2.2 Становище селян

Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це бло ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина.

На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи – 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, а з пішого право займатися гуральництвом – «показанщину» – по 2 таляри [25; c. 339].

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття, відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних шарварків (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги тощо) [3; с. 80].

Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своїм скотом перевозять, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел. З посполитих свобідних гуси, кури, яйця и поросята» [13; с. 66].

Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати життя державців та експлуатацію посполитих.

Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволеннями російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У1692 році уряд Петра I, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого із старшин маєтностей у Полтавському полку [19; с. 42].

Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов’язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх предківських ґрунтах, або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями.

Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною – уряд був змушений іти на популярні кроки, які недодавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації – це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування [4; с. 264].