9. Розкрийте, у чому, на вашу думку, полягає трагедія роду й народу в романі «Вершники» Юрія Яновського.

«Вершники Юрія Яновського стали визначним явищем в літературі XX століття. У цьому невеликому за обсягом творі, що складається з восьми сюжетно завершених новел, подається широка картина громадянської війни в Україні, коли лютували шаблі, січі були запеклі й нещадні, воля билася з неволею, правда з кривдою. Український народ знищував сам себе під прапорами класових протистоянь. Гинули бійці на фронтах громадянської війни — гинув, розпадався рід. Це трагедія народу, держави.

Мотив руйнування людського роду яскраво розкривається вже в першій новелі роману. Назва новели «Подвійне коло» має символічне значення: історія розвивається «по спіралі», позаяк народ наш вже знав трагедію, коли зрада роду стає зрадою батьківщині. Проте історія не навчила українців. У степу під Компаніівкою зійшлися в бою армійські загони різних політичних поглядів. І рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван і Сашко — сини чесного рибалки Мусія Половця — виявилися представниками різних, непримиренних, груп. Брати стали ворогами, воюють один проти одного. Рід розпадається, руйнуються самі основи життя, і як наслідок — не ріки крові розлились, а море, огненне море... Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного.

Кожен із братів Половців по-своєму бореться за майбутнє України, відчуває свою правду, але ніхто з них не хотів розуміти іншого, вважаючи себе вершителем долі всіх. І захищаючи свої інтереси, свою правду, брат піднімає руку на брата. По черзі летять на землю головні денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Панаса. Непереможним залишається тільки більшовик Іван, що цілком узгоджувалось з розвитком післяреволюційної історії. І в кожному випадку переможений перед смертю згадує мудрі слова батька Половця: «Тому роду не буде переводу, де браття милують згоду». Та не слухає цих слів переможець, тлумачить їх відповідно до своїх політичних поглядів.

Для офіцера-монархісіа Андрія існує тільки «мать Росія», ніякої України він не визнає. Оверко, навпаки, бореться за самостійну і незалежну Україну, хоче, щоб український народ був сам творцем своєї долі, а не рабом в «єдиний і невідємний». За зраду Україні Оверко засуджує брата на смерть.

Коли Андрій нагадує батькові слова про святість роду, Оверко відповідає: «Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає...». Для Оверка держава дорожча від родинних зв'язків з Андрієм, він переконаний, що рід переведеться, держава стоятиме. Трагедія Андрія і Оверка в тому, що вони обидва не праві. Андрій не розуміє значення незалежної держави для роду Половців, а брат не бореться за збереження роду, без якого держава існувати не може. Оверко навіть не пробує переконати Андрія перейти на його бік, щоб збільшити тим самим кількість борців за незалежну Україну. При зустрічі з махновцем Пана¬сом Оверко докоряє йому за байдужість до долі української держави: «...ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Засуджений Панасом на смерть, він і сам згадує батькову науку. Та не замислився над мудрими словами брат, який проповідував вольницю: «Рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави...». Саме в цьому криється трагедія Панаса, який нічого не може дати рідній землі, крім крові і грабунків. Та душа анархіста ще не зовсім спустошена: він усвідомлює свою вину за братову смерть» і хоронить Андрія та Оверка: «Хай не кажуть, що я рід зневажив». Наступний бій відбувається між махновцями і червоними кіннотниками на чолі з більшовиком Іваном Половцем, що служить революції, інтернаціоналізму. Іван упевнений, що тільки їхня правда несе щастя людям, і закликає полонених махновців ставати поруч битися за правду бідних. В той же час Іван виявив більшовицьке ставлення до непокори. Коли частина полонених відмовилася стати до червоних лав і почала тікати з поля бою, він наказав приготувати кулемет і прикінчити всіх. Цей вчинок вразив навіть запеклого анархіста. Панас зрозумів, що від червоних не можна сподіватись милості, та все ж звертається до Івана: «...тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Слова ці мали на меті збентежити брата-більшовнка, розворушити в його душі милосердя. Та Іван відповів: «...рід розпадається, а клас стоїть...». З більшовицької точки зору братовбивство відбувалось тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу.

У невеличкій новелі Юрій Яновський майстерно розкриває причини соціального вибору кожного з братів, побіжно вказуючи, де набрався монархічного духу Андрій, націоналістичного — Оверко, анархістського — Панас, більшовицького — Іван. А суть свою брати Половці ВИЯВЛЯЮТЬ У нещадній січі на бойовищі, де вирішувалась доля роду Половців і самої України. Письменник переконує, що в тій січі немає справжнього переможця, бо гине рід перед силою інтересів класових. Навіть сама природа дощовими сльозами, що течуть по обличчях бійців, оплакує цю страшну загибель родини, ридає зливою над трагічною долею дітей України. Якби з'явилась на полі бою стара Половчиха, то плакала б над кожним із своїх синів, і її надкласові сльози були 6 однаково солоні. Мати оплакувала б загибель свого роду. Гак Мати-Україна кривавими сльозами плаче над своїми загиблими дітьми. Тож трагедія роду Половців — у братовбивчій громадянській війні.

Своїм романом Юрій Яновський підкреслює, що без єдності, взаєморозуміння, без пошани до свого роду неможливо досягти бажано? мети. Письменник застерігає нас від розбрату. Тільки національне єднання, тільки громадянський мир забезпечать Україні щасливе майбутнє.

10. Проаналізуйте засоби народного втілення проблеми українізації в комедії «Мина Мозайло» Миколи Куліша.

I. "Мина Мазайло" - одна з кращих п'єс М. Куліша. (1928 року М. Куліш написав п'єсу "Мина Мазайло", в якій порушив мовну проблему. М. Куліш був закоханий у красу, емоційність, виразність української мови і намагався боротися за її подальший розвиток.)

II. Комедія "Мина Мазайло" - "філологічний водевіль" на тему українізації і русифікації 1920-х років.

1. Мовна проблема в комедії. (Твір М. Куліша висвітлює проблеми русифікації України, яку у 1920-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою "українізацією". П'єса написана на матеріалі, який був характерний для Харкова 1920-х років, відбиває говірку Харківщини тих часів. П'єсу називають ще й "філологічним водевілем", бо в ній багато уваги приділено слову.)

2. Художнє відтворення проблеми українізації в комедії. (Головний герой Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне. Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців. Мина - перевертень, який хоче зректися не тільки рідної мови, а і свого національного "я". Герой бере уроки російської мови, намагається всю родину позбавити права розмовляти українською мовою, що і призводить до гострого, конфлікту в родині. Частина - за українізацію (син Мокій, дядько Тарас), а частина - за русифікацію (тьотя Мотя, Рина).)

3. Розв'язка конфлікту п'єси. (Коли Мина дочекався, що йому змінили прізвище з Мазайла на Мазєнін, то його звільнили з роботи за "систематичний опір українізації". Отже, кар'єра, якої прагнув Мазайло стала недосяжною.)

4. Мокій - носій поглядів М. Куліша щодо української мови. (Мокій захоплюється українською мовою, її красою, милозвучністю, словниковим багатством. Він намагається це довести й іншим членам родини. Однак їх міщанський світогляд у всіх гріхах обвинувачує мову.)

III. Актуальність п'єси "Мина Мазайло" М. Куліша. (М. Куліш художньо правдиво показав у п'єсі мовні конфлікти 20-х років XX століття, наголосивши на необхідності відродження української мови, українського менталітету, боротьби за розвиток нашої мови, бо в цьому вбачав запоруку культури і освіченості українців, збереження власної і національної гідності і самосвідомості.)

Художнє відтворення проблеми українізації у комедії "Мина Мазайло" Миколи Куліша.

Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Українізація "зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.

Усе життя Мазайло відчував утиски і погорду у зв'язку зі своїм прізвищем:

- Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!..

У наскрізь саркастичній тираді нарікань героя, на жаль, закладена гірка правда довготривалої зневаги до всього українського, національного. Тому українізацію 20-х років Мина Мазайло й розцінює по-своєму: "Це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади". Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

- І це як я підходив до загсу - думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське - і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники - не поодиноке явище. Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла - Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. Побачивши на вокзалі напис українською мовою "Харків", вона з розпачем і обуренням запитує: "Навіщо ви нам іспортілі город?" На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове.

Під знаком "укр. мови" розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність (тут беруться ним до уваги "очі, рот, стан") - все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною "Сінокос" з учителькою "правильних проізношеній" й українського "Під горою над криницею" Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рипи: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї "укр. мови". Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого - драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, "щоб не пропало".

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: "Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому - всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає - приступу немає". Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців. На жаль, його слова стали пророчими.

Таким чином, справжню суть українізації М. Куліш розкрив через ставлення до неї персонажів п'єси "Мина Мазайло".

11. Проаналізуйте поетичну драму «Зівяле листя» Івана Франка, історія написання, спектр любовного пояуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитайте напамять вірш «Чого являєшся мені..».

Поетична драма «Зів'яле листя» побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами -всесвітньої поезії — сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р.. Франко зазначив, що «Зів'яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсуб'єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття». Таку саму оцінку ще раніше висловив Михайло Коцюбинський, назвавши книжку визначним явищем лірики: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою та маю почуття і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Поезії збірки передають складний перебіг внутрішнього життя закоханої людини — від зародження почуття до його краху, причому здійснюється це через самоаналіз ліричним героєм своїх переживань. Так розкривається глибоке почуття людини, передаються її страждання. Головний мотив, який об'єднує всі твори книжки, — це кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров'я, -отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, завдає душевної травми, створює стан вдаваного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогубства. І Івана річ, образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мірою протиставляється, цілком у дусі уснопоетичної традиції, характерові дівчини. І Іемає підстав твердити, що серце, як колюче терня чи слово гостре, як бритва, характеризують черствість чи жорстокість героїні. Суть справи складніша, адже вона не любить. Закоханий її не осуджує, а навпаки, він захоплений красою очей, темніших ночі, їх чаром, що запалює серце пожаром. Звідси й поєднання контрастних оцінок (Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, та моє горе!), які передають збентеженість душі юнака.

Збірка складається з трьох частин, що їх Франко називає жмутками. Перший жмуток позначений здебільшого Весняними, життєствердними мотивами молодої любові. Чари кохання підносять героя, оволодівають його думками й почуттями, переповнюють його душу. Герой ще намагається знайти раціональне пояснення своєму станові (Не знаю, що мене до тебе тягне...; За що. красавице, я так тебе люблю...). Але блідая, горем п'яна, безнадійная любов все владніше опановує всіма його думками й почуттями. Вогонь кохання, який спершу зігрівав душу героя, починає її спопеляти (А в серці холод... Дим довкола, дим!..).

Більшість поезій другого жмутку витримана в народнопісенній стилістиці. Саме до цієї частини належать такі перлини, як «Чого являєшся мені у сні...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Якби знав я чари», «Червона калино, чого в лузі гнешся». Це поезія літа, спогадів про весну кохання, настроїв туги й розлуки. Страждання ліричного героя набувають універсального характеру. Кохана дівчина починає втрачати реальні риси в його свідомості, і марно він намагається відтворити той образ, що являється йому у снах. Пафос руйнування ілюзії, ідеалу, мрії звучить у цьому жмутку на повний голос.

Третій жмуток — то поезія зими, де панує смерть. Руйнується сама світобудова, в центрі якої стояв ідеал (Вона умерла! — ні, се я умер). Душа ліричного героя мертва і спалена. Виснажений, спустошений і надломлений, ліричний герой залишається наодинці з собою.

Поезія «Чого являєшся мені у сні...», що належить до другого жмутку, — це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії — епітети, порівняння — мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холоду ставленні до ліричного героя: очі — немов криниці дно студене. Серце закоханого ліричного героя, неначе перла у болоті, марніє. Поезія сповнена великого самозреченого почуття: Являйся, зіронько, мені хоч в сні!

Чого являєшся мені у сні...

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні.

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке tt-et повнене бажання

На,них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не зна¬єш,

Ідеш по вулиці — минаєш.

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш, .

Хоч знаєш, зшієш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями.

Як мучусь довгими ночами.

Як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.

Так най те серце, що в турботі.

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, зисиха, —

Хоч вені та вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха.

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!