8. Неокласичний синтез.

Неокласичний підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку.

П. Самуельсон. Його книжку «Економікс» присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя.

Самуельсон віддає перевагу ринковому механізму, що здатний, на його думку, автоматично підтримувати економіку в стані рівноваги. Однак на певному етапі стає необхідним втручання держави. Дії держави мають спрямовуватися проти монополізації економіки, на підтримку стабілізаційних заходів щодо пом’якшення ділового циклу, стримування безробіття та інфляції, стимулювання економічного зростання.

У центр аналізу ринкового механізму саморегулювання Самуельсон ставить урівноважування попиту та пропозиції, а також цін за умов конкурентної економіки.

Послідовники теорії неокласичного синтезу зазначають, що не треба домагатися високих темпів зростання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжувало соціального напруження.

Внутрішніми обмежувачами політики економічного зростання вони вважають:

Соціальні умови, тобто «об’єктивний» рівень безробіття, зростання цін і т. д..

Фактори, зв’язані зі звуженням споживання;

Екологічні фактори.

Щодо грошової теорії, то прихильники неокласичного синтезу поділяють погляди монетаристів на залежність цін від грошової маси. Вони не погоджуються з монетаристами, що не визнають ідеї постійної рівноваги між інфляцією та безробіттям.

8. Ліве кейнсіанство.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Робінсон, а також Н. Калдор,П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму. За об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій.

Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Корінь зла представники цього напрямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. На думку Джоан Робінсон, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у національному доході є достатньо високою і відповідним чином балансується з прибутком.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв’язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. По-перше, формування доходів не зв’язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів.

По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними.

По-третє, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату.

П’єро Сраффа. «Виробництво товарів за допомогою товарів». Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Вартість у Сраффи — це суто фізіологічні витрати праці на виробництво товару.

Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам.

По-друге, межами дальшого розширення виробництва для підприємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чого знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можливість зниження цін окремими продавцями то нема мови про жодну вільну конкуренцію.

По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців.