3.3 Полтавська битва

В контексті розгляду даного питання варто ще раз згадати про про роль козаків в обороні Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. Позицію на півночі од Петрівки вони залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави і, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву [18; c. 284].

30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал-квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2-тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня – цілий полк їхньої піхоти.

Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня – 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня – відповідно 9 і 5, 22 травня – 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд [12; c. 365].

Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи.

Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал-квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Саме тому мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що ходити в розвідку й бути фуражирами [31; c. 245].

У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от-от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян. Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з'ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів.

Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е. Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною – річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії – росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг [24; c. 32].

Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З'ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони.

Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу [27; c. 342].

Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Окрім того, С. Томашівський у своїй статті «Словацький посол в Україні» наводить свідчення Крмана, котрий, невідь-чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії.

Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2-ї години пополудні біля обозу з'явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту.

Свіжі з'єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності [11; c. 294].

Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За «Примітками» Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму.

Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки [30; c. 183].

Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9-тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті-решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори.

Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.

Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною [36; c. 79].