляхтич Станіслав Понятовський, що перебував при армії Карла XII як представник Станіслава Лещинського. Вдруге запорожці збунтувалися 11–12 липня, і гетьманові та королю ледь вдалося їх вгамувати, не без допомоги обіцянок та грошей.

Різні настрої панували і серед української старшини в Яссах та Бендерах. Дехто вже вголос говорив про можливість повернення до України, аби отримати царське прощення. Інші сварилися через те, кому бути наступником Мазепи і їсти не надто смачний хліб гетьмана-емігранта. Мазепа так і не встиг (чи, може, не захотів?) скласти офіційний заповіт, і після його смерті для розподілу майна покійного довелося створити спеціальну україно-шведську комісію. Зрештою більша частина майна відійде Войнаровському (через те, що і кошти визнають особистою власністю Мазепи, а не державним скарбом), і лише дещо – Орликові як новообраному гетьманові, що різко звузить фінансові та політичні можливості останнього.

Звісно, гетьмана не могла не засмутити неприхована ворожнеча між старшинами-емігрантами через його скарби, але Іван Мазепа за своє життя надто добре вивчив людську натуру, аби здивуватися таким її проявам. Важко твердити напевне, про що думав Іван Степанович в останні дні свого життя. Можливо, він намагався зрозуміти, чому його так добре прораховані наперед плани зазнали такої страшної поразки. Можливо, згадував своє довге і цікаве, як справжній пригодницький роман, життя, в якому було все: злети, падіння, інтриги, кохання, ненависть, шана і гірке розчарування. А може, просто дивився з вікна на швидкий Дністер, який ніс свої води в Чорне море. До речі, ще в 30-х роках XX століття в Бендерах існував старовинний будинок, про який місцеві мешканці вперто твердили, що саме тут жив український гетьман-вигнанець. Так само у Варниці небагатьом туристам показували криниці, які звалися Мазепиними [16; c. 74].