7.5.Права та обов’язки подружжя, батьків і дітей

Як вже згадувалося, у ст. 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Вступ до шлюбу суттєво не впливає на права, які належать кожному з подружжя як громадянинові від народження або за законом. До таких прав належать: право на життя, право на охо­рону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу й особисту недоторканність як громадянина, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до своєї гідності та честі, право на таємницю листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на сво­боду літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права. Зміст цих особистих немайнових прав дає змогу особі вільно, на власний розсуд визначати поведінку в особистому житті. Ці права, як правило, складають зміст цивіль­ної правоздатності громадян і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством.

Особисті права та обов’язки подружжя

Новий СК до особистих немайнових прав подружжя зара­ховує: право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміну його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов’язків та сімейне вирішення пи­тань життя сім’ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов’язаний турбуватися про свою сім’ю.

Право на материнство

Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здій­снювати репродуктивну функцію, тобто народжувати здорових дітей, належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Право на материнство — де передусім сімейно-правовий ін­ститут. Право на материнство (саме у вузькому розумінні як суб’єктивне сімейне право жінки) може здійснитися тільки в сі­мейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини вирішувати мати дитину чи ні. Якщо дружина забажає народити дитину, а чоловік буде проти цього чи виявиться нездатним до зачаття — це може бути приводом до розірвання шлюбу.

Право на материнство як сімейне право включає також пев­ні обов’язки батька майбутньої дитини. Вагітній дружині мають бути створені всі умови для збереження її здоров’я та народжен­ня здорової дитини, а також умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов’язків.

Право на батьківство

Батьківство право визначає як факт походження дитини від пев­ного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦСу про народження.

Право на батьківство, як і на материнство, є юридичним пра­вом людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями СК, але фактично виступають єдиним правом подружжя як такого.

Право дружини й чоловіка на повагу до своєї індивідуальності

Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність люди­ни. Індивідуальність є невід’ємною частиною її фізичного буття. Вона робить людину не абстрактною особою, а окремим, непо­вторним, своєрідним членом суспільства. Індивідуальність чо­ловіка й жінки є запорукою їхньої любові і лежить в основі ство­рення сім’ї.

Право дружини та чоловіка на фізичний і духовний розвиток

Фізичний розвиток — це процес, спрямований на зміцнення здоров’я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Запорукою такого розвитку є заняття фізичними впра­вами, дотримання гігієни праці й побуту тощо.

Здійснюючи закріплене у ст. 52 СК рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сім’ї належні умови для такого розвитку. Це не лише заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці й побуту, спрямо­вування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з по­дружжя.

Маючи право на фізичний і духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємопова­ги й підтримки одне одного.

Право на вибір прізвища та на його зміну

До особистих немайнових прав подружжя закон зараховує право на вибір прізвища.

Згідно зі ст. 35 СК, наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне або й надалі іменуватися дошлюбними. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо між нареченими з цього приводу виникають непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їхні дошлюбні прізвища.

Крім того, цястаття у другому пункті надає право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого/нареченої. Якщо і наре­чена, і наречений бажають мати подвійне прізвище, вирішують, з якого саме прізвища воно буде починатися. Якщо на мо­мент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Прізвище, одержане при реєстрації шлюбу, подружжя збері­гає впродовж усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не є приводом для його зміни.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї

До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 СК зараховує право дружини та чоловіка розподіляти обов’язки і спільно ви­рішувати питання життя сім’ї. Закон формулює названі особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов’язків чоловіка й жінки у шлюбі.

Принцип рівності чоловіка й жінки є одним із основних прин­ципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визна­нні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах.

Пункт перший цієї статті покладає на подружжя право роз­поділяти між собою обов’язки в сім’ї. Тобто рівність подружжя передбачається не в рівності уже розподілених обов’язків, а в можливості на паритетних засадах вирішувати питання про та­кий розподіл.

У другому пункті передбачено, що всі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. (У будь-якому разі дружина або чоловік можуть відсто­ювати це право). Здійснення його кожним із подружжя можна оцінювати за допомогою п. З ст. 54 СК України, в якому зазна­чено, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вважаються такими, що вчинені за згодою другого з подружжя.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу

Згідно зі ст. 56 СК, змістом особистої свободи кожного з по­дружжя є право на:

• вибір місця проживання;

• припинення шлюбних відносин;

• вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних від­носин.

До особистих немайнових прав можуть бути віднесені також інші права подружжя, передбачені законодавством про шлюб і сім’ю, а саме право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов’язані з визначенням походження дитини (ст. 123, 124 СК), усиновленням (ст. 207 СК) тощо.

Поряд з особистими немайновими правами кожний із по­дружжя має й особисті обов’язки. Насамперед вони пов’язані з турботою про сім’ю. Так, згідно зі ст. 55 СК, дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та з іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любо­ві, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Кожен із подружжя зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері й батька. Дружина і чоловік відповідальні одне перед од­ним, перед іншими членами сім’ї за свою поведінку, зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

Право власності подружжя

У системі майнових відносин подружжя провідне місце нале­жить їхньому праву власності на майно, набуте спільно чи роз­дільно під час спільного життя у шлюбі. Залежно від того, яким чином майно набуте — роздільно чи спільно, воно може бути осо­бистою приватною власністю дружини (чоловіка) чи спільною су­місною власністю подружжя.

Відповідно до ст. 57, особистою приватною власністю дружи­ни/чоловіка є майно:

1)набуте нею (ним) до шлюбу;

2)набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору да­рування чи в порядку спадкування;

3)набуте нею (ним) за час щлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Особистою приватною власністю дружини (чоловіка) також є: речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів по­дружжя; премії, нагороди, які вона (він) одержала(в) за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошко­дження) речі, яка їй (йому) належала, а також як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди; страхові суми, одержані нею (ним) за обов’язковим або добровільним страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) і в інших випадках.

Відповідно до ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважа­ють, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуаль­ного користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя мо­жуть бути будь-які речі, за винятком виключених з цивільного обороту, зокрема речі для професійних занять (музичні інстру­менти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя також є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кре­дитну) установу.

Дружина й чоловік мають право на поділ майна за взаєм­ною згодою, що належить їм на праві спільної сумісної власнос­ті, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ чи ви­діл нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу частки майна дружини й чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Але при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя. До цієї вимоги, заявле­ної після розірвання шлюбу, застосовують позовну давність у З роки від дня, коли позивач дізнався або міг дізнатися про по­рушення свого права власності. Якщо шлюб між подружжям не розірвано, позовну давність до вимог про поділ майна не за­стосовують.

Права та обов’язки подружжя з утримання

Ст. 75 СК передбачає, що дружина і чоловік зобов’язані мате­ріально підтримувати одне одного.

Подружжя, відповідно до ст. 78 СК, має право укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначають умо­ви, розмір та терміни виплати аліментів. Договір укладають у письмовій формі і нотаріально посвідчують.

Якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від сво­го обов’язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку. Вимоги щодо стяг­нення аліментів можуть бути задоволені судом за таких умов:

а) подружжя має перебувати в зареєстрованому шлюбі. Шлюб повинен бути зареєстрованим у державному органі реєстрації актів цивільного стану і посвідчений Свідоцтвом про шлюб. Не вважають за подружжя осіб, які хоча і перебувають у фактичних шлюбних відносинах, але як подружжя не зареєстровані в орга­нах РАЦС;

б) один із подружжя, який потребує допомоги, має бути не­працездатним за віком чи станом здоров’я. Таким вважають того з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки —

60 років, жінки — 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп;

в) подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги. Тобто це той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом;

г) подружжя-відповідач здатен таку матеріальну допомогу на­дати. Під час визначення матеріальних можливостей подружжя- відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, характер і розмір доходів.

Утримання може надаватись у натуральній або грошовій фор­мі за згодою другого з подружжя. Відповідно до рішення суду алі­менти присуджують одному з подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Такі аліменти мають сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою вони можуть бути сплачені й наперед.

У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного з по­дружжя зміниться, подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи, відповідно, збільшення) розміру алі­ментів, які стягуються.

Право непрацездатного з подружжя, який потребує матері­альної допомоги, на отримання аліментів зберігається за певних обставин і після розірвання шлюбу.

Права та обов’язки дітей

Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від по­дружжя (це визначають на підставі свідоцтва про шлюб та докумен­та закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини).

У разі штучного запліднення дружини, проведеного за пись­мовою згодою її чоловіка, його записують як батька дитини, на­родженої його дружиною.

У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зача­тий одруженим чоловіком та іншою жінкою, імплантовано в ор­ганізм його дружини, то дитина вважається дитиною подружжя.

Якщо дитина народилась у подружжя, матір’ю записують дружину, а батьком дитини — чоловіка.

Якщо мати та батько дитини не є подружжям, походження дитини від матері визначають на підставі документа закладу охо­рони здоров’я про те, що саме вона народила цю дитину, а похо­дження дитини від батька — за:

1)заявою матері та батька дитини;

2)заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3)рішенням суду.

Крім того, дитину, народжену у шлюбі (у випадках, коли не­має спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду), у кни­зі реєстрації народжень записують за прізвищем матері (як бать­ківське), а ім’я та по батькові власне батька дитини записують відповідно до вказівки матері дитини.

Батьківство (материнство) може бути оспорене, а в деяких ви­падках визнане чи встановлене у судовому порядку.

Батьки зобов’язані невідкладно забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я за дозволом ліка­рів цього закладу, але не пізніше 1 міс. від дня народження ди­тини, і зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦС.

Якщо мати і батько мають різні прізвища, прізвище та ім’я дитини визначають за їхньою згодою. Інакше спір може вирішу­ватися органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини визначається за іменем батька. По бать­кові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Місце проживання дитини віком до 10 років визначають за згодою батьків (спір між матір’ю та батьком щодо місця прожи­вання малолітньої дитини може вирішуватися судом), а якщо ди­тина вже досягла 10 років, то має бути і її згода. Тобто якщо бать­ки проживають окремо, місце проживання дитина віком 14 років визначає самостійно.

СК надає батькам права і зобов’язує їх виховувати й розвива­ти дитину. Так, згідно зі ст. 151 СК, батьки мають переважне пра­во (перед іншими особами) на особисте виховання дитини. Однак вони повинні обирати тільки ті форми та методи виховання, які не суперечать закону, моральним засадам суспільства. Питання виховання дитини батьки вирішують спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихо­ванні і має право на особисте спілкування з нею. Батьки можуть укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини.

Дитина має право не погоджуватися з неналежним виконан­ням батьками своїх обов’язків щодо неї.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечу­ється системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина може звернутися за захистом своїх прав та інтересів до ор­гану опіки і піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а якщо вона вже досягла 14 років, то безпосередньо до суду.

Якщо буде встановлено, що батьки ухиляються від виконання обов’язків щодо виховання й утримання дітей, зловживають бать­ківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, є хронічними алкоголіками чи наркоманами або засуджені за скоєння умисного злочину щодо дитини, то за рішенням суду вони можуть бути позбавлені батьків­ських прав. Такі батьки втрачають усі права, засновані на спорід­неності з дитиною, відносно якої вони позбавлені прав, зокрема й права вимагати від неї в майбутньому обов’язку утримання.

Однак позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов’язку утримувати дитину.

Тобто із позбавленням батьківських прав суд може вирішити питання щодо аліментів на дитину. А якщо дитина мешкає з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує пи­тання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні.

Мати або батько, позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду із позовом про поновлення.

Суд може прийняти рішення про відібрання дитини від бать­ків, не позбавляючи їх батьківських прав.

У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування чи прокурор ма­ють право вимагати рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Ст. 172 СК зобов’язує дітей піклуватися про своїх батьків, турбуватися і допомагати їм. Якщо повнолітні не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, за рішенням суду з них можуть бути стягнені кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

Повнолітні діти мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їхні законні пред­ставники без спеціальних на те повноважень.

Батьки і діти, зокрема ті, що спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

У разі вирішення спору між батьками і малолітніми/непов­нолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

Однак майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжит­ку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок спільної пра­ці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім’я їх виплачують, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні коштами, що були перераховані для її утримання. А в разі смерті того з батьків, із ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання алі­ментів та розпорядження ними.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до її повноліття. Шля­хи виконання цього обов’язку зазвичай визначають за домовле­ністю між батьками дитини. За тією ж домовленістю той з бать­ків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утри­манні в грошовій і/або натуральній формі. Якщо батьки дитини не дійдуть згоди, кошти на утримання дитини присуджуються за рішенням суду в частці від доходу її матері чи батька і/або у твердій грошовій сумі. Розмір такої частки чи розмір аліментів у твердій грошовій сумі ухвалює суд. Але в будь-якому разі розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян.

Аліменти на дитину суд присуджує зазвичай від дня пред’явлення позову. У деяких випадках можуть присудити і за минулий час, але не більше ніж за три роки.

У разі нецільового витрачання аліментів платник може звер­нутися до суду із позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини коштів на особистий рахунок дитини в бан­ківській установі.

Батьків можуть звільнити від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного із них і по­вністю забезпечує її потреби.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацез­датних дітей, що потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні до досягнення ними двадцяти трьох років продовжу­ють навчання й у зв’язку з цим потребують матеріальної допомо­ги, батьки зобов’язані надавати таку допомогу.

Водночас повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Однак це не стосується тих батьків, яких позбавили батьківських прав і ці права не були поновлені.

Крім сплати аліментів, повнолітні діти зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, спричинених тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.