1. Розкрийте поняття «розстріляне Відродження» як історичний та культурний феномен: історичні обставини, чільні представники, головні здобутки в письменництві. Проаналізуйте життя та творчість одного з представників цього періоду.

«Розстріляним відродженням» називають літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х pp., яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо»,— так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі — з 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 p., після 1938 р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «розстріляне відродження»), у 30-х pp. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатством стилів і жанрів. З великою енергією тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський. М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

Найвидатнішим новелістом 20-х pp. був Григорій Косинка. «Поетичні оповідання...,— говорив Максим Рильський,— гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Митець залишив кількісно невеликий доробок — ледь більше тридцяти оповідань. Проте кожне з них правдивістю й художньою довершеністю варте того, щоб називатися класичним. Класичним словом увічнена кривава революція, яку пережив і вистраждав наш народ. Аж ніяк не безсторонній її спостерігач, молодий Косинка звернувся до слова як до найбільш демократичного свідка подій, наснажив це слово пристрасним запереченням світу старого н не менш пристрасною вірою у світ, що народжувався. Коли ж до цього додати послідовну орієнтацію письменника на безкомпромісну і якомога повнішу об'єктивність письма — стане зрозумілою та легкість, з якою він завоював читацьку прихильність. Після виходу першої його книжки «На золотих богів» критика зазначала: «Григорій Косинка — це, безперечно, дуже великий здобуток! гордість нової України». Щоправда, та ж таки критика з 1926 року почала облогу письменника, цькувала й всіляко оббріхувала найкращі його твори, що, зрештою, зумовлювалося тим, що країна саме з того часу насильницьки переводилась на рейки сталінізму.

До останнього часу доробок реабілітованого 1957 року письменника був приступним для читача далеко не весь — довкола більшості його оповідань про громадянську війну («Заквітчаний сон», «Анархісти», «Сорочка», «Постріл», «В житах») продовжували плодитися бездоказові ідеологічні звинувачення. Адже в цих творах Косинка викриває пристосуванство і звироднілість самої ідеї більшовизму. Цей мотив був предметом осмислення в багатьох творах 20-х років. До нього зверталися М. Хвильовий, П. Панч, А. Головко, О. Копиленко та ін.

В оповіданні «Анкета» Григорій Косинка зобразив учорашнього бандита Антона Собачку, який втерся в довір'я до нового режиму, став головою сільради й очолив у селі боротьбу з бандитизмом. Люди, правда, не зовсім переконані в тому, що Антон переродився. Дивлячись на його п'яні бешкети й садистську » поведінку в сім'ї, вони говорять: «Бандит був — бандит зостався...», «в банді крутився і тут крутиться...», «Собачка — бандитський намул. Ці 'я якому смерть». Однак зупинити його люди не наважуються, бо, залякані, не раз пересвідчувались, що для кожного, хто не до вподоби, у нього знайдеться куля. «Ваш батько вписує душі, як у граматику»,— каже баба Оксана Антоновим дітям. Вписує — тобто розстрілює. Антон завжди ходить озброєним до зубів, при нагоді й без нагоди повторюючи свій девіз: «Плювать мені на людей». Вершини в розвінчуванні Собачки Григорій Косинка досягає в епізоді, коли Антон заповнює анкету, яка потрібна головному. На запитання про партійність Собачка відповідає: «Безпартійний, но чесно прийшов із банди Зеленого к Советской власті, когда сидів чотири місяці в особому отделі (і як я тільки свою шкуру спас? От обдурив, а мені тепер однаково — хоч чорту служитиму...) ».

Не важко зрозуміти, що такого «чорта» Собачка знайшов, перейшовши на бік більшовиків, для яких не було нічого святого, людського.

Герой оповідання «Фавст», присвяченого подіям громадянської війни, як і легендарний Фауст з трагедії Гете, шукає істину. Але це шукання закінчується трагічно, бо він гине в більшовицьких застінках. Григорій Косинка переконує, що громадянська війна — одна з найчорніших сторінок в історії України. Програми, що здійснювались під прапором радянської влади, дуже дорого обійшлися українському народові. Та й не тільки українському, оскільки більшовики уявляли собі нове життя не інакше, як режим карцерного типу. Тому в зображеному письменником карцері «успішно» конають разом з українцями також поляки, євреї та представники інших національностей. Отже, те, що в більшовицьких застінках страждає величезна кількість людей, промовисто свідчить проти комуністичної системи. Письменник ніби оголює вічний «гордіїв вузол» України. Суть того «вузла» втілена в рядку із згаданого в оповіданні вірша: «Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка». «Фавст з Поділля» — Прокіп Конюшина — уособлює ту «сліпоту». Він один із тих «блудних синів України», які у вирішальні моменти історії такі не можуть знайти дорогу до істини.

Вдумливий психолог, послідовний реаліст, людина, що раз і назавжди від дала своє перо боротьбі за утвердження на рідній землі засад вселюдського гуманізму, письменник справедливо вважається одним із найталаиовитіших фундаторів молодої літератури України.

2. Визначте місце людини, сімї та суспільства в психологічному та моральному аспектах за повістю і. Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя».

Друга половина XIX ст. в історії української літератури — доба утвердження реалізму. Головний його принцип — правдивість! Багатогранність зображення життя. Письменники-реалісти прагнули змалювати життя в усіх його виявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми. Героями реалістичних творів виступають здебільшого звичайні («земні» — зазначають літературознавці) люди. Письменники зображують їх у всій повноті, характери героїв розкриваються через показ їхніх вчинків, дій, переживань. Тому велику увагу приділяли змалюванню тих обставин, у яких формуються і діють персонажі твору. Характеризуючи мистецькі засади реалізму періоду другої половини XIX ст., наголошують на його критичній спрямованості, що дає змогу протиставляти його ранньому реалізмові в нових літературах (для українського письменства це, зокрема, творчість Котляревського та Квітки-Основ'яненка)та стихійному реалізмові давніх митців. Сутність критичного реалізму, зауважують дослідники, полягає в художньому дослідженні сучасності через найхарактерніші її вияви, насамперед через суспільні зв'язки, соціальні суперечності; у гострій критиці несправедливості, зла, аморальності тогочасної дійсності. Саме на таких засадах створено повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

Сформований як митець у добу реформ, спрямованих на скасування кріпосницького ладу, Іван Нечуй-Левицький своє головне мистецьке завдання вбачав у викритті потворних наслідків кріпацтва й вікового національного поневолення, а також у з'ясуванні причин деморалізації народу й окресленні шляхів її подолання. У повісті «Кайдашева сім'я» увагу письменника сфокусовано на родині Кайдашів — українській селянській сім'ї з села Семигори поблизу містечка Богуслава. Митець спостерігає за всіма її членами, прагнучи розкрити на матеріалі повсякденного життя внутрішні мотиви та імпульси дрібних власників до утвердження себе господарями на землі.

Це зумовлює своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти.

Певною мірою повістяр виходить за межі сюжету тільки в тих епізодах шостого розділу, де йдеться про Відвідини у великодні дні Мелашкою разом з іншими прочанами Києва та її короткочасну службу в проскурниці. Саме тут перед читачами знову з'явилися богомільна баба Палажка та її суперниця баба Параска, відомі з раніше написаного циклу оповідань. Зауважимо, що й цей життєвий матеріал автор зумів підпорядкувати задумові: всебічно показати одну з причин духовної роз'єднаності людей — індивідуалізм егоїстичних натур.

Відомо, що українську селянську родину завжди характеризував високий духовний потенціал. Про справедливість, чесність, порядність людей праці йдеться у численних фольклорних творах. «Згода в сімействі» як морально-етичний ідеал підноситься удрамі Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Вся творчість Тараса Шевченка просякнута мрією про щастя людини, яке можливе тільки у духовному зв'язку батьків і дітей. Не ставив під сумнів цю етичну аксіому й Нечуй-Левицький. Проте в повісті «Кайдашева сім'я» він викриває спотворений соціальною несправедливістю ідеал, наголошуючи, що без морального стрижня, без духовного осердя людське життя втрачає сенс й перетворюється на суцільну смугу змагань за власність і чвар через неї.

Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображений буденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженнями, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний».

Хоч у повісті йдеться про одруження обох синів старого Кайдаша, про смерть Омелька, письменник лише згадує про ці події. Як бачимо, він зовсім обминає такі вдячні для його попередників моменти з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічним виявом. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, які свідчать про змізерніння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Такий ракурс авторського бачення дійсності визначив особливості творення образів членів родини Кайдаша. Оскільки і батьки, і діти показані вже сформованими особистостями, письменник акцентує на визначальних рисах їхніх характерів, що виявляються у конкретних життєвих ситуаціях.

Композиційна структура твору відзначається такою майстерністю, що дала підстави Іванові Франкові віднести повість «до найкращих оздоб українського письменства». Нечуй-Левицький виявив тонкий художній смак у розгортанні сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, ситуацій, колізій. Завдяки такій структурі досягається напруженість у розвитку подій, виразно окреслюється характер конфлікту, у якому розкриваються приховані пружини безперервних сімейних сварок.

Досконалість у розкритті теми, розгортанні сюжету, змалюванні образів і втіленні ідеї підносить «Кайдашеву сім'ю» до найяскравіших зразків реалістичної соціально-побутової повісті в українській літературі.