20. Поняття основних прав нації (народу).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожній нації (іншої етнічної спільності, народу), які необхідні для нормального у конкретно-історичних умовах, її існування і розвитку об єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і закріплені у широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Первинним, основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення – насамперед, політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне).

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

- економічного, соціального і культурного розвитку;

- збереження і розвитку національної самобутності;

- розпорядження природніми та матеріальними ресурсами на своїй території.

Види: 1)Фізичні (можливості нації, необхідні для її фіз. існування, вживання, задоволення життєво необхідних матер потреб(н-д, права на соц безпеку, нац та між народ мир і мирне співіснування з ін націями, народами; еколог безпеку; забезпечення життєво необхідного рівня матер добробуту); 2)етнічні(можливості збереж, виявлення, розвитку і захисту нац самобутності, своєрідності, унікальності(н-д, права на культивування своєї мови, особливостей дух менталітету, нац звичаїв і традицій, певної(історичної) назви нації, яку вона обрала для себе); 3)економічні(можливості розвивати, збільш в-во матер благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації(н-д, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матер ресурсами на своїй території); 4)політичні(можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати х-р і спосіб свого соц-політ самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін етнічними –як держ, так і бездерж – утвореннями(це право на політ самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої Д-и, що входить до обєднання кількох Д).

19. Поняття, сутність і походження право.

Право — с-ма норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних Д-ю як регулятори сус-х відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального держ впливу аж до примусу. Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості. Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність: - цілісно-нормативний; - регулятивний.

22. Основні права дитини. Люди у віці до 18 років за міжнародно-правови­ми критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей».Для цієї категорії суб'єктів значна частина ос­новних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особли­ві, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначе­ною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав:

фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість та­ких кримінальних покарань, як смертна кара і до­вічне тюремне ув'язнення;

особистісних — права на знання своїх батьків і нерозлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;

культурних — право на відповідні ігри і роз­важальні заходи;

економічних — право не бути залученим до ро­боти до досягнення певного віку;

політичних — права не призиватись на дер­жавну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорсто­кого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтоварист­ва із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав дитини.

24. Поняття і види осн соц обов’язків людини. З правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природньо пов’язуються її основні соціальні обов’язки, зобовязаності. Поняття основного соціального обов’язку людини: Основний соціальний обов’язок людини – це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, її народу (нації), його соціальних груп і усього людства. Видова класифікація основних соціальних обов’язків людини відповідає в основному, наведеній вище класифікації її основних прав людини. Тому серед таких обов’язків можна виділити: 1)фізичні (життєві) (наприклад, обов’язок утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей); 2)особистісні (наприклад, обов’язок шанувати своїх батьків); 3)культурні (наприклад, дбайливо ставитись до пам’яток історії і культури всіх народів); 4)економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби); 5)політичні (наприклад, уникати насильства, користуватись тільки мирними засобами для задоволення своїх політичних інтересів).

25. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини.Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи:

1.Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр). 2. Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури). 3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства: а) Міжнародно-правові акти, документи:Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.); Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).б) Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з прав людини; Верховний Комісар ООН у справах біженців.

21. Поняття та види осн прав людства.Осн права людства - це певні можливості людст, які нобхідні для його існування і розвитку як єдиного, цілісного суб’єкта світової іст-ї – носія земної цивілізації, та об’єктивно зумовлені станом соц і природ середовища. До них можна віднести права на: безстрокове існування людства(безсмертя); мир; відродження та збереження гармонії з природою(екологічну безпеку); збереження, викор-я і розвиток заг людських матер та дух цінностей(культурних, дух, наукових та ін надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.

26. Взаємозв'язок держави і права.Право (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони обопільно залежні. Зокрема, слід мати на увазі, що соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об'єктивне юридичне право, є тими самими, що й причини, які спонукали до ут­ворення держав (тому й немає потреби ще раз ви­світлювати ці чинники стосовно такого права).

Право залежить від держави: у його виник­ненні, походженні; сталості й недоторканності; здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдо­сконаленні і в авторитетності, нарешті престижі.

Держава залежить від права: у своїй організа­ції, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку; у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізняють його правові й неправові форми. Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановлені, виданні) правових (юри­дичних) актів.

Правовий (юридичний) акт — це формально-обов'язкове волевиявлення держави (її органу або уповноваженого нею суб'єкта).

Види юридичних актів: 1)за юридичною, тобто владно-регулятивною природою,— правотворчі (нормативно-правові), правотлумачні (правороз'яснювальні, інтерпретаційні), правозастосовні (індивідуально-правові); 2)за способом, формою об'єктивації, зовнішньо­го прояву — письмові (документальні), усні (вер­бальні), конклюдентні (фізичні вчинки, діяння).

Залежно від різновиду найчастіше використову­ваних державою юридичних актів розрізняють такі правові форми виконання її функцій:— установча діяльність (утворення, реорганізація, ліквідація органів та інших організацій держави); - правотворча діяльність (встановлення або санкціонування правових (юридичних) норм, тобто формально-обов'язкових правил поведінки загального характеру); —правозастосовна діяльність (встановлення, на основі й відповідно до юридичних норм, інди­відуальних формально-обов'язкових правил по­ведінки щодо тих суб'єктів, які мають здійснити ці норми);- правоохоронна діяльність (застосування заходів примусу щодо тих осіб, які порушують приписи юридичних норм).

Неправові форми виконання функцій держа­ви: матеріально-технічна діяльність (виробництво певних благ, надання послуг); організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами, тобто без видання юридичних актів, встановлення зв'язків, взаємин між виконавцями закону, спря­мування їхньої поведінки на виконання закону).

27. права національних меншин у державі. Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 від­сотків, у СІЛА — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загальносоціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статус-ною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запроваджен­ня спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:фізичних — право на проживання в місцях тра­диційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення; етнічних та культурних — право на неасимі-ляцію; економічних — право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі; політичних — права на участь у прийнятті дер­жавних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискриміна-цію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

28. Поняття і Основні ознаки правової держави. Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Основні ознаки правової держави.

1. Соціальні-змістовні. - закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини; - панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали. - врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу, принципу: особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом; - взаємовідповідальність між особою і державою; - наявність у всіх громадян високої правової культури, зокрема, життєво необхідних юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті.

2. Формальні: - чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: законодавчих, виконавчих, судових, на основі підпорядкування вищим органам державної влади (саме їх волевиявленням) усіх інших органів держави (принцип розподілу влади ); - юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини; - високозначиме становище в суспільному і державному житті судових органів як – у певному розумінні – вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини; - неухильне і загальне виконання законів і підзаконних нормативних актів всіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами та установами правлячої партії.

29. Теорія держави загального благоденства. Створена ще в період між двома війнами (Дж. Кейнс) вона має досить широке коло прихильників. За цією теорією сучасні буржуазні суспільства і держава вже позбулись або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Репресивно-каральні функції держави відмирають за рахунок розширення соціально-економічних функцій: державного регулювання економіки, соціальних послуг.Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом: а) націоналізації найважливіших галузей промисловості; б) впливу на ринок шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної політики і т.ін.; в) планування і прогнозування економічного та соціального розвитку; г) здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності); захисту трудівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

31. Фашистські ідеї державності. Ідеологія фашизму – це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Спираючись на такі положення можна виправдати будь-які дії, навіть найжорстокіші, які застосовуються для досягнення бажаної мети. Однією з головних складових фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас). При цьому представники однієї раси проголошуються істинними представниками людського роду , а інші – на пів тваринами, завдання яких – забезпечувати процвітання панівної раси. Історія людства проголошується віковою боротьбою культурної раси з расами дикими , неповноцінними. Основне завдання держави за фашистською ідеологією – забезпечити процвітання панівної раси шляхом захоплення інших держав для розширення життєвого простору , поширення культурної раси. Фашизм відстоює ідею вождизму: на чолі нації і держави стоїть вождь, який не пов’язаний ніякими законами, а його думки, слова, дії – це істина в останній інстанції. Обґрунтована схема: право – це те, чого хоче народ, а волю народу виражає вождь, який бере свою силу безпосередньо з містичної душі нації. Принцип вождизму тлумачиться не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, а й як основна форма побудови всієї державної ієрархії. Чиновник фашистської держави повинен визнаватись беззастережним авторитетом, вождем на певній території або по відношенню до всіх підлеглих у сфері своєї діяльності. Ця система проголошується кращою формою управління державою і найвищим виразом народовладдя.

32. Теорія національної держави. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. У деяких країнах, наприклад, Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Але теорія може бути і небезпечною, коли її будуть тлумачити виключно в етнічному плані. У цьому випадку вона може стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може знайти свій вираз у дуже небезпечних гаслах типу Україна для українців . Ця теорія у такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтацій, і врешті-решт – до насильства і ворожнечі. У свій час гасло про створення національної держави в умовах формування національного ринку за часів феодалізму мало позитивне значення, сприяло історичному прогресу. Нині, особливо в умовах багатонаціональних країн, воно може мати місце лише в певних умовах,і насамперед, коли враховуються реальний стан міжнаціональних стосунків, інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті правові і фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності у кожному окремому випадку.

30. Теорія еліт. Теорія еліт була заснована італійськими політологами Г.Моска і В.Парето в 20-30 роках ХХ ст. і ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. За цією теорією політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення). При цьому демократія розглядається як утопія, міраж. Державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах – політичній, економічній та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Пануюча еліта, проте, добровільно не віддає владу. Тому циркуляція еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисно для суспільства. Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії

33. Функції і принципи права. Функції права — це основні напрямки його впли­ву на людину і суспільство (суспільні відносини).

Види функцій права (правового регулювання)

Функції права розподіляють на загальносоці-альні та спеціально-соціальні (регулятивні).

• До загальносоціальних функцій належать:-гуманістична;-управлінська; комунікативна;-орієнтаційна;-оцінювальна;-ідеологічно-виховна;-пізнавальна або гносеологічна.

Зазначені функції є загальносоціальними у то­му розумінні, що вони здійснюються за допомогою не тільки права, але й — тією чи іншою мірою — майже всіма соціальними явищами, зокрема інши­ми соціальними нормами, суспільною свідомістю (передовсім моральною), політикою, релігією, мис­тецтвом, громадськими об'єднаннями тощо.

Ті ж функції, які здатне виконувати лише (або найбільш ефективно) саме право, є його спеціаль­но-соціальними функціями. До них належать:-закріплююча;-стимулююча,-творча;-обмежуюча;-витіснююча.

Принципи права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання.

Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права – це державно-юридичні ідеали, які зумовлюють певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативних документах.

Типологічні принципи права – це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу.

Конкретно-історичні принципи права – це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах.

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві – декілька галузей права певної держави.

34.Типологія права. Неодмінною умовою пізнання соціальної сут­ності об'єктивного юридичного права (як і сутності держави) є історична типологізація численних най­різноманітніших правових (юридичних) систем — тих, що існували колись, і тих, що існують зараз. Історичний тип права — це сукупність сут­тєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відно­син і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регу­лювання у соціально неоднорідному суспільстві.

Поділяти право, правові системи на ті або інші різновиди (класи, групи, типи) можливо й за інши­ми критеріями, зокрема за характером доміную чих джерел (зовнішніх форм права), за історичною послідовністю формування («за хронологією»), за особливостями методів, засобів забезпечення, за співвідношенням типів правового регулювання (співвідношення дозволів, обов'язків, заборон) та ін. Усі зазначені класифікації, відображаючи певні реальні аспекти, грані, сторони права, правового регулювання, мають істотне пізнавальне й практич­не значення.

Проте жодна з них неспроможна дати відповідь на питання, волю якої саме частини соціально не­однорідного населення певної держави (або групи держав) виражає дане право. А без такої відповіді його соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.

Оскільки об'єктивне юридичне право є продуктом державної діяльності, згадана типологізація не може не збігатися в принципі із зазначеною раніше типо­логією держави (тема 4). Тому необхідно виділяти такі історичні типи об'єктивного юридичного права: племінно-бюрократичний; рабовласницький; феодальний; буржуазний; перехідний від буржуазного до соціально-демокра­ тичного (право соціально-демократичної орієнтації); соціально-демократичний (у майбутньому).

Останній із зазначених типів права є сьогодні (як і відповідний тип держави) лише передбачуваним, прогнозованим. Поняття права такого типу можна визначити у першому наближенні таким чином:

Соціальне-демократичне право — це система формально-обов'язкових норм загального характе­ру, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю біль­шості населення країни — трудящих-власників спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечують реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації, народу на загальнолюдських засадах свобо­ди, справедливості, солідарності.

35 Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право. Однією з необхідних пе­редумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відоб­ражають поняттям суб'єктивного юридичного пра­ва. А саму систему таких норм відображають понят­тям об'єктивного юр права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, ос­кільки воно характеризує певні можливості (свобо­ди), які належать саме суб'єкту (людині або іншо­му учаснику сусп життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх викор-ня.

У державно-організованому суспільстві пере­важну частину своїх основних прав людина не мо­же здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єк­тивного юридичного права. В цьому й розкри­вається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи лю­дину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основ­них, невід'ємних прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумін­ні, що державні загальнообов'язкові правила по­ведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юр норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

Суб'єктивне юридичне право особи — це за­кріплена в юридичних нормах можливість її пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):-самій чинити певні активні дії (право на свої дії);-вимагати від інших суб'єктів вчинення пев­них дій (право на чужі дії);-звертатися до держави за захистом, приму­совим забезпеченням свого юридичного права (пра­ва на забезпечувальні дії держави).

Об'єктивне юридичне право — це система за­гальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої части­ни соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціаль-них потреб і забезпечуються державою.

36. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок. Суб'єктивне юридичне право особи — це за­кріплена в юридичних нормах можливість її пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):-самій чинити певні активні дії (право на свої дії);-вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);-звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (пра­ва на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними гру­пами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися дер­жавою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки ' соціальні обов'язки людини відображаються по­няттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведін­ки, спрямованої на здійснення відповідного соціаль­ного обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юри­дичних обов'язків на види має відповідати насам­перед класифікації основних прав і обов'язків лю­дини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'яз­ки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

37. Правовий (юридичний) статус особи. Правовий статус особи — це комплекс їі суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спе­ціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з ос­новних (конституційних) прав і обов'язків грома­дянина. Він характеризує загальні й рівні можли­вості, вихідні позиції всіх тих людей, які є грома­дянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'яз­ків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характери­зує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої осо­би, які вона має на даний час. Цей статус характе­ризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового ста­тусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:-збільшення обсягу (кількості) прав людини,що закріплюються в юридичних нормах;-рівність правового статусу всіх громадян, від­ сутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:-збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;-посилення соціальної та державної захище­ності, гарантованості правового статусу особи.

38. Поняття правоутворення. Генезис права. Правотворчість — це д-сть компетентних держ органів, уповноважених Д-ю громад об'єднань, труд колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм. Види правотворчості: 1)за суб'єктами — правотворчість держ органів, правотворчість громад об'єднань (які уповноважені Д-ю на встановлення правових норм), правотворчість труд колективів, право­творчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум; 2)за способом формування юрид норм —встановлення юр норм, санкціонування (схвалення і загальнообов'язкове заб-ня неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

39. Поняття і склад правоутворення. Правопорушення — це протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним. Склад (елементи) правопорушення: 1)суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фі­з особа (людина) або деліктоздатне об'єднан­ня, які вчинили правопорушення. Деліктоздат-н.сть — це закріплена законодавством і забезпече­на Д-ю здатність суб'єкта нести юрид відповідальність за вчинене ним правопорушення; 2)об'єкт правопорушення — певні блага, на пошко­дження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння. Об'єктами правопору­шень можуть стати всі явища, які визнаються об'єк­тами правовідносин, тобто різноманітні матер та нематер цінності (особисті або соц); 3)об'єктивна сторона — протиправне діяння; йо­го шкідливий або небезпечний результат; не­обхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його держ, юридичній забороненості, у невідповідності вчинку юрид приписам. Таке діяння може бути ви­ражене як у активних (якщо суб'єкт недотримується забороняючих норм), так і в пасивних діях (якщо суб'єкт не виконує зобов'язальні норми); 4)уб'єктивна сторона — певне психол ставлення суб'єкта до своєї протиправної по­ведінки та її наслідків. Таке ставлення відобра­жається поняттям вини.

40. Поняття та види правотворчості. Правоутворення –це відносно тривалий процес формування юрид норм, що починається з визнання Д-ю певних сус-х відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і держ захисту юрид приписів. Формування П –це складний , багатоаспектний соц прцес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм П-а. Цей процес складається з кількох етапів: На 1 етапі відбувається формування певних сус-х відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного х-ру.На 2 –який наз правозакріпленням, відбувається держ санкціонування сус-ї і держ практики, її розгорнуте законодавче закріплення. На 3 –Д-а з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно ств-є широке коло правових прписів. Цей етап наз правотворчістю.

41. Поняття, принципи і стадії правотворчості. Правотворчість — це д-сть компетентних держ органів, уповноважених Д-ю громад об'єднань, труд колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм. Стадії правотворчості: 1)підготовки проекту НПА (прийняття рішення про необхідність розроб­ки проекту; визначення проектантів; розробка про­екту; погодження проекту (із зацікавленими орга­нізаціями); доопрацювання проекту); 2) прийняття НПА (вне­сення проекту до правотворчого органу на обговорення; обговорення проекту у правотворчому ор­гані; прийняття НПА); 3)оприлюднення (опублікування) НПА. Принципи: 1)гуманізм: юрид норми мають закріплю­вати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту осн прав людини, прав народу (нації), усього людства; 2)демократизм: НП повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соц груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різно­манітні об'єднання громадян; 3)збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юрид нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; 4)науковість: юрид норми повинні відпові­дати досягнутому рівню розвитку сус-ва, ре­альним соц умовам, закономірностям су­с-го життя; 5)законність: юрид норми повинні встанов­лювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процеду­ри, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів Д-и; 6)техніко-юридична досконалість: при роз­робці та встановленні юрид норм слід засто­совувати оптимальні, рекомендовані юрид наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

42. Правотворчий процес. Правотворчий процес – це юридично встановлена процедура діяльності по виведенню волі домінуючої частини суспільства у закон, порядок формування і закріплення цієї волі у загальнообов язкових юридичних приписах, впорядкована система діяльності по встановленню, зміні чи скасуванню правових норм.

У правотворчому процесі необхідно виділити 2 основні стадії:

1. попереднє формування державної волі, що зовнішньо відображається у складенні нормативного акта. На цій стадії створюється модель майбутньої волі народу, формулюються пропозиції про те, як цю волю оформити.

2. офіційне виведення державної волі у норми права. На цій стадії процесу нормативного акту перетворюється в нормативний акт, що має загально-обов язковий характер.

44. Види зовнішніх форм (джерел) права. Розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:-правовий звичай — санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;-правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;-нормативно-правовий договір — об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;-нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

43. Форми права. Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права — це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

В сучасних правових системах існують різні способи виразу юридичних норм (форми права): нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай. Основною ж формою права є нормативно-правовий акт. Види нормативно-правових актів за юридичною силою: - закони; - підзаконні акти.

Правовий звичай – це санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий прецедент – це рішення державного органу (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надано значення загального правила, обов язкового при розгляді аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір – це об єктивоване формально-обов язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю декількох суб єктів і заб-ся державою.

45. Поняття, ознаки і види законів. Закон — це НПА вищого представницького органу держ влади або са­мого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси біль­шості населення і має найвищу юрид силу що­до всіх інших НПА-ів. Ознаки: 1)приймаються вищим представницьким органом Д-и(парламентом – вУ-ні ВР) або безпосередньо народом(шляхом референдуму –в У-ні всеукраїнським референдумом); 2)регулюють найважливіші, соц значущі сус-ні відносини. Згідно КУ(ст92) тільки законами визнач-я права, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій У-ни, орг-я і порядок проведення виборів і референдумів, основи місцев самоврядування, судоустрій, основи цив-правової відповідальності; 3)містять первинні юрид норми, є базою поточної правотворчості; 4)мають вищу юрид силу –це означає, що НА Президента У-ни, органів і посадов осіб держ виконавчої влади і місцев самоврядування приймаються на основі законів і не можуть суперечити їм; 5)приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Види:1)конституційні –органічно поєднані з Осн Законом НА-и, які приймаються в порядку, передбаченому розділом ХІІІ КУ, або якими вносяться зміни чи доповнення до Констит-ї; 2)звичайні –НА, які приймаються на основі і на виконання сус-них відносин у певній сфері(н-д, ЗУ «Про проф.-техн освіту»). Звич закони приймаються простою більшістю від констит складу ВРУ; 3)надзвичайні –НА тимчасового х-ру, які приймаються за надзвич обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів(н-д, для забезпечення безпеки громадян у разі катастрофи); 4)кодифікаційні –НА, затвердженні законами, в яких узагальнюються норми П, що регулюють певну групу сус-них відносин. Коди закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства(н-д, Митний кодекс У-ни); 5)тимчасові –НА, прийняті на визначений у часі термін дії(н-д, ЗУ про держ бюджет на певний рік); 6)допоміжні –НА, які затверджують, змінюють, скасовують ін НА або мають допоміжне значення лля їх застосування.

46. Поняття та види підзаконних НПА. Підзаконні НПА –це акти, які приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм. Види: НПА Президента У-ни – глава Д-и –на осн КУ і ЗУ в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов’язковими для виконання на всій території У-ни(ст106КУ);НПА КМУ –вищий орган у с-мі органів викон влади –в межах своєї компетенції видає НА у формі постанов, які є обов’язковими до викон(ст117КУ);НПА міністерств та ін центр органів викон влади. Міністри та керівники ін центральних органів викон влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері у-ння видають НА у формі наказів(ст117КУ); НПА місц держ адмін-й: виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві держ амін. Керівники управлінь, відділів та ін структурних підрозділів місцевої держ амін видають накази(ст6ЗУ «Про місц держ адмін»); НПА органів та посадов осіб місцевого самоврядування. Згідно КУ місцеве самоврядув в У-ні здійсн через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Вони при виконанні своїх ф-іій, делегованих їм держ органами, в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на відповідній території(ст144КУ).

47. Юридичні властивості нормативно-правових актів. Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації.

Такі акти:-є формально обов'язковим волевиявленнямдержави;-містять правила поведінки загального ха­рактеру;—приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених за­коном, іншими суб'єктами);-мають точно визначені зовнішні реквізити(ознаки);-публікуються у спеціальних офіційних) ви­даннях;-поширюють свою чинність на певний час, пев­ну територію, певне коло суб'єктів. За кожним зцих трьох «параметрів» чинності нормативно-пра­вові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються зако­нодавством держави та міжнародними договорами.

48. Дія НПА в часі, просторі та на певне коло осіб. Дію НПА у часі х-ють 4 показники: 1)момент набуття актом чинності, тобто початку його дії. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі орг-ї, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати дотримуватись його; 2)напрям темпоральної дії дії НА –що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності(нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього(старих фактів) і тривають після набуття актом чинності; 3)момент зупинення дії НА –під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством; 4)момент припинення дії НА - припинення чинності закону означає і остаточну втрату ним юрид сили. Дія НПА в просторі визначається територ межами його обов’язковості. Територія Д-и –це обмежений кордонами Д-и простір суші, її надра, континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, нац і територіальні води. НПА діють за принципами:1)територіальний –це дія НА-ів у межах території Д-и; 2)екстериторіальний –це дія НА поза межами Д-и. Дія НПА за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб’єктів П-а. Розрізняють: 1)НПА заг дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території Д-и, тобто громадян У-ни, осіб без громадянства, держ і недерж орг-ї, установи; 2)НПА спец дії, які поширюються на певне коло спеціальних суб’єктів(н-д, ЗУ «Про статус народ депутата У-ни»)

49. Поняття, осн риси і елементи с-ми права .С-ма П-а –це сукуп чинних норм П-а, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація(поділ) на відносно самостійні структурні утворення. Осн риси: Узгодженість с-ми П –це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв’язків між нормами, інститутами, галузями п та відсутність суперечностей всередині цієї с-ми; Єдність –обумовлюється тим, що все П-о як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом П-а. Об’єктивність –тобто с-ма П-а це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юрид вираз с-ми сус-х відносин відповідного людського соціуму. Д-а лише надає фрми тій чи іншій с-мі П-а, її галузям, інститутам, які склалися об’єктивно. Елементи: 1)Інститут П –це уособлена група юрид норм, які регулюють сус-ні відносини конкретного виду; 2) Галузь П –уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних сус-них відносин; 3)Підгалузь П –певна сукупність(об’єднання)правових інститутів, що об’єктивно складається в межах 1-ї галузі П-а; 4)Правова норма –первинний, окремо взятий найменший структурний елемент П-а, правило поведінки, що визнане і охороняється Д-ю.

50. Поняття галузі праа, поняття інституту права. Їх види, критерії(підстави) розподілу правових норм по галузях права Інститут П –це уособлена група юрид норм, які регулюють сус-ні відносини конкретного виду. Інст П –це 1 після норми П правова спільність(н-д, ін-т приватної власності вцивіл П-і, ін-т відповідальності посадових осіб в амін П-і). Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділ на інститути констит, цив, Кримі, амін, процесуального та ін галузей П. Внутрішньогалузевий інститут склад із норм 1-ї галузі П-а, аміжгалузевий –із норм 2-х і більше галузей П. Міжгалуз правові інститути – це сукупність норм П різних галузей П, яка спрямована на регулювання однакових сус-их відносин. Н-д, інститут власності склад із норм конституц, цивільн, кримінал та ін галузей П, інститут відшкодування шкоди –норми цив і труд П. Галузь П –уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних сус-них відносин. Галузь П, найбільш структурний підрозділ і центр ланка П, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання. Такі види: 1)фундаментальні(профілюючі), до яких традиційно належать конст, цив, амін, крим, цив-процесуальне, крим-процесуальне П; 2)спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані, пристосовані до особливих сфер життя сус-ва(труд, земельне, сімейне); 3)комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих(фундаментальних) та спец галузей, н-д п-цьке(господарське), торгове, морське. Критерії (підстави) розподілу норм за галузями: 1)предмет правового регулювання (сукуп сус-х відносин, які врегульовані правом); 2)метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу Д-и на сус-ні відно­сини, здійснюваний за допомогою правових норм та ін юрид засобів).

53. Поняття і способи систематизації законодавства. — це д-ть щодо зведення НПА (або їх елементів) у цілісний комплекс. Систематизація законодавства здійснюється 2-а осн способами: 1. Шляхом інкорпораці — це спосіб систематизації зако­нодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи НПА в од­ному збірнику. Види інкорпорації: 1)за юридичним значенням —офіційна (підго­товка і видання правотворчими органами або упов­новаженими, за їх рішенням, орг-ціями збірни­ків чинних НПА: н-д, Зібрання законодавства У-ни) і неофіційна (під­готовка і видання збірників НПА неправотворчими органами або будь-якими іншими орг-ціями чи особами);2) за обсягом — загальна (генеральна), галузе­ва, міжгалузева, спеціальна (за окремими інсти­тутами однієї галузі законодавства); 3)за критерієм об'єднання НПА— предметна, хронологічна, суб'єк­тивна (залежно від органу, яким видано інкорпо­ровані акти). 2. Кодифікація законодавства — це спосіб його сис­тематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юрид норм та об'єднанні їх у єдиному НПА-і. Види кодифікації: за обсягом — галузева, міжгалузева, спеці­альна;за формою вираження — основи (основні за­сади) законодавства, кодекс, статут, закон, положення.

51, Правова с-ма: поняття і різновиди. Правова (юридична) с-ма — це с-ма всіх юридичних явищ, які існують у певній Д-і або у групі однотипних держав. Розподіляють на такі різновиди : 1)нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «романо-германська», або «євро­пейсько-континентальна»), Всередині цієї правової системи виділяють підс-ми: «романську» (до якої належить зако­нодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.). Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особ­ливістю якого є гармонізація та уніфікація НПА, що діють у них. Правова с-ма, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мек­сика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США; 2)судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загаль­ного П»), всередині цієї системи розрізняють групу англійського П (Англія, Північна Ірландія, Кана­да, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька де­сятків країн — членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість: у відносно більшій поширеності НПА (зокрема, кодексів, яких не знає англійське П,— цивільного, цивільно-про­цесуального, кримінального, кримінально-процесу­ального та ін.); в його федеративній струк­турі; у дещо меншій зв'язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами; 3)ідеологічно-релігійна с-ма(Найбільше поширення зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх із них Д-а офіційно визнає мусульманське П)); 4)традиційно-общинна с-ма.

52. Поняття і структура с-ми з-ства. С-ма з-ства — це с-ма всіх упо­рядкованих певним чином НПА даної Д-и. Структура с-ми з-ства — це зумовле­на сис-ю П, інтересами Д-и та потре­бами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих НПА (та інших письмових НП джерел), яка виражається в їх єдності й погодже­ності, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства. С-ра с-ми з-ства має два ос­новних різновиди: галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання); субординаційна або ієрархічна, (розподіл НПА за певними групами залеж­но від юридї сили (закони, укази та ін.). Крім того, у федеративних Д-ах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, шта­тів) та законодавство федеральне (союзне законо­давство). Отже, в таких випадках утворюється ще й федеративна структура законодавства (н-д, у РФ).

54. Соціальні та правові норми. Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм: 1.  Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені; 2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини; 3.  Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки; 4.  Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, сусп впливом, держ примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними. Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру правової норми.Правова норма: а) регулює групу кількісно невизначених су­спільних відносин; б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів; в) діє в часі безперервно; г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань; д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Структура (або внутрішня форма) правової нор­ми — це об'єктивно зумовлена потребами право­вого регулювання її внутрішня організація, яка ви­ражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв'язках між ними.

58. Поняття, елементи правової культури особи.Правова культура — це така властивість осо­би, яка х-ся загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною пра­вомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях. Правове виховання — це цілеспрямована д-сть держ органів, громад об'єднань і труд колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб ви­сокої правової культури. Засоби правового виховання: правове навчан­ня (зокрема юридичний всеобуч); правова пропа­ганда; юрид практика державних органів та інших організацій; правомірна поведінка грома­дян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юрид норм; самовиховання. Юридичний всеобуч — це єдина загальнодер­жавна с-ма вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх державних службовців. Крім загально-соціальних гарантій законності, існують також гарантії спеціально-соціальні, зок­рема юридичні.

55. Поняття і види правових норм. Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний х-р, встановлюється або санкціонується д-ю з метою регулювання сус-х відносин і забезпечується їі організаційною, виховною та примусовою д-стю. Види: 1)за суб'єктом правотворчості — норми ор­ганів держ законодав влади; норми гла­ви Д-и; норми органів держ виконав влади; норми органів місцев самоврядування; юрид норми, встановлені громад об'єднаннями, труд колективами, насе­ленням (народом або територіальною громадою); 2)за предметом регулювання — конституцій­ні, цив, адмін, кримін та ін.; 3)за способом встановлення диспозиції нор­ми — імперативні (диспозиція формулюється ор­ганом Д-и); диспозитивні (Д-а дозволяє суб'єктам домовитись щодо правила взаємної пове­дінки), яке вона буде забезпечувати, але передба­чає ще й «резервне» правило поведінки на той ви­падок, якщо суб'єкти не скористаються зазначе­ним дозволом); 4)за х-ром диспозиції — уповноважувальні (дозволяючі), які вказують на можливу, припустиму поведінку; зобов'язальні, що вказу­ють на необхідну з точки зору Д-и поведінку; забороняючі, котрі вказують на неприпустиму, недозволену поведінку; 5)за ступенем визначеності змісту — абсолют­но визначені; відносно визначені (альтернативні, си­туаційні, норми з оціночними поняттями та ін.); 6)за роллю, призначенням у правотворчості —первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);7)за функціями у правовому регулюванні —матер (лише називають, позначають П-а, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлю­ють порядок, процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у ма­тер нормах); 8)за дією в часі — постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії); 9)за сферою територіальної дії — загальні(загальнодержавні ); місцеві (локальні); 10)за дією на коло суб'єктів — загальні (діють на всіх однойменних суб'єктів, н-д, на всіх громадян); спец (діють на певну групу одной­менних суб'єктів, н-д, тільки на студентів);виняткові (у передбачених законом випадках вилу­чають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

56. Поняття, елементи правової норми Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується їі організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Елементи правової норми (обов'язкові) — дис­позиція, гіпотеза, санкція.

Диспозиція — це частина норми, в якій зазна­чаються права або обов'язки суб'єктів. Це — цен­тральна, основна частина юридичної норми, яка власне і вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (несолідну) й заборонену (неприпус­тиму) поведінку суб'єкта.

Гіпотеза — частина норми, в якій зазначають­ся умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обста­вини відображаються спеціальним поняттям «юридичні факти». Призначення гіпотези — виз­начити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Санкція — частина норми, в якій зазначають­ся заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

Факультативний елемент юридичної норми — за­охочення. Це — частина норми, в якій зазначають­ся певні цінності, блага. їх може отримати суб'єкт у разі добровільного здійснення ним диспозиції.

Види диспозицій, гіпотез, санкцій: 1)за складом — прості і складні; 2)за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені і відносно визначені (зокрема,оцінні, альтернативні).

Крім того, санкції поділяються на каральні (штрафні) й відновлювальні.

57. Поняття та види гарантій законності. Поняття й основні принципи законності у державі соціально-демократичної орієнтації. Гарантії законності — це система засобів, за допомогою яких у сус-му житті впроваджу­ється, охороняється і, в разі порушення, віднов­люється законність. Види загальносоціальних га­рантій законності: економічні(є передусім рівність усіх форм власності і ек можливостей суб’єктів сус-х відносин), політичні(це розвинута с-ма народовладдя, його реалізація через демократичні форми та інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність), ідео­логічні(полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків), соціальні(слід визнавати відсутність відвертих соц суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соц прав, їх матер добробут).

Законність — це режим (стан) відповідності сус-х відносин законам і підзаконним НПА Д-и, який утворюєть­ся в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами П-а. Основні принципи законності у державі со­ц-демократичної орієнтації: 1)єдність — однаковість нормативно-правово­го регулювання на всій території країни; то­тожність застосування юрид норм щодо всіх однойменних суб'єктів права; 2)соціально-демократична доцільність —відповідність закону цілям забезпечення прав лю­дини і прав нації (народу), соц демократії і прогресивного розвитку сус-ва; необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оп­тимального) засобу досягнення мети закону; 3)реальність — забезпеченість законності дієвими, досконалими гарантіями.

59. Поняття і склад правотворчої техніки. Правотворча(законодавча) техніка –це сукупність юрид засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації НПА. До прийомів ізасобів законод техніки належать: 1)нормативна побудова, -це викор-ня мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формуються норми-приписи, застосовуються терміни, юрид символи, правові презумпції, фікції. Норми повинні відповідати певним вимогам структурної побудови(гіпотеза, диспозиція, санкція), бути узгодженим між собою, конкретними та забезпеченими з боку Д-и; 2)юридичні конструкції -побудова норм права та НА згідно з типовими схемами, моделями, що відбивають особливості різних правовідносин. Н-д, конструкції договорів, складів злочину; 3)галузева типізація –це побудова нормативних приписів таким чином, щоб вони належали до певної галузі П-а, що досягається шляхом викладення норми П-а в певному кодифікованому акті, підпорядкування с-мі заг норм, застосування галузевої термінології. Мередю рид засобів розробки й оформлення юрид актів важливе місце посідають юрид терміни –це слова і словосполучення, які точно визначають правові поняття. Термінологія, якою користується юрид наука та законодавство, є неоднорідною і поділ на види: загальновживані, спец-технічні, спец-юридичні.

60. Поняття і засоби правового виховання. Правове виховання — це цілеспрямована д-ть держ органів, громадських об'єднань і труд колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб ви­сокої правової культури. Засоби правового виховання: правове навчан­ня (зокрема юрид всеобуч); правова пропа­ганда; юрид практика держ органів та інших організацій; правомірна поведінка грома­дян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юрид норм; самовиховання. Юридичний всеобуч — це єдина загальнодер­ж с-ма вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх держ службовців.

61. Поняття і склад правової свідомості. Правосвідомість — це с-ма понять, по­глядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юрид права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом.У складі правосвідомості виділяють такі елементи: 1)за змістом правових поглядів — інформацій­ний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юрид норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових ча­стин — позитивне, негативне, байдуже); регуля­тивний — психол установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність вико­нувати або, навпаки, порушувати приписи юри­д норм); 2)за формою (способом) відображення правової д-сті — поняття про правові явища (н-д, поняття форми П-а); правові погляди (н-д, на роль законів у с-мі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юрид професії); правові почуття(н-д, почуття справедливості закону або судо­вого рішення, почуття особистої відповідальності за дотримання закону, за виконання вимог договору); 3)за рівнем відображення правової дійснос­ті — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юрид ситуаціями, а тому фор­мується здебільшого стихійно, несистематизовано; вона не осмислена теоретично, невпорядкована логічно; у ній переважають непоняттєві форми відображення правової дійсності) і пра­вова ідеологія (концептуалізована, логічно система­тизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової д-сті; вона формується насамперед шляхом юрид освіти, юрид наукових досліджень). Ці обидві частини, «повер- хи» правосвідомості можуть включати як інтелек­туальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча у теж неоднакових дозах); 4)за територіальною поширеністю — заг правосвідомість; локальна (місцева, регіональ­на) правосвідомість; 5)за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивід і колективна: а) загально-соціальна (за­гальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова; 6)за х-ром д-сті носіїв правосвідо­мості — професійно-юридична (практично-юридич­на, н-д, правосвідомість суддів, юрискон­сультів орг-й; науково-юридична, н-д, правосвідомість науковців дослідно-юридичних ус­танов, викладачів юрид вузів); професійно-неюридична (н-д, правосвідомість керівників п-в, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна(н-д, правосвідомість учнівської молоді).

62. Поняття і види правомірної поведінки . Правомірна поведінка — це такі вчинки (діян­ня), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної Д-и. Види: 1)за суб'єктами — д-сть громадян (лю­дей), державних організацій (зокрема, органів Д-и), громадських об'єднань, соц спільностей; 2)за сферою суспільних відносин — екон, політ та ін.; 3)за об'єктивною стороною (тобто за формою зовнішнього прояву) — активна (вчинення дії),пасивна (утримання від неї); 4)за суб'єктивною стороною (тобто залежно від психол ставлення особи до своїх діянь) — принципова, зумовлена особистим, внут­рішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно; звичаєва, зумовлена особистою звич­кою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який держ припис; пристосувальна (конфор­містська) , викликана прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно; маргінальна, що пояснюється загрозою відповідальності у разі вчинення правопорушення; 5)залежно від зафіксованості у законодав­стві — врегульована законодавством, не врегу­льована законодавством; 6)залежно від ставлення Д-и до правомір­ної поведінки — схвалювана, стимульована (за­охочувана), допустима; 7)за формою зовнішнього прояву — фізична(діяльнісна), вербальна (усна), письмова (доку­ментована).

63. Поняття і форми реалізації правових норм. Реалізація ПН — це здійснення їх приписів у практичних діях (бездіяльності) суб'єктів. Соц сутність реалізації ПН — задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціально прийнятними (допустимими) спо­собами, засобами, які змодельовані, «сконструйо­вані» Д-ю.

Форми реалізації ПН залежно від характеру їх диспозиції розподіляються за такими видами:використання — форма реалізації уповноважу-вальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється за їх власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту);виконання — форма реалізації зобов'язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їх власного бажання (н-д, реалізація законодавства про держ податки); дотримання — форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, вчинюваній незалежно від їх власного бажання (наприклад, непорушення водіями транс­порт засобів обмежень швидкості руху в місті).

64. Заг вимоги правильного застосування правових норм Застосування правових норм — це організацій­но-правова д-сть компетентних органів, уповноважених на це громад об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивіду­ал правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм. Вимоги правильного застосування правових норм: законність — прийняття правозастосовного рі­шення тільки: 1)в межах компетенції, тобто повноважень, за­кріплених у законі; 2)на підставах, передбачених у гіпотезі засто­совуваної норми; 3)за процедурою, встановленою законом; 4)у цілковитій відповідності зі змістом закону; 5)у передбаченій законом формі; обґрунтованість — прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про юрид значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, пра­вильними, вірогідними; доцільність — якщо застосована норма дає мож­ливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бу­ти закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, опти­мальним способом досягти мети закону.

65. Поняття та осн риси застосування правових норм Застосування правових норм — це організацій­но-правова д-ть компетентних органів, уповноважених на це громад об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивіду­альних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм. Основні риси правозастосовної д-сті: 1)у передбачених законодавством випадках во­на виступає необхідною організаційною передумо­вою реалізації правових норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є орг-я певних сус-х відносин; 2)являє собою д-сть тільки держ ор­ганів і уповноважених на це Д-ю громадсь­ких об'єднань, оскільки мусить мати державно-владний х-р; 3)набуває юридично значущого х-ру на­ самперед тому, що відносини, які виникають, змі­нюються або припиняються у результаті такої д-сті, мають вигляд взаємних юрид прав і обов'язків певних суб'єктів; 5)правозастосування становить собою юрид значущу д-сть ще й тому, що відбувається воно тільки на підставі юридичних норм і в поряд­ку, передбаченому ними; 6)це своєрідний процес (процедура), який рег­ламентований спец (процедурно-процесу­альними) нормами і складається з певних послідов­них стадій; 7)підпорядковується певним заг вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність; 8)інтелектуально-юрид результати правозастосування, тобто відповідні владні рішення, фіксуються, проявляються зовні у певній вста­новленій законодавством формі — в актах засто­сування права (правозастосовних актах); 4)такі відносини, зв'язки встановлюються шля­хом ухвалення (на основі правов норм і від­повідно до конкретних життєвих ситуацій) інди­відуальних формально обов'язкових рішень (ве­лінь, приписів) щодо персоніфікованих суб'єктів. Прийняття таких рішень є визначальним елементом, серцевиною змісту правозастосовної д-сті;

66. Основні стадії застосування правових норм: 1)встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них засто­сувати; 2)перевірка достовірності правильності тексту, ви­значення меж дії та юрид сили правової норми; 3)з'ясування змісту (тлумачення) правової норми; 4)прийняття рішення у справі; 5)оформлення рішення в акті застосування пра­вової норми. Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юрид значення. Друга стадія правозастосування включає такі дії, котрі мають на меті визначити, конкретизува­ти певні юрид (формальні) властивості знайде­ної юрид норми. Третя стадія правозастосування. Оскільки не­можливо правильно застосувати норму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складаєть­ся, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно му­сить витлумачити її «для себе». Четверта стадія застосування правової норми є, можна сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати попередніх стадій, нена­че резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юрид права і обов'язки (тобто про підтверд­ження, встановлення, зміну або припинення цих прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. П'ята стадія правозастосування включає дії що­до «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивіду­ального правила поведінки, тобто щодо втілення, виразу його в правозастосовному акті.

67. Поняття, ознаки і види актів застосування правових норм. Акт застосування правової норми — це спосіб зовн прояву формально обов'язкового пра­вила поведінки індивід х-ру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юрид П-а й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.Юрид властивості правозастосовних актів: 1)можуть прийматися будь-якими органами Д-и; 2)є формально обов'язковими щодо персональ­но визначених суб'єктів; 3)вміщують індивід приписи (веління), розраховані на врегулювання лише окремого, кон­кретного випадку (відношення), тому їх юридчинність вичерпується одноразовою реалізацією; 4)не можуть мати зворотної дії в часі; 5)можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фіз. волевиявних дій)форми зовн прояву. Види правозастосовних актів: 1)за суб'єктами прийняття — акти глави Д-и, акти органів держ законод влади, виконав влади, суду, контрольно-на­глядових органів, акти уповноважених Д-ю органів громадських об'єднань; 2)за галузевою приналежністю застосованої норми — цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та інші; 3)за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, про­ тести, подання, висновки тощо; 4)за соц ф-цією у правовому регулю­ванні — регулятивні, охоронні; 5)залежно від елемента правової норми, яка застосовується,— акти застосування диспо­зиції норми, акти застосування санкції норми; 6)за х-ром індивідуал велінь (при­писів) — уповноважу вальні, зобов'язальні, забо­роняючі; 7)за х-ром юрид наслідків — право-констатуючі(правопідтверджувальні), правовстановлювальні, правозмінюючі, правоприпиняючі; 8)за формою зовнішнього прояву — письмові,усні, конклюдентні (діяльнісні).

68. Прогалини в законодавстві: поняття івиди, засоби подолання при застосуванні правових норм. Бувають випадки, що на першій стадії правозастосовної діяльності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на да­ний життєвий випадок, лише тому, що її ще вза­галі не існує в законодавстві (хоча справа, яку слід вирішити, знаходиться у сфері дії принципів права). Виникає ситуація, яка відображається по­няттям прогалини у законодавстві. Прогалина у законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулюван­ня, окреслюваній основними принципами права. Аналогія закону — це вирішення справи (за на­явності прогалин у законодавстві) на основі пра­вової норми, яка регулює найбільш подібні су­спільні відносини. Аналогія права — це вирішення справи (за на­явності прогалин у законодавстві і відсутності «аналогічної» правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або конкретно-історич­них принципів національного права в цілому.

69. Поняття, види тлумачення правових норм. Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) змісту норми з метою правильного її застосуван­ня і реалізації.Види тлумачення-з'ясування: 1)за способом — філологічне (текстове, грама­тичне), тобто з'ясування змісту правової норми шляхом аналізу її тексту на основі використання законів філології; систематичне, тобто з'ясуван­ня змісту правової норми на основі встановлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами; історичне, тобто з'ясування змісту правової нор­ми на основі пізнання конкретно-історичних умов її прийняття; цільове (телеологічне), тобто з'ясування змісту правової норми на основі виявлення цілей її прийняття; 2)залежно від співвідношення тексту норми та й змісту (інакше кажучи, «за обсягом») — буквальне (адекватне, точне), якщо зміст норми цілком відповідає його «словесній оболонці»— тексту норми; обмежувальне, якщо зміст норми вужчий від її тексту; поширювальне, якщо зміст норми більш широкий, ніж її словесний вираз, текст.Види тлумачення-роз'яснення (інтерпретації):1) за сферою дії — нормативне (загальне), роз­раховане на всі випадки застосування, реалізації роз'яснюваної норми; казуальне (індивідуальне), розраховане тільки на той випадок застосування, реалізації юридичної норми, з приводу якого роз'яснюється її зміст; 2)за юридичним значенням — офіційне (роз'яс­нення змісту юридичної норми, яке здійснюється компетентними суб'єктами і є формально-обов'яз­ковим для всіх її адресатів); офіціозне (роз'яснен­ня змісту юридичної норми, котре є формально-обов'язковим тільки для осіб та організацій, адмі­ністративно підпорядкованих суб'єкту роз'яснення(інтерпретатору); неофіційне (роз'яснення змісту юридичної норми, яке не є формально-обов'язко­вим для будь-кого). Залежно від того, ким встановлена юридична нор­ма, яку тлумачить певний суб'єкт (або, інакше кажу­чи, залежно від того, «чию» норму він тлумачить), офіційне тлумачення буває автентичним (влас­ним, «авторським»), коли норма тлумачиться тим са­мим органом, який її встановив (суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи), або ж делегованим (легальним), коли норму тлумачить орган, який її не приймав, але спеціально уповнова­жений законом давати її обов'язкове роз'яснення. Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'­єктом і не є формально-обов'язковим. За рівнем компетентності, обґрунтованості неофіційне тлумачення правових норм поділяється на доктринальне (науково обґрунтоване тлумачення вче­них), професійне (тлумачення юристів-практиків), буденне (тлумачення неюристів).

70. поняття і види інтерпретаційно-правових актів. Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними органами формально-обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми.

Види інтерпретаційно-правових актів: 1)за «авторством» норми, яка є предметом тлумачення,— акти автентичного тлумачення; акти делегованого (легального) тлумачення; 2)за суб'єктами тлумачення — акти тлумачення державних органів (органів державної влади, управління, суду, прокуратури та ін.); акти тлумачення уповноважених органів громадських об'єднань; 3)за сферою дії — нормативні (загальні), казуальні (індивідуальні); 4) за галузевою приналежністю норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права та ін.; 5) за структурним елементом норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення гіпотези, акти тлумачення диспозиції, акти тлумачення санкції; 6)за формою зовнішнього виразу — письмові, усні (тільки казуальні); 7)за юридичною формою — постанови, роз'яснення, ухвали та ін.

71. Поняття та юрид властивості інтерпретаційних НПА. Нормативно правовий акт –це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. Інтерпретаційні акти –це акти тлумачення норм права. Якщо нормативні правові акти мають своєю метою встановити чи змінити зміст правових норм, то акти тлумачення норм права спрямовані на роз’яснення їх змісту, меж дії прийняття норм права. Такі акти адресовані суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’ясненні в інтерпретаційному акті. Види інтерпретаційно-правових актів:1. за галузевою належністю норми, яка тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо. 2. За структурними елементами норми, яка тлумачиться: а) акти тлумачення гіпотези; б) акти тлумачення диспозиції; в) акти тлумачення санкції. 3. За сферою дії: а) нормативні; б) казуальні. 4. За відношенням суб’єкта до норми, яка тлумачиться: а) аутентичні акти тлумачення права; б) делеговані(легальні). 5. За суб’єктами: акти тлумачення органів державної влади, управлінських, судових, наглядових органів тощо. 6. За формою зовнішнього виразу: - письмові; - усні. 7. за юридичною нормою виразу: - постанови, укази, роз’яснення, інструкції, листи тощо.

72. .Поняття і ознаки правових відносин. Правовідносинами наз сус-і відносини, змістом яких є суб’єктивні права та юрид обов’язки осіб, що охороняються Д-ю. Ознаки:1)це сус-і відносини, які виникають між людьми і пов’язані безпосередньо з їх діяльністю та поведінкою. Так, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з ін людьми(продати, подарувати майно); 2)до свого виникнення правовідносини проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та сус-ні пріоритети; 3)правовідносини формуються на основі реальних сус-х відносин. Вони виступають як юрид вираз економічних, політ, сімейн, нац та ін, реально існуючих у житті відносин, впливають на сус-ні відносини, що склалися на їх ґрунті, є засобом їх регулювання; 4)вони здебільшого виникають, припиняються чи змінюються відповідно до правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються; 5)суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юрид обов’язками; 6)взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права і обов’язки персоніфіковані; 7)вони завжди мають вольовий х-р; 8)вони охороняються Д-ю, як і право в цілому, ін сус-ні відносини такого забезпечення не мають.

73. Поняття івиди правових відносин. Правовідносинами наз. сус-ні відносини, змістом яких є суб’єктивні права та юрид обов’язки осіб, що охороняються Д-ю. Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конят, цив, амін, труд, фінансові та ін. За функціональним призначенням виокремлюють 2 великі групи відносин: 1) регулятивні –виникають на осн юрид дозволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні сус-і відносини(н-д, на базі відносин, пов’язаних з користуванням комунал послугами, виникають правовідносини зі своєчасної сплати за них); 2)охоронні –виникають на осн юрид заборон і є результатом скоєння суб’єктами правопорушень(н-д, перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості). Розрізняють також: 1)матеріально-правові –виникають на основі матер відносин, що потребують орг-ї, їх змістом є права і обов’язки сторін. Н-д, матер правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоровя, на особисту безпеку; 2)процесуально-правові –реалізують норми процесуального права і виникають на основі орг-них відносин. До них належать цив-процесуальні, амін-процесуал, господар-процесуальні відносини. За часом дії розрізняють: 1)довгострокові –тривають певний час(визначений або невизначений), н-д, відносини, що виникають з договору про перевезення вантажу на значну відстань; 2)короткострокові –тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання учасниками їхьправ і обов’язків(н-д, купіля конкретної речі).

74. Суб'єкти і Об'єкти правовідносин. Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридич­них прав і обов'язків.

Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.

Види суб'єктів правовідносин: 1)люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави); 2)об'єднання — державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи); 3)соціальні спільноти — народ (нація), територіальні спільності (за адміністративно-територіаль­ними одиницями, виборчими округами тощо), трудові колективи.

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Оскільки об'єкти правовідношення слугують дже­релом, засобом безпосереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» у кожному випадку цінність правовідношення.

Види об'єктів правовідносин: 1) матеріальні:-фізичний стан людини;-фізичні дії уповноваженого суб'єкта;-фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;-речі (засоби виробництва, предмети спожи­вання, гроші тощо);-етан природних об'єктів, явищ; 2) нематеріальні:-морально-психологічний стан людини; - певні соц властивості і риси об'єднань, спільностей;- духовні цінності.

76.. Стадії та межі правового регулювання сус-них відносин Правове регулювання — це здійснюваний Д-ю за допомогою всіх юрид засобів влад­ний вплив на суспільні відносини з метою їх упо­рядкування, закріплення, охорони і розвитку. Стадії: Обов'язкові: 1)моделювання(регламентування) сус-х відносин — шляхом загального програмування юрид прав та обов'язків їх учасників; 2)виникнення суб'єктивних юрид прав та обов'язків(правовідносин) у суб'єктів права; 3)реалізація суб'єктивних юрид прав та обов'язків. Факультативні: 1) офіційне тлумачення правової норми; 2)застосування правової норми. Сфери та межі правового регулювання: Сфера правового регулювання — це той соц простір, на який поширюється правове регулювання. Види сфер і меж правового регулювання: 1)сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка сус-них відносин, яка впринципі може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями сус-х відносин, суб'єктів права, а також самих юрид норм; 2)сфера необхідного правового регулювання —ділянка соц простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, по­треб суспільства і Д-и. Її межі зумовлюються загально-соціальними потребами та інтересами ке­рівної частини сус-ва, які відображає Д-а; 3)сфера законодавчого (легального) регулюван­ня — ділянка соц простору, фактично рег­ламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи; 4)сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка сус-го жит­тя, в котрій фактично здійснюються правові норми; межі її визначаються чинним законодавством.