Розділ 3 Україна в роки Північної війни 1700–1721 рр.

3.1 Переорієнтація Мазепи на бік шведів

Перехід гетьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708 р. змальовував Мазепу як 70-річного бездітного багатія, який здобув цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією не поступаючись владою самому монархові. «Беручи все це до уваги, – писав далі, – важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти» [28; с. 87].

Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, віділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча б уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно-культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави [32; с. 18].

Саме, як державний діяч дійшов він висновку, що зв'язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. Її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу для цього давало поступове обмеження прав України.

3.2 Царський терор в Україні

Російський цар, довідавшись про перехід до шведів Мазепи, впав у страшенну лють. Не гаючи часу, він вирішив помститися на столиці гетьмана Батурині. Туди з війсь ком відправився Меншиков. Батурин був добре укріплений і мав близько 10 000 війська під орудою полковника Чечеля і гарматного осавула Кенігсека, родом німця. Штурм захисники відкинули, але серед них знайшовся зрадник – полковий старшина Ніс, котрий показав росіянам таємний підземний хід, яким нападаючі вагони увірвалися в місто. Все населення Батурина, включаючи жінок і дітей, було знищене. Козаків, які потрапили у полон живими, нападники закатували, їх тіла прив’язали до дощок і кинули у Сейм, щоб плили і лякали тих, хто думав перебігти до Мазепи. Сучасники із жахом писали про знищення Батурина: «Й то место все потом разорено, и впредь никакому поселит в ищу быть тут заказано». Помстившись на батуринцях, Меншиков відступив, бо до міста наближалися Мазепа із шведами [8; с. 356].

Блискавичні дії Петра І поєднували обіцянки з терором. Він домігся того, що заляканий і обдурений народ, не маючи правдивої інформації про наміри Мазепи, залишився в цілому пасивним.

Вже наступного дня після отримання повідомлення про перехід Мазепи до шведів Петро І звернувся з маніфестом до українського народу. В цьому просякнутому відвертою брехнею і демагогією документі він, підступно граючи на антипольських настроях українців, оголошував, що Мазепа хоче повернути Україну під владу Польщі, а православні церкви передати уніатам. Удаючи з себе батька народу, Петро І обіцяв боронити його прав, тут же заявляючи, що Мазепа без відома Москви наклав на народ задля власного збагачення великі побори, і, що він (Петро І), довідавшись про це, велів «ції тяготи нині з малоросійського народу знятити. У маніфесті наказувалося старшині негайно з'явитися у Глухів для обрання нового гетьмана [37; с. 84].

За наказом царя до Глухова з’їхалась частина старшини. Гетьманом обрали стародубського полковника Івана Скоропадського. Був кандидатом на гетьмана і чернігівський полковник Полуботок, але Петро І відвів його кандидатуру: «Полуботок дуже хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Нехай краще оберуть Скоропадського». Ця фраза проливає світло на те, якою насправді була свобода вибору.

Після обрання гетьманом Скоропадського Петро І нагородив вірних йому старшин: наказним полковникам присвоїв звання повних полковників, роздав жалувані грамоти на землі і села. Іван Ніс за здачу Батурина отримав прилуцьке полковництво. Багато маєтностей одержав Полуботок. Разом із старшиною щедрі подарунки за рахунок сконфіскованих у мазепинців маєтків здобули царські генерали і міністри Меншиков, Головкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметьев. Цар також обіцяє простити всіх, хто протягом місяця покине Мазепу і пристане до російського війська. Одними з перших від Мазепи до Петра І перебігли Данило Апостол І Гнат Галаган [22; c. 69].

Цар продовжував жорстоко карати всіх, кого підозрювали у симпатіях до Мазепи. В містечку Лебедині, куди в кінці 1708 р. з Глухова переїхала ставка царя, засідав спеціальний суд [10; c. 267].

Тим часом Мазепа, прибувши до Батурина, побачив руїну. То був для нього великий удар: загинули вірні йому козаки і населення, пограбовано військовий запас. Це і події, які відбулися після Глухова, перекреслили плани гетьмана зібрати під своїм проводом все козацьке військо. За таких умов останньою надією Мазепи стало Запорожжя, відносини з яким були не найкращими. Мазепа не раз скаржився на запорожців російському урядові, звинувачуючи їх у сваволі, зв’язках з кримськими татарами тощо. Особливо його турбувало, що Запорожжя вносить елементи дестабілізації на Гетьманщині. «Не так страшні вони, запорожці, – писав Мазепа адміралу Головіну, – їх не так багато числом, і не так страшні зв’язки з ними кримського хана, але постійно думати треба, що ледве не вся Україна тим же запорозьким духом дихає, бо звичайним є, що народ посполитий сваволю любить, і всякий, хто під владою перебуває, бажає її над собою не мати». Демократичне запорозьке товариство, з свого боку, не могло співчувати гетьману, тісно пов'язаному з феодальними колами Гетьманщини і Росії. Запорожці бачили в Мазепі провідника царської політики, котра дедалі більше демонструвала ворожі наміри щодо Запорожжя. Так, запорожці значно прислужилися російському урядові в Азовських виправах 1695–1696 рр. Але незважаючи на це, з кінця 90-х років Петро І повів наступ на вільні запорозькі землі. Особливо козаків дратувало, що уряд почав будувати фортеці поблизу Запорожжя на Дніпрі і по річці Самарі. Одразу почалися сутички з російським воєводою, котрий перебував у фортеці Кам'яний затон. На початку 1704 р. тільки що обраний кошовим Кость Гордієнко заявив царському посланцю: «Кам'янозатонський воєвода Шеншин чинить нам всілякі неприємності, коней відбирає, мене і все поспільство лає і називає своїми підданими, загрожує, говорячи нібито солдати, тікаючи з Кам'яного затону, живуть у нас, у Січі. Але у нас в Січі таких збіглих солдат нема, а хоч би і були, то у нас здавна такий звичай: хто прийде, того й приймаємо, і хто захоче, той і живе у нас». Далі Гордієнко застерігав: «Якщо воєвода і далі так буде робити, то нам вже терпіти не можна більше; щоб від його злих вчинків не стало якогось заворушення, котре може охопити і всю північ; не підняти б цим і всю Україну».

Отже, коли кошовий Гордієнко із запорожцями отримали від Мазепи звістку про те, що останній перейшов до шведів, їхньому подиву не було меж. Порадившись, вони вирішили підтримати його. В листі до Мазепи запорожці запропонували прислати до них гетьманських і королівських уповноважених, щоб умовитися про спільні дії. Крім того, просили військової допомоги для зруйнування російської фортеці при Кам'яному затоні. Після цього обіцяли прийти на допомогу Мазепі і шведському королю [35; c. 74].